ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
8
7
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
8
7
Дорога додому
Мирні процеси на війні: говорять окуповані Донецьк, Луганськ і Крим
  03 February 2020 14:34
|
  293

Мирні процеси на війні: говорять окуповані Донецьк, Луганськ і Крим

Мирні процеси на війні: говорять окуповані Донецьк, Луганськ і Крим

Процес розбудови миру в Україні під час російсько-української війни є складним, але необхідним. Росія розв’язала проти України гібридний конфлікт, роль у кому відіграють як зброя, так і пропаганда. Країна-агресорка вкладає значні ресурси у розкол українського народу, оскільки таким чином простіше зробити Україну російською колонією, а українців/ок – маріонетками: люди, заглиблені у штучно створені протиріччя, не можуть повноцінно опиратися зовнішній агресії. Не забуваймо про те, з ким ми маємо справу: РФ десятиріччями практикується у веденні та розпалюванні конфліктів по всій планеті. Але, попри пропаганду ненависті та процвітання культури насильства на тлі активної війни, в Україні все ж таки з’являються та розвиваються мирні ініціативи. Варто уточнити, що йдеться саме про конструктивну роботу щодо об’єднання українського народу. Така робота не має нічого спільного з «братанням» з РФ, а, навпаки, має мету зробити Україну сильною, розвиненою європейською країною, що сповідує принципи демократії та верховенства права.

«НЕВІДОМИЙ» СПРОТИВ ДОНБАСУ ТА КРИМУ І ДИСКРЕДИТАЦІЯ МИРНИХ ПРОЦЕСІВ

Важливою частиною роботи з розбудови миру в Україні є протидія стигматизації та дискримінації громадян/ок, що проживають на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей і Криму. В Україні змінюються лідери, політична ситуація, державні високопосадовці, але незмінним, на жаль, залишається розповсюдження фейків про те, що на окупованих територіях нібито проживають «вороги української державності». Історія бачила жахливі приклади спроб знищення цілих народів за принципом «усі вони погані та не варті життя»; і перш ніж кричати зараз про маніпуляцію, згадаймо, що той кривавий шлях починався з високих правильних слів. Взагалі, підтримувати твердження, яке містить слова «усі вони», це погана історія, яка не може мати гарного продовження.

Цікаво: «Я не прийняла бік Росії, яка прийшла з кулеметами»: історія 67-річної жінки, яка працювала на Україну в Донецьку

В соціальних мережах ось уже більше п’яти років ідуть віртуальні війни між громадянами/ками України, – коли державі потрібне сильне громадянське суспільство, об’єднане спільними принципами, а це не те, що ми бачимо зараз. У той самий час на окупованих територіях щодня страждають наші громадяни, які мають ті ж права і те ж значення для держави, що і решта народу. При цьому вони не мають голосу, а зміни в Україні відбуваються без їхньої участі. Звісно, так відбувається через війну, яка фактично відрізала цю частину українців/ок. Але фейки та негативні стереотипи, створені за участі пропагандистів (на жаль, не лише по той бік лінії розмежування), зробили не менший внесок у справу роз’єднання українського народу. Населення решти регіонів часто бачить Донецьк, Луганськ і Крим «осередками сепаратизму», де нібито «завжди чекали на Росію», – особливо це стосується людей, які ніколи не бачили Донбасу і не знають специфіки життя у Криму.

Але у всіх трьох регіонах, які так настирливо намагалася поглинути Росія, був і є спротив російській агресії. Інформація про опір Донбасу та Криму окупації є у відкритих джерелах, книгах, статтях і документальних фільмах. І якщо за вже шість років російсько-українського конфлікту (який почався з окупації Криму) частина населення решти українських областей про це не знає, то, можливо, справа не лише у тому, що хтось робить свідомий вибір «не знати»? Можливо, такий стан речей комусь вигідний? Можливо, заволодіти країною та знищити її простіше тоді, коли одна частина народу налаштована проти іншої? Особливо помітно це, коли читаєш коментарі людей, які вважають себе запеклими ворогами, а насправді висловлюють не власні думки, а спілкуються за допомогою меседжів, створених пропагандистами, і навіть використовують майже однаково побудовані фрази.

