ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
5
1
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
5
1
Голоси з-за
Журналістка з «ЛНР»: Від кожного стуку в двері смикаюсь – а раптом по мене прийшли?
  13 December 2019 12:40
|
  122

Журналістка з «ЛНР»: Від кожного стуку в двері смикаюсь – а раптом по мене прийшли?

Журналістка з «ЛНР»: Від кожного стуку в двері смикаюсь – а раптом по мене прийшли?

Коли в 2014 році Донбас окупували проросійські війська, то про свободу слова місцевим ЗМІ довелося забути надовго. Багато видань, телеканалів, газет та сайтів, не бажаючи підлаштовуватися під політику окупантів і брехати своїм читачам, припинили своє існування. Колективи деяких редакцій в повному складі перебралися на територію вільної України і там продовжили свою професійну діяльність. Хтось прогнувся під інформаційну політику Кремля і спішно перефарбувався, перетворившись на черговий путінський рупор, що ллє на голови людей в окупації тонни токсичної пропаганди. 

Але залишилися на окупованій території і незалежні українські журналісти, які з певних причин не покинули рідний край. Вони, ризикуючи бути викритими каральною долонею місцевих «силовиків» в особі «МВС» і «МГБ», продовжують об’єктивно висвітлювати події, що відбуваються на непідконтрольних українських територіях. 

«Чорноморка» поспілкувалася з Оленою (ім’я змінено з метою безпеки), незалежною журналісткою з окупованого Луганська. Про особливості роботи в окупації, щоденні страхи і радощі луганська журналістка розповіла в інтерв’ю нашому кореспонденту.

«Тоді я зрозуміла, що потрібно залишатися тут, щоб доносити людям правду»

Розкажіть, будь ласка, що вас привело в журналістику, і чим ви займалися до початку бойових дій в Луганську? 

Мені з дитинства подобалася філологія, твори завжди писала на 12 балів. Тому після закінчення школи довго ВНЗ не вибирала. Вступила без проблем на бюджет до Східноукраїнського національного університету імені Даля на факультет журналістики, який успішно і закінчила. Проходила практику в одній з редакцій газет, після навчання в ній і залишилася працювати журналістом. До війни встигла попрацювати в кількох луганських газетах, співпрацювала з глянцевими журналами, пробувала свої сили на місцевому радіо і ТБ. Раніше в Луганську було безліч незалежних видань, які давали зелене світло таким молодим і нахабним, як я (сміється). Тоді складалося відчуття, що життя вдалося: у мене була добре оплачувана цікава робота, я багато подорожувала з молодим чоловіком, були райдужні плани, творчі та сімейні. Але все перекреслила війна. Влітку 2014 року наша редакція припинила своє існування: через погрози бойовиків і активні бойові дії в Луганську велика частина колективу покинула місто. Друкарні не працювали, та й людей в місті майже не було: хто б купував і читав газети? Та й грошей у людей на пресу не було, люди виживали. Загалом, тоді в місті закрилися всі ЗМІ. А після відключили і електроенергію.

А чому ви вирішили залишитися в Луганську? Чому не перебралися на мирну українську територію, подалі від війни і смердючого «русского мира»? 

Було таке бажання, не кажучи вже про можливість. Але мої літні батьки навідріз відмовилися покидати охоплене війною місто. Я не могла їх кинути. Я розуміла, що нам важливо залишатися разом. У той час у місті практично повсюдно не було електрики, мобільного зв’язку та інтернету. Восени 2014 року, коли ситуація трохи стабілізувалася, я почала вести в одній із соціальних мереж щоденник, використовуючи псевдонім. Я чесно описувала те, що відбувається в окупованому Луганську. Писала про безчинства бойовиків, про те, як вони самі ж обстрілювали місто, як розкрадали гуманітарку. Писала про те, як виживали звичайні люди, добуваючи собі шматочок хліба і ковток води в практично блокадному місті. Цей інтернет-щоденник став для мене тоді відмінною віддушиною і дозволив знайти масу однодумців. І нажити ще більше злостивців. Мій щоденник цитували деякі українські ЗМІ, коли писали новини про окупацію. Тоді я і зрозуміла, що потрібно залишатися тут, щоб доносити людям правду. У 2015 році в Луганську почали відкриватися різні видання і сайти. Деякі мої знайомі вважали допустимим піти на службу до окупантів. Виправдовувалися так: їсти щось треба! Але мені теж треба було їсти…

І? Вам пропонували роботу в пропагандистських ЗМІ луганських окупантів? 

Так. Говорили, слухай, ти ж талановита, тут ти зможеш непогано заробляти. Але, знаючи мою проукраїнську позицію, твердили: головне, пиши так «як велить партія», і тоді у тебе проблем не буде. Типу, «забий ти на свою Україну, і будеш як сир у маслі». Я, зізнатися чесно, навіть на одну зі співбесід сходила. Але не змогла піти на угоду з совістю, хоча гроші тоді реально пропонували непогані. Звали в штат сайту, який сьогодні в «ЛНР» є одним з провідних. Ще запрошували очолити прес-службу одного з «органів виконавчої влади». Я теж під нейтральним приводом відмовилася. На рожен не лізла, на політичні теми з потенційними роботодавцями намагалася не говорити. Хоча, мені здається, вони зрозуміли, чому я відмовилася.

Як ви тоді заробляли собі на прожиток? І як почали співпрацювати з українськими ЗМІ? 

Одна з моїх луганських колег, перебралася до Києва, регулярно читала в мережі мої щоденники. Вона мене покликала на роботу до Києва, але я відмовилася. Тоді вона мені запропонувала писати для їх видання на сайт невеликі блоги про будні в окупації. Як люди під обстрілами живуть, про що говорять і мріють, що читають і дивляться, їдять і т.д. Я почала писати, і пішло-поїхало. Почала писати регулярно, трохи пізніше почала співпрацювати з міжнародними виданнями, яким були потрібні люди, які можуть писати про те, що твориться в Луганську. Це і приносило мені дохід. Спочатку гонорари були символічними, писала більше, так би мовити, «за ідею». Трохи пізніше я вже почала відчувати себе більш впевнено. Хоча на безхмарне життя в Луганську грошей все одно не вистачало: у нас тут знаєш, які ціни високі на все? Хіба що сигарети дешеві і горілка. Але це не по моїй частині (сміється).

«Від кожного шереху і стуку в двері вже смикаюсь: а раптом по мене прийшли?»

Не страшно тобі займатися журналістикою, перебуваючи в окупації? Там же за таке по голівці точно не погладять… Чого тільки варті пригоди луганської журналістки Марії Варфоломєєвої або блогера Едуарда Неделяєва, які були в полоні у бойовиків через свою професійну діяльність. Донецький журналіст Станіслав Васін-Асєєв досі в полоні бойовиків знаходиться, ніяк його не поміняють… 

Звичайно, страшно, не те слово! Але вже трохи звикла, тягну свій хрест потихеньку, так би мовити. Реально через нерви і переживання вже сивіти почала в свої-то юні роки. Знаєш, часом від кожного шереху і стуку в двері вже смикаюсь: а раптом по мене прийшли? Але я намагаюся вести себе тихенько, конспірація – наше все!

Розкажіть про це докладніше. Як бути журналістом в окупації і не потрапити до бойовиків «на підвал»? 

Тут кому як пощастить, звичайно. Основне правило: не привертайте до себе зайвої уваги. Живіть нібито звичайним життям. Добре, якщо ви будете мати якусь основну роботу, яка як би буде забезпечувати вам алібі, та й підозр буде менше. Я, наприклад, зараз, крім того, працюю в сфері обслуговування. Про мою журналістську діяльність сьогодні знають лічені одиниці, крім батьків. Далі: будьте максимально обережні в соціальних мережах. Завжди видаляйте переписку, особливо, що стосується роботи. Намагайтеся відкрито не вступати ні з ким в суперечки на тему політики та війни. Не будуйте з себе супер-пупер патріота України, навіть якщо ви таким і є. Мімікруйте, це неважко. У роботі завжди користуйтеся надійними анонімайзерами, VPN і проксі-серверами, всякими програмами типу ТОР. Звичайно, сто відсоткової гарантії безпеки вам це не дасть, якщо сильно захочуть, вас вирахують і знайдуть. Якщо є можливість, майте хороших знайомих в «поліції» або інших місцевих «відомствах». Вони, можливо, допоможуть вас «відмазати» від дрібних неприємностей. Загалом, дружіть із головою, і все буде нормально. Або не буде.

У вас були коли-небудь проблеми з «поліцією» або «МГБ» в Луганську? 

Ох… Якщо б вони у мене були, ви б навряд чи зараз мені ці питання задавали. Не було. Але був у мене якось стрьомний випадок, майже як у Варфоломєєвої, коли я гуляла по Луганську, фотографувала все підряд, добірку робила, щоб проілюструвати текст новий. І ненавмисно в кадр потрапила будівля, де зараз знаходиться одна з казарм бойовиків. Я без задньої думки клацнула, що хотіла, і йду собі далі, курю. Через хвилину ззаду крик: «Стій, стріляти буду!». Сказати, що я злякалася, побачивши, що за мною біжать двоє мужиків з автоматами в камуфляжі, це нічого не сказати. Вони запитали: навіщо ти фотографувала нашу будівлю? Я цілком щиро зробила круглі очі, яку будівлю? Вони забрали телефон, і тикають в фотку цю. Я кажу: «Та я випадково, здалася мені ваша казарма». Вони: «Ага, так ти знаєш, що у нас тут казарма?» А я: «Так хто ж не знає, я ж місцева». Вони мене відвели до себе в якусь типу каптерку. Там забрали телефон, полізли на сторінку Вконтакте, паралельно пробиваючи інфу про мене. Ну а в мене там все спокійно: мультики, котики. Вони думали-думали, що зі мною робити, поржали дружно з моїх фоточок в телефоні і на сторінці, як ми з подругою дуркували на її день народження. Загалом, я їм баки забила конкретно, відпустили мене з миром. Але тут теж, на кого нарвешся. Відтоді я стала максимально обережною. У Луганську легка параноя – це не хвороба, а життєво важливий механізм самозбереження і самозахисту.

«Якщо такі, як я, поїдуть, хто тоді буде правду про життя в окупації писати?»

Чому ви сьогодні не їдете на підконтрольну територію? У Луганську ж вам реально небезпечно перебувати. 

Не хочу їхати. Чому я повинна кудись їхати. Мені і тут добре … Ну як добре? Звичайно, жити тут тривожно, страшно і важко. Але, з іншого боку, я дуже прив’язана до цього міста і люблю його, навіть таким знекровленим і змученим. Та й якщо такі, як я, поїдуть, хто тоді буде правду про життя в окупації писати? Розумію, що треба їхати, але не можу. Тому, мабуть, залишуся тут до переможного.

Який сьогодні стан журналістики в сучасному Луганську і в «ЛНР» в цілому? 

Та яка зараз в Луганську журналістика, її тут зовсім немає! Махрова пропаганда в кращих традиціях совка. Про реальні проблеми не пишуть: це строго заборонено. На кожній сторінці будь-якої газетки – «слава Путіну-царю», «вперед до Росії» і таке всяке. Багато негативу про Україну, природно. Відкрила недавно газету одну місцеву: половина номера про православ’я, половина про політику в дусі СРСР. Плюс нескінченні брехливі військові зведення від «народної міліції». Нудить від такого. Але читаю, потрібно ж знати, що там пишуть в місцевих брехаловках.

Які сьогодні в Луганську виходять газети і журнали? Яка ситуація з ТБ і радіо? 

У Луганську виходить з десяток газет. З них кілька «державних» офіційних, таких як «Республіка», «Жизнь Луганска» міська… Є кілька приватних газет, але вони теж повністю цензуруються місцевою «владою», тобто вільнодумства ніхто не дозволяє тут. Журнал є один, типу псевдогламурний глянець, там про тусовки різні. Працюють у нас FM-радіостанції «Республіка», «Вести», «Перемога», «Козаче радіо»… Чим вони відрізняються – не знаю, але слухати в здоровому глузді таке неможливо. Є телеканал «Луганськ-24», там взагалі морок. Плюс в кожному місті «ЛНР» місцеві газети та телестудії, все це безпосередньо контролюється і фінансується «міністерством інформації «ЛНР». За найменшу помилку на місцях Луганськ рубає голови. Там все строго. У «ЛНР» монополія на всі ЗМІ. Ні, ну звичайно, будь-який бажаючий в Луганську потенційно може зареєструвати газету або сайт (який, до речі, теж потрібно реєструвати). Але будь-яке інакомислення тут не буде допущено, що власне вбиває на корені будь-які ідеї створити хоча б злегка опозиційне видання. Це неможливо.

Чим ви займаєтеся сьогодні? Які плани на майбутнє?

Тим же і займаюся: пишу про те, що болить. І в подальшому хочу це робити, поки буде можливість. Чесно кажучи, втомилася дуже. Іноді все це хочеться закинути і не включати ноутбук хоча б тиждень. Але не можу собі такого дозволити: якщо розслаблюсь, реально просто заб’ю на все це. Стільки всякого через себе пропускати доводиться, та й нерви розхитані вже в край. Але треба працювати. До речі, почала писати книгу, яка буде складатися з цілого ряду історій простих луганчан. Про страшний лик війни, її жахливий оскал. Про людяність і доброту, про те, що потрібно в будь-яких обставинах залишатися людьми. Як допишу, хотіла б видати в якомусь українському видавництві, під псевдонімом, звичайно. Ну, або під своїм прізвищем, але це якщо після війни вже.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

Ілюстративне фото: Dmitry Schemelev on Unsplash 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені