В «ЛНР» через так звану  «реформу» вугледобувної галузі окупаційна «влада» закриває значну кількість шахт, тим самим позбавляючи людей роботи і засобів до існування. В окупованому Зоринську Луганської області гірники вирішили не миритися з перспективою закриття шахти, і оголосили страйк.

Для окупованих Росією територій Донбасу страйк до недавнього часу – це нонсенс, так як більша частина населення залякана і воліє «не висовуватися», щоб не потрапити під репресії силовиків.

Важливо: Російське поле експериментів: Червневі хроніки виживання в окупації

«Чорноморка» на умовах анонімності поспілкувалася з гірником шахти «Ніканор-Нова», який брав участь у страйку і вирішив поділитися своєю історією з нашими читачами.

Зоринськ – депресивне шахтарське містечко на Луганщині. Навіть у кращі часи це місто було одним з найвідсталіших в області. У травні 2003 року 164 жителі Зоринська звернулися до посольства 23 держав з проханням надати їм політичний притулок у зв’язку з жахливими умовами життя в місті. Зоринці порахували умови свого проживання замахом на життя і здоров’я з боку державної влади: вже на той момент в місті практично не було води, також відсутній телефонний зв’язок. З роботою було туго, але шахта «Ніканор-Нова» допомагала заробити на хліб. Україна фінансувала дотаційну галузь, не залишаючи підземних трудівників без копійки в кишені. Однак у 2020 «влада «ЛНР» в особі російських окупаційних адміністрацій вирішила поставити на шахті жирний хрест…

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Анатолій (ім’я на прохання героя змінене в цілях безпеки – авт.), розкажіть про себе, як ви стали шахтарем? Це ж дуже важка і невдячна праця…

Це ви вірно сказали, невдячна. Але я шахтар в третьому поколінні. І батько, і дід працювали на «Ніканорі». Пішов туди і я. Сорок років віддав цій роботі. Працював гірником очисного вибою, в простолюдді ГРОЗ. Робота непроста: потрібно і породу кріпити і забій, встановлювати стійки, і масу вантажити і витягувати… Сонця білого не бачиш, як кріт. Але я звик, мені подобалося. Раніше вважалося, що бути шахтарем на Донбасі – престижно. Але якихось привілеїв наш брат не відчував, як жили бідно, так і живемо.

Цікаво: Олександр Махов: З мікрофоном або з автоматом, але я повернуся в свій Луганськ

Кажуть, шахта «Ніканор-Нова» була збитковою і майже не вела видобуток вугілля, що і стало приводом для її закриття. Чи так це?

І так, і не так. В 1998 році на базі старої шахти «Ніканор» була створена «Ніканор-Нова». В тяжкий для всієї галузі час це була найновіша в Україні шахта. Скрізь шахти закривали, у нас відкрили. Місто тоді дуже раділо: нарешті-то у зоринців є перспективи, будемо з роботою. Та, чесно сказати, шахта нова не зовсім була готова до відкриття. Лаву поспішно нарізали і забули про нас. Ми розробляли мережу вугільних пластів. Коли війна почалася, на два роки шахта зупинилася, так як Зоринськ потрапив у зону бойових дій. Тоді у нас тут таке пекло творилося, півміста розбили. Рік тому нову лаву, сьому західну, запустили, 600 тонн на добу, потужність пласта. Восьму готували. Хто б міг подумати, що через рік нас змусять страйкувати і взагалі шахту закриють? Адже у нас працювали і з сусіднього Артемівська (після перейменування – Кипуче – авт.), і з Перевальська, де шахти вже років десять, а то і більше, не працюють.

Фото з відкритих джерел

Розкажіть, як назрів страйк? Чому зважилися на такі заходи? Чи не боялися ви переслідувань та залякувань з боку начальства і «МГБ»?

Боялися, ще як боялися! Але що сильніше: страх в’язниці або страх голодної смерті? У них перед нами заборгованість 22 місяця по зарплаті була, майже 200 мільйонів рублів (близько 80 млн гривень – авт.)! Я приходжу додому, а діти та онуки з надією дивляться: гроші приніс? А поїсти? Дружина моя не працює, я єдиний в родині добувач. Вдома порожні холодильники і гаманці, ні за що купувати одяг, ліки, за квартиру платити нічим. Заборгованість – це одне, а коли сказали, що нашу шахту взагалі закриють в рамках цієї «реорганізації», я спочатку навіть не повірив. Тому, коли мені запропонували взяти участь у страйку, я ні секунди не вагався. Слухати байки начальства вже всі ми втомилися. Вирішили не підніматися з вибою на поверхню.

