Костянтин народився в Донецькій області. Уже багато років поспіль захищає Україну від російських окупантів. Своє кохання, надію, опору, а сьогодні – дружину, зустрів декілька років тому під час гарячих боїв на Світлодарській дузі. Їй, людині з активною життєвою позицією (в минулому – приватному підприємцю), «рускій мір» видався не до вподоби. Залишивши усе, що мала, в окупованому сьогодні Красному Лучі на Луганщині, жінка покинула небезпечну територію, а через рік уклала контракт про проходження служби зі Збройними Силами України і подалася на фронт. Зараз подружжя виховує чотирьох дітей. Але про все по порядку.

Місце відпочинку одного з ротних опорних пунктів 28 окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Темрява, яка о цій порі року настає ще звечора. Тишу порушують постріли неподалік. Піднімаю запитальний погляд на взводного. Євгеній із «добрим» та промовистим позивним «Закат» як завжди спокійно і з усмішкою пояснює, що це достатньо далеко, що «робота» на ділянці сусіднього підрозділу, що у випадку чогось важливого – ми почуємо це в радіостанцію. З нею він не розлучається ані на мить.

Важливо: Нове розведення сил практично погодили»: підсумки переговорів по Донбасу в Мінську 12 лютого

Але це для них – усе зрозуміло. Я тут гість і нерви, як то кажуть, не залізні. Постріли лунають частіше. Зрештою часті автоматичні черги зі стрілецької зброї та вибухи, дуже схожі на розриви ручних гранат, викликають стійке враження, що десь за декілька сотень метрів триває інтенсивний ближній бій. 18-річний Кирило (про нього ми писали у попередній частині) виходить в коридор у повному спорядженні і зупиняється на декілька хвилин дочекатися напарника, який ще збирається.
– А ти куди? – запитую у хлопця.
– В наряд. Тут неподалік.
– Там зараз небезпечно?
– Цілком безпечно. У нас інший напрямок.
– А сходжу-но я з вами подивитися, як тут нічна служба.
– Воно вам треба серед ночі?
– То там можуть бути пригоди? – перепитую хлопця ще раз.
– Звичайно, можуть. Ми ж на війні, – відповідає він уже зовсім по-іншому. Тут ніхто нікому ніколи не обіцяє нічого напевне. І безпеки не обіцяє тим більше. Не прийнято. Адже знати, що станеться наступної миті, може один Бог. Кирило продовжує діалог зустрічним запитанням:
– Вам не страшно? І хочеться, оце, виходити в ніч?
– Страшно, і не хочеться, – кажу у відповідь чисту правду, – дочекайтеся мене хвилини три. – А сам розумію, що мені, на третину старшому від цього хлопця, буде соромно відсиджуватися тут, якщо наряд потрапить у халепу. І те, що він, при своєму ритмі життя на цій позиції, значно досвідченіший боєць, ніж я, – зовсім не виправдання.

Читайте також: Мирні процеси на війні: говорять окуповані Донецьк, Луганськ і Крим

Коротка розмова з командиром взводу, застебнути спорядження, прихопити автомат і боєприпаси, звільнити бокові нарукавні кишені та верхні кишені брюк на випадок накладання джгута. Все дуже швидко. Ми не розраховуємо на неприємності, але стандартний алгоритм роботи ніхто не відміняв. От і я про всяк випадок збираюся так, як перед бойовим контактом. Розумію, що це дитячість та інфантильність, але при такій кількості людей і такому гучному «акомпанементі» за вікном жоден зайвий автомат насправді зайвим не буде.

Коли прибуваємо на пост (я, спіткнувшись і потрапивши разів десять мало не по коліна в болото, а Кирило – цілком нормально, упізнаючи дорогу по пам’яті і підказуючи мені), – напарник хлопця уже на місці. Дорослий кремезний чоловік контрастує з худорлявою постаттю юнака.

Костянтин. Позивний – спрощений для зручності в радіопереговорах – «Костян».

