Євгенія Подобна – воєнна кореспондентка, яка з початку бойових дій на Донбасі працювала в гарячих точках, розповідаючи українцям про найважливіші та найтрагічніші повороти військового життя країни.

Окрім усього іншого, результатом її роботи воєнною кореспонденткою стала книга «Дівчата зрізають коси». У ній Євгенія зібрала історії 25 жінок, які воювали і продовжують воювати за Україну на Донбасі у складі Збройних Сил України та добровольчих підрозділів. Її героїні – снайпери, кулеметниці, медики, мінометниці, кухарі – справжні і яскраві. І що найголовніше – самі розповідають про себе і про все те, що в них міняла війна.

Коли ми записували інтерв’ю, минуло всього кілька днів з того моменту, як на Донбасі загинула одна з героїнь її книги – кулеметниця Яна Червона. Тому розмова багато в чому – про Яну і про те, якою вона була. А ще – про те, чому жінкам треба доводити, що їм є місце на війні, якими бувають військові і сепари, і чому війну не можна припинити, просто переставши стріляти.

Коли ти писала книгу, розуміла, що когось із твоїх героїнь в якийсь момент може не стати?

Чесно, от я настільки була впевнена у кожній з дівчат, в тому, що вони виживуть усі, що загибель Яни – вона, як обухом по голові. Насправді, серед моїх героїнь були дівчатка настільки ризикові, що за них я боялася трохи сильніше.

Яна була такою, що я уявляла, як вона, ставши вже бабулькою в орденах, буде носитися до самого кінця в якихось справах, і смерть її вдома не застане. Коли писалася книжка, думки про те, що Яна може загинути, навіть близько не було.

Розповіді про те, що бути військкором – не жіноча справа, тобі доводилося вислуховувати?

Я вислуховувала багато різного. Але, повір, дівчатка-військові вислуховували в рази більше. З чоловіками проблем якось не було, ніхто не говорив, що мені борщ потрібно варити, що мені не місце у воєнній журналістиці… Так, опікали більше, ніж хлопчиків-журналістів і операторів. А ось з жінками особисто мені було складніше. Якісь такі дикі речі бувають в головах у людей, на які доводиться відповідати. Наприклад, неодноразово запитували: «Як ти можеш ночувати в бліндажі з десятком чоловіків? Ти ж начебто порядна». І доводилося, на повному серйозі, пояснювати дорослим жінкам, що, якщо ти спиш в одному бліндажі з чоловіками – в цьому немає нічого страшного, що всі сплять в трусах, що не голі, ти не спиш в обнімку з ними, ти не спиш на них або під ними. І що, так, доводилося просити чоловіків провести тебе в туалет. І що війна – не інститут шляхетних дівчат.

Є вчена, яка досліджує різні жіночі історії в контексті воєн. Вона моїх дівчат, яких я в книжці інтерв’ювала, теж опитувала для дослідження. Одним з головних питань у неї було: «Ви стикалися з сексуальним насильством? Вас домагалися?». Є якесь таке дивне уявлення у багатьох, що якщо армія – чоловічий світ, то жінку апріорі повинні ґвалтувати там. Або вона там в пошуках кавалера.

Яна ще зіткнулася з іншою дуже страшною штукою, з якою зіткнулися практично всі дівчатка з книги, у яких є діти.

З якою?

Ще коли тіло Яни не охололо, всяка мразота почала писати, що їй діти нафіг не потрібні були, що вона на війну по адреналін поїхала, що вона погана мати, яка залишила своїх дітей. Ось таке було постійно. Удвічі болючіше це читати, враховуючи, що сама Яна постійно говорила: її найбільший біль на цій війні – те, що вона далеко від дітей. Яна завжди говорила, що на Донбасі під кулями є такі ж діти, як її, і якщо ми їх не захистимо, то невідомо, що з ними буде.

У неї був мільйон причин піти на війну. Але найголовніша – вона дійсно могла класно і якісно робити свою роботу, незалежно від того, який у неї був статевий орган. Вона була відмінною кулеметницею. Вона ніколи не говорила: «Я – дівчинка, мені потрібен окремий бліндаж і особливі умови». Вона жила з усіма нарівні. Нарівні з усіма ходила на пости, незалежно від погоди. Тим противніше слухати, що про людину, яка пішла тебе захищати, загинула за тебе, пишуть ось таке, розповідаючи щось про «погану матір».

Навіщо ти взялася писати цю книгу?

Воно якось спонтанно прийшло. Почалося все з того, що ми познайомилися з Машею Берлінською. Ми робили матеріали про рівноправність в армії, про те, що не всі жінки можуть займати бойові посади. Коли починаєш їздити на війну і знайомишся з живими людьми, то розумієш, що у кожного – своя унікальна історія. Я працюю в телевізорі, на кожного героя можу собі дозволити виділити 30 секунд ефірного часу – і все. А хочеться ж розповісти всю історію героїнь.

Кожна дівчина з моєї книги пройшла дуже непростий шлях в армії. Кожній треба було довести, що вона на щось здатна і що вона – на своєму місці. Завоювати повагу чоловіків-військових – не так-то просто, насправді. Якщо чоловік прийшов в армію – він молодець. Жінка, яка прийшла в армію – незрозуміло, чого прийшла, і повинна доводити, що може тут бути. Ніхто з дівчат, практично, до цього не мав ніякого відношення до армії. Було цікаво, як вони опинилися на війні. Виявилося, що всі історії – різні і цікаві.

Ось спочатку я так одну дівчинку записала, потім – другу, потім – третю. Потім прийшла думка, що з цього можна зробити книгу. Моєю головною метою було дати дівчатам можливість донести свої історії і свої думки. Книга державна і вона поширюється безкоштовно. Всі її можуть прочитати. У всіх дівчат дуже непрості історії і ніхто на цих історіях не торгує. Для мене це було важливо.

У кожній історії завжди є щось одне, що чіпляє найбільше. Що в кожній з героїнь тебе зачепило найбільше?

Чим унікальні дівчатка – вони розповідають про емоції. Хлопчики більше розповідають про події і оперують фактами. Дівчата не соромляться говорити про те, що було страшно. Про те, як було боляче. Їхні розповіді вийшли дуже потужним емоційним коктейлем, тому складно навіть виділити когось одного.

Давай, все ж, спробуємо.

Давай. Я зупинюся на тих, про кого найменше писали. Так буде правильно. Ми знаємо, наприклад, Леру Бурлакова по її постах у соцмережах і її книгах. А є ті, про кого відомо набагато менше.

Є дівчина, яку звуть Саша. Вона була снайпером. І вона дуже відверто розповідає про те, як це, як проходить переродження від мирної людини в людину, основна робота якої – вбивати. Причому, не просто стріляти по якихось мішенях, яких ти не бачиш, а стріляти в конкретну людину, яку можеш розгледіти. Дівчатам-снайперам, на мою суб’єктивну думку, найскладніше працювати. По-перше, одна справа – стріляти по неясній мішені в кущах, а інша справа – бачити, що ти робиш. Усі ці дівчата – вони дуже сильні. Іноді навіть дивуюся тому, що вони відкривають свої обличчя, оскільки далеко не всі чоловіки на це здатні.

Є героїня, яку звуть Таня. Вона в моїй книзі – єдина кадрова військова. Таня – єдина дівчина, яка офіційно евакуювала загиблих бійців. І наших, і не наших в тому числі. Це дуже красива худенька дівчинка, з косою нижче пояса. Якщо ти її побачиш на вулиці – ніколи в житті не подумаєш, що ось вона викопувала трупи, збирала їх в «сірій зоні» і доставляла додому родичам. А у неї була саме така, дуже непроста робота. Всі стереотипи на рахунок того, що жінки – це «слабка стать» і щось таке няшне, миле і несамостійне – з нею руйнуються повністю. Тому що з такою роботою може впоратися не кожен. У ній є рідкісне душевне благородство, і безмежне бажання всім допомогти, всіх заспокоїти і втішити. Їй справді було дуже складно, тому що частина роботи – брати на себе першу ударну хвилю горя, болю і прокльонів, коли вона привозила тіла рідним.

Оля Бенда – єдина дівчина, що не стріляє. Вона – кухар, представник абсолютно мирної професії, хоч і в камуфляжі. Ця дівчина – сонячний зайчик. Ми з нею познайомилися на початку 2017 року, у дуже погані дні, коли в Авдіївці були, мабуть, найстрашніші обстріли. Оля варила борщ, у неї виходило для кожного знайти якесь добре слово, кожного заспокоїти, ось просто дуже гарна дівчина. Вийшло так, що їй снарядом відірвало ногу. Мене особисто її історія дуже зачепила, бо до того, як Олін підрозділ зайшов на ці позиції, там постійно жила я, знімала, працювала. З Олею це все сталося в тій кімнаті, де тижнями жила я. Коли розумієш, що тебе пронесло, а ось з цією дівчинкою-сонечком ось таке трапилося, – це сильно б’є по тобі. При тому, що Олька залишається сонечком, вона катається на ковзанах, бере участь в конкурсах краси, вона вийшла заміж, вчиться. Людина каже: «Ну, да. Ноги – немає. Але треба жити далі і жити круто!». Це – нереальна мотивашка для всіх.

Хто ще?

Ще – Юля Пилипович. Вона була гранатометчицею, воювала у «Правому секторі». Вона воювала в Широкіно, в основному. Як на мене, найцікавіша частина її історії була на презентації. Туди прийшла її мама. Яка, тільки прочитавши книгу, дізналася, чим взагалі її дочка займалася всі ці роки – Юля не любила про це говорити. І то, як вони зі сльозами на очах обіймалися, як Юля дякувала мамі, а мама дякувала своїй дочці за те, що вона у неї така – це було сильно.

Кожна з них унікальна. Розумієш, немає якогось середньостатистичного портрета дівчинки-військової. Вони всі різні. Мене сильно зачепили історії дівчаток-росіянок ще.

Росіянок, які воювали за Україну?

Так. Одна справа бути патріотом України в Україні, а інша справа – бути патріотом України в Росії. Це дівчатка, які купили квиток в один кінець. Додому вони повернутися не можуть.

Є українці, які говорять про те, що війну треба закінчувати, що треба перестати стріляти. Ці дівчатка з Росії, які пожертвували всім, заради України, кажуть: «Ніфіга! Нам потрібна тільки перемога!». Ось після цього починаєш думати, чому так? Чому ці росіянки хочуть перемоги над Росією, а українці хочуть незрозуміло чого? У них дуже жорсткі історії. І перед ними соромно найбільше.

Ти розповідала, що останній місяць Яну дуже сильно гнобили за її позицію…

Навіть не останній місяць, її довше труїли. Яна була дуже прямою людиною. Вона говорила все, що думає. Якщо їй щось не подобається – вона це скаже прямо. Через це у неї з багатьма виникали конфлікти. Але зараз навіть ті, з ким вона конфліктувала, пишуть про неї лише хороше. Вона була дуже принципова і свою точку зору відстоювала до останнього. Це не той тип людини, яка не буде нічого писати або говорити, аби її не чіпали.

Якщо вона вірила в свої політичні переконання – вона їх відстоювала до останнього і систематично. Коли Яна опублікувала фото зі зверненням до «Нацдружин» із питанням, чи не соромно їм ховатися за її спиною, антипорошенківські писаки і поборники «Нацдружин» вилили на неї багато бруду. Розповідали і що вона погана, і що вона штабна, і що вона не воює.

Мені б хотілося, щоб всі ці люди зараз в очі її батькам і її чоловікові повторили, що вона не воювала, і на передку її не було.

Коли книга вийшла, були люди, які то на одну, то на іншу дівчинку починали говорити: «Ааа! Так її там не було! Вона на передку не була!». Є такі люди, яким треба поговорити. Яна всім довела, що вона воювала. Шкода, що такою ціною.

Тема книги – яскрава, але складна. Історії героїнь – яскраві, але складні. Ось все, що пов’язано з війною – воно яскраве, але складне. Навіщо тобі це потрібно було?

Мені хотілося, щоб прочитали правду. Ніхто з дівчат собі якихось зайвих медалей не вішали. Ніхто не розповідав «я – крута войовниця, яка всіх порвала і танки всі з’їла». Ні. Вони розповідали про все: про свій побут, про якісь події, про своїх друзів – і про живих, і про загиблих. Не було якоїсь чіткої програми. Так, були питання, які задавалися всім дівчаткам. Так би мовити, для чистоти експерименту. Але, в цілому, – у них просто була можливість виговоритися. Були ті, хто просто починав розповідати, і я їх не перебивала по годині. Хотілося показати, як воно було насправді, без совковщини, коли розповідають, що хтось народився вже патріотом і в вишиванці. Та ж Яна чесно говорила, що до Майдану якогось трепету до національних символів не відчувала. Першу вишиванку вона купила, коли все це почалося і прийшло усвідомлення, що це не просто країна, не просто гімн, не просто жовто-блакитний прапор, а щось дуже дороге і важливе. У нас часто буває, що, коли хтось гине, про нього починають писати, що він був відмінником і прикладом, приписуються загиблому всі можливі переваги. За цими панегіриками втрачається сама людина і те, якою вона була. Я не хотіла, щоб моя книга була збіркою моїх од дівчатам, хотілося, щоб вони розповідали про себе самі.

Багато дівчат знаходяться в дуже непростих місцях і виконують дуже важку роботу. За них страшно. Сильно. Вони весь час на лінії вогню. Мені пощастило, що багато хто з моїх героїнь вже дембелі. За них можна видихати. За снайперів переживала найбільше, тому що робота у них дуже небезпечна. Снайпер – це той, хто максимально близько підходить до ворога. Але, з іншого боку, війна – така штука, коли ти ніколи не знаєш, що де може статися. Це великий відсоток везіння, провидіння і не знаю, чого ще. Передбачити складно.

Не шкодуєш, що частина твого життя настільки тісно переплелася з війною і з військовослужбовцями?

Це був найкращий відрізок мого життя! Хоча і найстрашніший. Всі цінності змінилися. Абсолютно всі. Як би пафосно це не звучало.

Ці люди, ці події – вони настільки змінили все, що розумієш, що ніколи не станеш таким, яким був до війни. За цей час вдалося побачити стільки унікальних людей, що описати неможливо.

Що найбільше змінює?

Під час першого обстрілу до мене підійшла абсолютно незнайома людина, взяла за плечі і повела, закриваючи своєю спиною. При цьому, як би між іншим, розповідаючи: «Ти не переживай! Якщо стрельнуть – то влучать у мене, а ти падай тут же, і повзи он туди». І ось ця позиція «якщо що – у мене влучать, а до тебе не долетить, моє тіло затримає ці кулі»… Я тоді навіть не зрозуміла, як так? Я ж навіть імені твого не знаю!

Ось це змінює все. Як так може бути, що люди, яких ти вперше бачиш, готові за тебе життя своє покласти, тому що тебе треба захистити? З’являється якесь почуття обов’язку перед усією іншою країною, тому що хочеться якось віддячити за те, що для тебе зробили.

Крім того, ось ті люди, яких дає війна, вони з тобою залишаються. Багато мені говорили, що ніколи не можна прив’язуватися до військових, тому що вони: а) вмирають, б) виходять на дембель і забувають. Але це не правда. Велика частина моїх друзів зараз – це військові. Або люди, які, так чи інакше, пов’язані з війною. У кожного, напевно, на війні формується такий мікрокосмос, в якому є люди, з якими є про що позгадувати.

Плюс, на війні ти дізнаєшся свої можливості. Навіть якщо ти просто журналіст, а не військовий. Я, наприклад, завжди була впевнена, що я – дуже боягузлива людина. Але за час війни кілька разів офігіла від того, що можу. Виявляється, що я в бронежилеті можу бігти з такою швидкістю, що раніше взагалі не передбачала, що я так бігати вмію. Дізнаєшся нові можливості і своєї психіки, і свого тіла.

Що обов’язково потрібно знати про війну з того, про що тебе рідко запитують?

Складно. Зазвичай запитують: «Ну, і як там?», «Ну що, там ще стріляють?», «Коли це все закінчиться?». Що потрібно знати? Що там знаходяться дійсно дуже класні люди. Це люди, на яких тримається все. Вони настільки готові стояти за цю країну, за наших людей, до кінця, вони готові жертвувати за нас з вами свої руки і ноги. Таких людей як там, більше не побачиш ніде. Є поняття «служіння людям». Мені раніше здавалося що ті, хто саме служить людям – повинні бути в лікарнях і церквах. Але лише на війні я побачила, що означає служіння людям.

Наприклад?

Наприклад, коли бабка матюкає і проклинає наших військових, але їй в будинок прилітає ворожий снаряд. І наші хлопці йдуть, і під її прокляття лагодять їй дах. Не за наказом, а тому що їм так совість диктує.

Ще потрібно знати, що не всі жителі Донбасу – сепари. У Львові та в Києві дуже легко бути патріотом. У будь-якому місті, яке далеко від війни, легко бути патріотом. Але коли твоє село поділене навпіл між нашими і сепарами – там складно відкрито показувати свою позицію. Просто тому, що тебе вночі може прирізати твій же сусід. І там є багато людей, які не бояться показувати, на чиєму вони боці, допомагати армії і волонтерам. Ці люди заслуговують глибокої поваги, але якось у нас не прийнято про них писати. Хоча, наприклад, там є люди, які кидають роботу, просто щоб варити нашим хлопцям їжу. В Авдіївці є жінка, яка кинула все, щоб доглядати за хворими військовими. Не за пораненими, а саме за хворими, яким просто вилежатися треба, але вони не хочуть їхати в госпіталь. Вона за ними доглядала, готувала їм домашню їжу. Здавалося б – крапля в океані. Але в умовах війни – це важливіше, ніж активно в соцмережах писати, який ти патріот.

Коли на війні ти бачиш, як дитина хапає тебе за руку і просить побути з тобою ще трохи, тому що у дитини немає дому, і вона постійно живе в підвалі… Ти розумієш, що цю дитину можуть вбити у будь-який момент. І коли щось бахає поруч, ти падаєш моментально, щоб тебе нічим не зачепило, а дитина на це взагалі ніяк не реагує, тому що звикла. Це і є війна в усьому її жаху.

На війні можна просто припинити стріляти, щоб вона закінчилася?

Звичайно, ні! Якщо ми припинимо стріляти – нас просто вбиватимуть. Ми вже бачили, що таке режим перемир’я. Це коли по тобі стріляють, а ти не можеш відповісти. І по тобі постійно стріляють, поки ти раз у відповідь по зубам даси так, щоб на найближчі пару діб не кортіло. Досвід мінських угод показав, що просто не стріляти – не працює.

Зрозуміло, що просто силою ми не переможемо, тому що нас набагато менше, ніж тих, з ким ми воюємо. Але щоб ця війна закінчилася, вона повинна вестися не на один фронт. Не тільки на Донбасі, не тільки кулями. Потрібно і довіра до влади, і зміни, які повинні тут відбуватися. Потрібна колосальна інформаційна робота.

Це, до речі, привело до того, що зараз багатьом здається, ніби армія – це якісь терпіли, по яких стріляють, а вони сидять і нічого не роблять. На щастя, ця риторика вже змінилася. Ми вже визнаємо, що ми даємо здачу, а не нескінченно «дотримуємось режиму тиші», коли по нас стріляють.

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

Фото: Едуард Крижанівський; з Facebook Євгенії Подобної