Читайте також: Мешканка Севастополя: ЗМІ забувають, що в Криму живуть реальні люди

Розкажіть, будь ласка, детальніше про страйк. Коли він почалася, як проходив? Скільки людей брали в ньому участь? З якими труднощами ви в ході його зіткнулися?

Страйкували ми з 29 квітня. В забої нас було близько 50 хлопців. За день до цього на шахту прийшла телефонограма про закриття. У нас терпець увірвався. Нам дружини передавали в забій на глибину 400 метрів тормозки з продуктами харчування та воду. Ми не голодували, але морально були дуже виснажені, адже практично відразу на нас став чинитися шалений тиск з боку керівництва шахти «МГБ». Вони нам звільненням погрожували і в’язницею, тиснули і на наші сім’ї. Керівництво ввечері 28-го спустилося до нас, намагалися відрадити від страйку. В результаті деякі з наших хлопців через добу піднялися на поверхню. Я за це їх не можу засуджувати, це їхній вибір. Нас залишилося під землею 38-м осіб.

Якими були ваші вимоги?

Нам повернути всю заборгованість по заробітній платі і не закривати шахту, не скорочувати штат.

Як саме «МГБ» давив на вас?

Погрожували «на підвал» відправити. Це на Донбасі у нас типу найстрашніша кара, ніхто не хоче там опинитися, в їхніх катівнях. Але ми терті калачі, ми їм передали, мовляв, робіть, що хочете з нами. Вони дзвонили дружинам, приходили до багатьох з наших сімей додому. Лякали, говорили: а що, якщо ваш чоловік не повернеться із забою? А якщо й повернеться, ми на нього управу швидко знайдемо. Шукали, в основному, організаторів страйку, активістів, щоб їм публічну прочуханку зробити.

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Ваші дружини дуже вас підтримали: вони вийшли на акцію підтримки і постачали вас продуктами і водою…

Так. Я готовий на коліна стати перед цими сміливими і самовідданими жінками. Іноді соромно, але факт: вони часто сміливіші за нас, мужиків. Наші дружини надали нам колосальну моральну підтримку, без них ми б здалися набагато швидше.

Важливо: Відсутність тестів, приховування правди про коронавирусе і залякування «наступом ВСУ»: як виживають окуповані території після закриття КПВВ

Намагалася «влада» піти з вами на діалог, якось вирішити назрілий конфлікт, згладити ситуацію?

До нас на шахту приїжджав «міністр палива, енергетики та вугільної промисловості» Павло Малигін. Пообіцяв, що 200 осіб з 450 залишаться працювати у складі їх новоствореного «ГУП Східвугілля». Також пообіцяв віддати заборгованість по зарплаті. Хоча на початку мова йшла про замороження боргів. Приїжджав і «глава уряду» Сергій Козлов. Усім звільненим пообіцяв вихідну допомога у вигляді двомісячної зарплати.

Виконали обіцянки ці «чиновники»?

Заборгованість, дійсно, віддали, 27 травня повернули останню частину. А ось що стосується працевлаштування працівників – тут нас кинули. Майже нікому роботу нову не дали, всіх послали на біржу праці. А яка там для нас робота? Хто молодий – той ще може поїхати в Росію або в (вільну від окупації – авт.) Україну на заробітки, а решті куди діватися? Деяким запропонували вакансії на інших шахтах регіону. Але не кожен зможе або захоче їздити по 25-30 км від дому. Хоча в плані виживання – це варіант, звичайно. Краще так, ніж з голоду помирати. Але таких вакансій на всіх не вистачить.

Читайте також: Мама українського добровольця: Я живу не у окупантів», а у своєму рідному домі

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Коли і чому закінчився страйк, і ви вирішили підніматися на поверхню?

4 травня пізно ввечері ми піднялися на поверхню з забою. Частково ми втомилися, почасти, звичайно, вплинув і психологічний тиск з боку силовиків, які тиснули на наших жінок та сім’ї. Вони погрожували зайнятися кожним з нас, знайти призвідників і посадити «на підвал». А у нас, по суті, і конкретних винуватців не було, це просто така спонтанна акція.