Наряд дійсно проходить спокійно. Стрільба неподалік також стихає. І поки Кирило спостерігає у пристрій нічного бачення за сектором відповідальності, я вмикаю нічний режим камери та починаю розмову з Костею.

Тут зараз спокійно. Якщо ворог і проявляє активність – бойові зіткнення не тої інтенсивності. На Світлодарській дузі свого часу я був старшим двох позицій – «Марса» і «Марса-2». Із «Марса» по лісу було сто метрів до ворога. А з «Марса-2», якщо вірити дальноміру, рівно 142 метри, зате в зоні прямої видимості. Через галявинку видно було бліндажі. Ані вдень, ані вночі не можна було розслаблятися. Постійно то вони виходили, то ми. Перестрілки і сутички тривали весь час.

Неподалік звідси, на Мар’їнці, в 16-му році теж малі відстані були – 80 метрів, 70. Бої велися серйозні. На Авдіївській промці (їздив туди у відрядження на декілька місяців) – узагалі були відстані надмалі. Я від цеху трішки далі стояв. У нас дистанції траплялися – від 50 метрів. А сам цех – там у наших хлопців було 20 метрів до противника. Вони ходили одні до одних «у гості»…

Цікаво: Сповідь колишнього бойовика «ЛНР»: «Рускій мір» – це просто кидалово

Тут зараз – що толку? Уявимо собі диверсійно-розвідувальну групу, наприклад. Спробуй на пузі у таку погоду проповзти два кілометри. Думаю – це нереально.

Там, у минулі роки, коли відстань близько ста метрів чи менше, – стріляти необхідно було не те що кожної години, а кожних десять хвилин, щоби не дочекатися біди на свою голову. Може будь-яка «собака» підповзти у будь-який момент, гранату закинути – і все. А в цьому місці зараз, відповідно, тихіше.

Тут крупне усе працює. Артилерія, міни 120-ті, 82-гі. Буває, також, окупанти б’ють зі стрілецької зброї, трасери пролітають. Але дуже рідко.

Хоча, наприклад, перед поїздкою додому у відпустку на цьому ж посту, у такому наряді, як зараз, чути було свист куль просто над оцим будинком. Я стояв тут уже ввечері. Вони прострілку робили. Свистіло, щоправда, високо, але факт був.

Кожна відстань відіграє свою роль у війні. Маленька відстань – боїшся, що підповзе ДРГ, ворог закине гранату, перестріляє хлопців. Коли був на Світлодарську, коли відстань була 142 метри – крупним «орки» нічим не могли по нас працювати. Відстань була надто мала, боялися зачепити своїх. Так само, і наші.

Велика відстань небезпечна тим, що можуть ввалити 152-гі артилерійські снаряди. До речі, на початку 17-го року, коли був на Світлодарській дузі, перед тим як ми виходили звідти, за три дні до виходу, по нас прилетіли 152 приходи. І всі – крупна зброя. 152-мілімтерові снаряди нарізної ствольної артилерії, 100-й – фосфорними били і 120-міліметрові мінометні міни. Ані 82-міліметрових, ані чогось дрібнішого тоді не було.

Відстань пристойна. От і обложили нас добре перед виходом. Собачку тоді ще вбили маленьку. Уламок в неї влучив. Кожен нюанс, кожна дрібниця має своє значення…

Читайте також: Пенсіонерка з Єнакієвого: Я не кликала Росію, але вона все одно знищує моє життя

З якого часу ви воюєте?

З початку 2015 року. Я спершу в навчальний центр потрапив на Широкий Лан, а в лютому – у 14-ту бригаду. Там, на рівненському полігоні, пройшов спецпідготовку близько місяця і перевівся у 128 бригаду.

128-ма тоді вийшла з Дебальцевого. Вони були трішки в місці постійної дислокації, потім їх знову кинули в зону АТО на штурм Станиці Луганської.

Ми займали Станицю Луганську на початку 2015 року. Тоді я фактично вперше потрапив на справжню війну. Такі своєрідні «яскраві» спогади. А потім пішло-поїхало, так от. Півтора року мобілізації. На «дембель» ішов звідси, до речі, з Мар’їнки, у 2016 році. Три місяці вдома посидів – і назад. Потім ще рік. Ще півроку. Місяців сім вдома побув і знову пішов.

Чому вирішили воювати?

Ну як це чому? За нашу вільну і незалежну Україну. На мою думку, батько, мати виховали, на ноги поставили, але крім того, життя тобі дала твоя Батьківщина. І коли біда прийшла, нашу Україну ображають, – жодна нормальна людина не змогла б сидіти вдома і мовчки спостерігати. І я не зміг дивитися, як її грабують, топчуть незрозуміло хто – якісь буряти, кадировці (тільки не плутайте кадировців з чеченцями. Я з чеченцями зустрічався, тими, які воюють зараз за Україну. Вони – класний народ, молодці взагалі). А от ці кадировці, які грабували Донбас, які кричали: «Ти зачем прішел на мой зємля?». Так вибачте мене, я тут народився, я тут виріс, я хочу жити у своїй вільній нормальній Україні. Мені не потрібна Росія, ще хтось. Мені потрібна моя Україна. Я хочу, щоби мої діти жили в нормальній розвинутій європейській країні. Чому якийсь зайда має приходити і розповідати, де я повинен жити, як повинен працювати і кому повинен платити гроші? Через це я пішов сюди – служити і воювати. Люблю свою Україну.

Цікаво: Мама українського добровольця: Я живу не «у окупантів», а в своєму рідному домі

А чим ви займалися до війни?

Працював на будовах, по різних місцях. Не можу сказати, щоби займався чимось конкретно.

Тоді активно працював телевізор. Ви не повірили, що при окупантах буде краще?

Ну звісно ж ні. Як я міг повірити? У 14-му році просто спілкувався з людьми. В мене сусід з 93-ї бригади, дядя Вова, у першій хвилі мобілізації. Коля, однокласник, з першої хвилі пішов у 14-му році. І я з ними спілкувався, говорив, чув людей, які дійсно були тут. Розповідали, що робиться насправді.

Телевізору я не вірю. Це суцільний обман. Це не те. Завдяки телевізору тут у нас на Донбасі досі відсотків 40 людей напевне вважають, що сюди «прийде Америка, бандерівці, добувати сланцевий газ, їсти дітей» і тому подібне. І це все завдяки телевізору. Я взагалі не вірю ані інтернету, ані телевізору. Я теж, коли прийшов сюди, побачив, що тут насправді відбувається, – був шокованим. Про своє рішення не жалкую. Вважаю, що правильний вибір в житті зробив.

Читайте також: «Я не прийняла бік Росії, яка прийшла з кулеметами»: історія 67-річної жінки, яка працювала на Україну в Донецьку

Як віднеслися до вашого вибору родичі, друзі, близькі?

Нормально. У мене батько і сестричка живуть на Дніпропетровщині. Дружина у мене теж військова. Мало того, що військова, – вона 12 років прожила у Красному Лучі, зараз окупованому. Це Луганщина. Вона також там усе життя заробляла, як уміла, збирала гроші, відкрила свій магазинчик. Потім у 2014-му році прийшли «бородаті дядьки» з нашивками ростовського козацтва. Дали список продуктів і поставили вимогу платити певну суму грошей на місяць. Сказали, що тоді зможе працювати, «і все в неї буде добре». Вона не захотіла. Тієї ж хвилини розрахувалася з продавцями, закрила магазин, забрала дітей і приїхала в Лиман на Донеччину, звідки сама родом. Там рік попрацювала і пішла в армію. Тому що сидіти склавши руки і дивитися на ситуацію мовчки не змогла.

Спочатку пройшла вишкіл в Десні, потім потрапила на Світлодарську дугу до мене в підрозділ. Там ми і познайомилися.

Дружина, діти і майже всі родичі до моєї служби ставляться нормально… Батьки дружини – патріоти України. Вони обома руками за те щоб вона служила, не проти того, що я служу. Мій батько також добре ставиться до моєї служби, як і сестричка.

На вашу думку, чим закінчиться ця війна і чим би ви хотіли щоби вона закінчилася?

Тільки перемогою, нічого окрім перемоги. Крим, Донецьк, Луганськ – усе назад до кордону. Я такий, що ще забрав би Кубань і Ростов (усміхається – ред.). Цього, звичайно, не записуйте, щодо Ростова і Кубані, жартую, а от Крим, наші території – все повернути додому. Я сподіваюся, це завершиться тим, що ми відвоюємо свої території, що наша Україна знову стане такою, якою й була до 2014 року, – цілісною, незалежною.

Люди, які приїжджають з тієї сторони, які в них зараз настрої?

Думка в людей змінилася за ці роки. Я влітку спілкувався з підприємцем. У нього свій ларьочок в центрі Донецька на ринку. Торговець розповів, що іноді до нього приходять старенькі, постійні клієнти, які купляють товари в його крамниці уже протягом багатьох років. Він фрукти, овочі нерідко віддає їм безкоштовно. У 2014 році багато з них прибігали з криками: «Скоро прийде Росія, скоро ми заживемо. У нас все буде добре». Бігали на референдуми. Кричали: «Путін, прийди», «Путін, допоможи». Зараз вони всі також приходять. Там не можна про політику говорити відкрито. Щось десь зайве сказав – відразу на підвал або на передову окопи копати. І ті ж люди, що кілька років тому кликали Путіна, тепер тихенько між собою у тому ж магазині зберуться, й починається: «Коли ж уже прийде Україна, коли ж уже це все закінчиться?» Помінялася в них думка кардинально. Кажуть, залишилися на окупованій території, бо не було вибору.

Важливо: Євромайдан у Донецьку, Луганську та Криму: історія спротиву, яку намагаються «забути»

Насправді я не вірю. Вибір є завжди. Для мене приклад – це моя дружина. Вона змогла почати нове життя. Хоча і будинок, і бізнес, і майно – все залишилося там. Вибір є завжди. Війни б не було, якби самі люди цього не допустили. В мене напарник по цивільній ще роботі Сергій виїхав з Донецька. У нього своя автомийка була. Нормально чоловік працював. Мав бізнес, справи йшли добре. Але як тільки почалися події 2014 року – він забрав дружину, дитину і поїхав звідти. Сказав: «Мені не потрібен цей цирк. Ніякої «ДНР», ніякої Росії. Я українець». А інший знайомий – Ігор з Горлівки – той 50 на 50. Кричить, що все там погано, все не так, комендантський час, нічого немає, а сам усе одно туди їздить. Поїде, півроку посидить і повертається назад. Каже гроші закінчилися. Звідти або в Росію треба їздити на заробітки, або до нас.

Шахти позатоплювали, заводи позакривали, роботи немає. Чого він туди повертається, – Бог його знає.

Візьмемо буквально недавні події, коли в центрі Донецька анонімно збирали голоси – хто хоче «назад в Україну». Окупанти планували пропагандистську акцію. А голосів дуже швидко набралося більше мільйона. Довелося «експеримент» в екстреному порядку припиняти. Їхнє так зване керівництво абсолютно не очікувало в умовах жорсткого тоталітарного контролю подібної реакції.

Цікаво: «Дуже смішно»: школярі Донецька про уроки «гражданственності» та «героїв Новоросії»

Які ваші плани на майбутнє після нашої перемоги?

Мої плани – працювати. Забезпечувати сім’ю. Проводити більше часу з дітьми. В мене їх четверо. Працювати. Жити нормально. Спокійно. В нормальній нашій вільній незалежній Україні.

Час нашої варти завершився. Костянтин попросив не публікувати його фото без маски і прізвище найближчих декілька місяців, адже дружина знає, де зараз чоловік, а рідним краще не хвилюватися. Такий він, кремезний богатир, вправний боєць, досвідчений командир, безстрашний воїн, загроза і жах для ворога, вірний побратим для товаришів, люблячий батько, брат і син, один із тих, хто поверне мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом…

Важливо: Диванне розмірковування про мир і способи його досягнення

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

Фото автора