Цікаво: Євромайдан у Донецьку, Луганську та Криму: історія спротиву, яку намагаються «забути»

Дискредитація мирних ініціатив в Україні – це процес, пов’язаний із проблемою, про яку сказано вище. Тобто, спочатку нас розділяють за принципом «хороші – погані українці/нки», а потім нав’язують думку: «Навіщо миритися з сєпарами?». Це свідоме й дуже некрасиве спрощення ситуації, а ще – знецінення самого поняття «Єдина Україна». По-перше, населення всіх українських областей має дуже різні політичні уподобання та громадянську позицію. По-друге, всі «дослідження» щодо «сепаратистських» настроїв на тимчасово окупованих територіях є необ’єктивними, оскільки неможливо дізнатися реальні думки людини, якщо ця людина – заручник/ця окупантів, а таким і є абсолютно все мирне населення окупованих Росією територій України. Отже, виходить, що ті, хто хочуть переконати українців/ок у «ворожості» частини народу, свідомо чи не свідомо, але працюють проти української державності.

Важливо: Диванне розмірковування про мир і способи його досягнення

РИЗИКИ ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ ТА ПАТРІОТИЗМ

Говорити про мир, прагнути миру і робити щось для відновлення миру, – три різні речі. І до жодного з цих процесів не залучено тих, кого слова «війна» та «мир» торкнулися першими. Йдеться про мирне населення, беззахисне перед наслідками збройного конфлікту. Це в їхні домівки прийшла війна, це їхні життя зруйновано, це вони намагаються вижити в окупації, поки тут, на волі, тривають обговорення законопроектів про покарання «винних у війні», – доволі цинічно на тлі російської збройної агресії проти України.

Донецьк, Луганськ і Крим не мають власних голосів з багатьох причин, перша й основна з яких – умови окупації, умови відсутності свободи слова, умови, що не дозволяють людям вільно висловлюватися, бо за висловлювання власної думки окупаційна «влада» відправляє людей на тортури, на підвал, чи одразу на смерть. І навіть тоді, коли громадяни/нки України в окупації, ризикуючи власним життям та безпекою близьких, намагаються оприлюднити правду про життя в окупації, у цієї правди небагато шансів на публічність, оскільки російські спецслужби десятиріччями спеціалізувалися на прихованні історичної правди щодо низки конфліктів, де застосовували суворі репресії проти населення. Проти тих, хто боряться за повернення України на окуповані території, фабрикуються «справи», і один за іншим ці голоси зникають у катівнях ФСБ і так званих «МГБ», щоб, у кращому випадку, поповнити «обмінний фонд», хоча такого процесу, як обмін полоненими, офіційно не існує, – це називається «одночасне звільнення утримуваних осіб».

Цікаво: Мама українського добровольця: Я живу не у «окупантів», а у своєму рідному домі

Але вони все одно ризикують. Передають на нашу сторону дані про окупантів, що допомагають Україні протистояти російській агресії. Ведуть у соціальних мережах блоги під псевдонімами, де розповідають про реальне життя в окупації. Дають анонімні коментарі українським медіа. Буденні герої, які щодня допомагають наблизити завершення війни. Це не міфічні персонажі з фільмів і книжок, не супергерої, а звичайні люди, які в певний момент вирішили, що сприятимуть захисту української державності. Навіть знаючи про ціну, яку можуть заплатити. Здається, можна було б пишатися громадянами/нками, що роблять такий вибір в умовах небезпеки. Вони, до речі, є серед звільнених перед Новим роком українців/ок: Олег Галазюк, Станіслав Асєєв, Олена Сорокіна, Анастасія Мухіна, Олександр Данильченко та інші. Всі вони постраждали, тому що окуповані Росією території України перетворилися на місце несвободи, де громадяни/нки України не можуть почуватися у безпеці.