Як вас зустріли на поверхні?

Дружини на поверхні зустрічали як героїв, в інтернеті теж читав багато схвальних відгуків про нас. Але розмови з начальством і «МГБ» були не настільки райдужними. Начальники нас матом крили триповерховим, мовляв, за нас їм влетіло від луганського «керівництва». А ми тут причому? Хіба ми винні, що через їхнє свавілля і злодійства сиділи більше ніж півтора року без зарплати?

Викликали особисто вас на розмову «міністерство державної безпеки»?

Особисто мене ні. Багатьох з моїх колег – так. І на саму шахту приходили, і додому до багатьох. Залякували, наказували мовчати про страйк, хоча сенсу мовчати, якщо вже по всіх ЗМІ поширилася інформація. Боялися вони не даремно – наша страйк послужив хорошим прикладом для наших колег із шахти «Комсомольська», що в Антрациті.

Цікаво: Журналістка «ЛНР»: Від кожного стуку в двері сіпаюся – а раптом по мене прийшли?

Яким ви бачите майбутнє шахти «Ніканор-Нова» і всієї вугільної галузі в цілому? Що буде з Зоринськом?

Та яке там, до чорта, майбутнє? Шахта переходить в режим сухої консервації. Це по факту означає її закриття. Відповідно, майже все місто наше залишиться без роботи. Зросте рівень криміналу, хтось виїде. Наш Зоринськ і до цього був містом, як кажуть, депресивним, а без «Ніканор-Нова» він, образно кажучи, буде на стадії суїциду. А що стосується всієї галузі, то в «ЛНР» шахти «владі» не потрібні… Куди йде вугілля, видобуте на наших шахтах? У Росію. А там наше вугілля теж нікому не потрібне. Ви подивіться на сусідню Ростовську область, це ж теж частина Донбасу. Там немає жодної діючої шахти, всі закриті в 1990-ті.  Самі назви міст натякають на вугільне минуле: Шахти, Каменськ-Шахтинський, Новошахтинськ… Така ж доля чекає і наші всі шахти: їх закриють і затоплять. У Брянці і Перевальську немає вже шахт, в Артемівську закрили, в Стаханові теж… У Ровеньках ще працюють, Свердловську та в Антрациті залишилися діючі, де страйк.

Важливо: «Добровільно пішов у пекло»: історія патріота, тричі побував у полоні терористів «ДНР»

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Як ви вважаєте, ваш страйк дав приклад колегам з Антрациту? Будуть ще шахтарські бунти в «ЛНР»?

Звичайно, наш страйк був першим у «ЛНР», який здобув популярність завдяки інтернету. Прикро, що місцеві «провладні» ЗМІ (а інших тут немає) зовсім не висвітлювали наш страйк, а після декого ще й хотіли виставити типу саботажниками і «любителями хунти». А хлопці з Антрациту молодці, вони все правильно зробили, але і «відгребли» більше, ніж ми. «Влада «ЛНР» вирішила їхній бунт показово придушити: і зв’язок відключили, і в інтернеті сайти заблокували, і багатьох «МГБ» викрало. Але хлопці все одно вистояли, ми їм допомагали, як могли, і поширювали інформацію, і грошима, хто міг, хоча й самі небагаті. Я вважаю, що в «ЛНР» і страйки ще обов’язково будуть, і не один, так як люди скоро від голоду, бідності і безвиході взагалі озвіріють. Будуть страйкувати і шахтарі, і металурги, так як ця галузь в «ЛНР» теж перебуває на грані занепаду.

Наскільки ці страйки можуть бути ефективними?

Мені здається, малоефективними. Максимум, що керівництво зробить – це борги можуть віддати, і то, не завжди і не всім. А самі шахти приречені на закриття. Буде ще багато репресій, ми тут всі вже на олівці, як бунтарі.

Що б ви хотіли сказати вашим колегам, гірникам, які читатимуть це інтерв’ю?

Як казав Тарас Шевченко, «борітеся – поборете». Ніколи не потрібно здаватися, навіть якщо ситуація здається безвихідною. Правда за нами. Ми на своїй землі, займаємося своєю улюбленою справою, і ніхто не має права нам вказувати, як жити і що робити. Головне – не боятися, і все у нас вийде.

Читайте також: Відлуння побєдобісся, або Про коронавірусну статистику в ОРДЛО після парадів

«Чорноморка» в Telegram і Facebook