Важливо: «Я не прийняла бік Росії, яка прийшла з кулеметами»: історія 67-річної жінки, яка працювала на Україну в Донецьку

Страждають і потрапляють до катівень і звичайні мирні жителі, наприклад, водії маршруток, які допомагають людям перетинати лінію зіткнення, або власники/ці бізнесу, яким хочуть заволодіти окупанти, або просто будь-хто, кого зловив просто на вулиці так званий «патруль». Їх позбавляють волі, катують, вбивають. Ці люди – найважливіша складова «суто політичного процесу», яким дехто вважає розбудову миру в Україні. Бо мир не настане після закінчення війни. Припинення збройного конфлікту – лише етап. Про те, щоб в Україні не активізувалися внутрішні протиріччя, варто подумати вже зараз: українцям/кам надто довго втовкмачували думку про «правильні» орієнтири (політичні уподобання, громадянська позиція, мова спілкування тощо), і це може негативно вплинути на кість процесу фактичного відновлення миру вже після закінчення війни.

Читайте також: Ірина Довгань, яка пройшла пекло «ДНР»: Український прапор був тим єдиним і рідним, що підтримував мене

ГОВОРЯТЬ ОКУПОВАНІ ДОНБАС І КРИМ

Великий та болісний процес розбудови миру в Україні жителі окупованих Росією районів сприймають зовсім по-іншому, ніж населення вільних територій. Для останніх – це переважно політичний процес, для перших – закінчення страждань. Хто, як не вони, мають право висловлюватися про мирні процеси в Україні? Адже це саме вони страждають від війни: втрачають близьких внаслідок бойових дій, ховаються у підвалах своїх будинків під час обстрілів, стоять у чергах за питною водою, ходять за продуктами «дорогами життя», що прострілюються снайперами, і помирають у чергах на блокпостах.

Усі процеси, які відбуваються у державі, мають обговорюватися громадянами/ками, оскільки наша Конституція гарантує кожному та кожній рівність прав. У коментарях «Чорноморці» жителі окупованих територій Донеччини, Луганщини та Криму поділилися думками щодо розбудови миру в Україні. Задля безпеки спікерів/ок всі коментарі анонімні.

Сергій, Луганськ: «Нещодавно перетинав КПВВ у Станиці. Підходить до мене хлопець із мікрофоном, з ним другий – із камерою, я не запам’ятав, з якого вони були телеканалу чи сайту. Почали розпитувати, чи подобається мені жити у Луганську, навіщо я «йду в Україну», чи ходив на «референдум» 11 травня 2014 року, чи люблю Росію, і за кого б голосував на президентських виборах. Я їх запросив приїхати у Луганськ, і там спробувати взяти таке інтерв’ю. Тоді вони мене спитали, чи тому я їх запрошую, щоб «здати на підвал». Ви не уявляєте, скільки цікавого вони про себе від мене почули після цього. Але на камеру чогось не записували, мабуть, формат не підійшов… Ви розумієте, що таке дати правдивий коментар про теперішнє життя у Луганську на блокпості українському ЗМІ? Не ховаючи обличчя? Це все одно, що вирок собі підписати. За час, поки йде війна, українські журналісти не вивчили методи, якими «спілкується» з нами наша теперішня «влада»?

Я навів такий приклад, тому що саме після цього випадку замислився над тим, а що ж буде після війни. Ніби потрапив у іншу реальність. Думаю, для багатьох, хто війни не бачив, наше життя перетворилося на реаліті-шоу, на виставу, яку прикольно подивитися під попкорн. Ну ви ж дивитеся бойовики? Коли там б’ють людину чи підривають бомбою село, вам же, в принципі, байдуже, це ж лише частина сюжету. Так само і ми тут – просто якесь шоу «За склом». За товстим склом. Може, так і має відбуватися, я не знаю. Я тільки знаю, що моя родина по цей бік скла, а журналісти, які ставили мені ідіотські питання, і наражали мене на небезпеку, – вони по той бік скла. От і все. А після війни скло доведеться розбивати, і багато кого поранить уламками».

Цікаво: Сповідь колишнього бойовика «ЛНР»: «Руській мір» – це просто кидалово

Анна, Крим: «Коли забрали сусідів-татар, просто тому, що вони не подобалися, через їхню національність, я побачила, яке крихке насправді життя. От жили собі люди, нікого не чіпали, а одного дня до них прийшли поліцаї та забрали. І про них більше ніхто нічого не чув. А ми всі нічого не можемо зробити. Ви знаєте ж, як забрали Крим? Просто приїхали, і все, зробили свою владу. Його ж навіть не забирали, по факту, тому що Росія поступово нас робила полігоном чи військовою базою. Ось, що ми тепер – лише військова база. І ще нас називають «крысчане», чули про таке? Люди, я вночі заснула в Україні, а зранку прокинулася у Росії. І нічого не обирала. У мене взагалі думок таких не було, ніхто б не повірив, що Росія може напасти на Україну, що може відібрати Крим. Звісно, що є люди, яким до вподоби теперішнє життя, вони б і г*вно їли, аби тільки в Росії жити. У мене в Києві живе сестра, яка дуже хоче теж, як і Крим, «повернутися додому», хоча ми киянки обидві, до якого там дому їй кортить повернутися, то я вже не знаю. У людей страшна каша в головах, от на чому Росія грає. Каша в головах, розруха в головах.

Я дуже хочу зберегти віру в те, що Крим повернеться в Україну, але бачу навколо лише російську (окупаційну – ред.) владу, тільки їхні порядки, і добре знаю, що, навіть якщо ми повернемося, нема де взяти стільки чиновників, щоб замінити всіх, хто робив Україні зло своїми розпорядженнями, своїми підписами на папірцях, хто віджимав у кримчан бізнес, хто ґвалтує нас щодня. Вони майже всі залишаться на своїх місцях. Треба думати, хто зможе працювати на Україну після повернення Криму, а не продумуватиме зворотній шлях до Росії».

Читайте також: Пенсіонерка з Єнакієвого: Я не кликала Росію, але вона все одно знищує моє життя

Андрій, Донецьк: «Люди звикли жити в стані постійного стресу. Постійно стискатися. Навіть коли самі цього не помічають. Постійна готовність до агресії, крику, готовність тікати кудись, бігти, рятуватися. Зовні все спокійно, а всередині спокою немає. І так – роками. Ми звикли так жити, але пам’ятаємо інше життя, довоєнне, і хочемо його повернути. Як порозумітися з тими, хто живе «на тому боці»? Можливо, потрібно більше інформації про те, що у нас не «два боки», що ми всі по один бік, а з іншого боку – Росія. Потрібно пояснювати постійно, нагадувати, доводити, що ми такі ж громадяни, і що ми так само хочемо жити, дихати. До цього, що тут зараз, я не можу звикнути, тільки пристосувався, щоб не втрапити в якусь халепу. Для мене і моєї родини ідеологічні питання давно відійшли на другий план. Ми думаємо про те, де шукати потрібних лікарів, якщо проблеми зі здоров’ям, як хоч би на декілька днів організувати відпочинок влітку, як спланувати поїдку до родичів, які живуть у Франківську. Як елементарно організувати життя. Прості питання.

Відновлення миру – не дискусійне питання, а потреба, і війна колись закінчиться. І як ми будемо жити разом в одній країні, якщо звикнемо ненавидіти одне одного? А жити разом доведеться. Я би про це краще подумав. Про щось більш наближене до життя. Про відновлення Донбасу, наприклад, про пенсії, про лікарні, про самотніх літніх людей, які залишилися самі на війні. Про людей і якість їхнього життя, загалом».

Читайте також:
Говорить Крим: Росія намагається своєю пропагандою замінити нам хліб
Говорить Луганськ: Російська пропаганда діє в усьому світі
Говорить Донецьк: Російська пропаганда схожа на наркотик, який вводять силоміць

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені