Привіт. Я Марина. Цього листа я писала тобі протягом майже шести років – з березня 2014-го, одразу після окупації Криму Росією. Саме тоді, коли почали виходити новини з заголовками про «терористів, що проводять мітинги у Донецьку». Я не знаю твого імені, віку, не знаю, де ти живеш. Мені лише відомо, що час від часу ти говориш про те, що не пробачиш. Не пробачиш мене. Бо тебе навчили думати, що я покликала в Україну війну, на якій, можливо, загинули дорогі тобі люди. Ти кажеш, що любиш правду. Навіть ту, що спричиняє болісні відчуття. І я вирішила поговорити про ту правду, від якої ти напівсвідомо відвертаєшся. Можливо, тому що твоя правда і моя правда разом утворюють істину: тобто, повну картину. А вона не цілком гарна. Життя взагалі не дуже красива річ. Ти і я – частка одного й того самого процесу. Просто бачимо ми його з різних позицій. Але ти хочеш для України найкращого, я хочу для України найкращого. Для того, щоб знайти спільну мову, потрібно вислухати одне одного. Адже і ти, і я не збираємося залишати країну і шукати щастя деінде.

Важливо: Євромайдан у Донецьку, Луганську та Криму: історія спротиву, яку намагаються «забути»

Довго не наважувалася дати думкам форму, випустити їх у вільний простір, де ти зможеш їх зрозуміти, або відмовишся сприймати. Мені було страшно. І ніяково. І шкода. І боляче теж було. Але так само довго я слухала тебе, і зрештою дійшла висновку, що через шість років мовчання заробила право також поговорити про те, чого не пробачу.

Я не пробачу оголошень в розділах «Оренда житла» зі словами «донецьким не турбувати», які у відчаї читала, коли мене, моїх літніх маму й тата, мою молодшу сестру, яка має проблеми зі здоров’ям, виганяли з гуртожитку, де ми сумлінно оплачували проживання (вчотирьох в одній кімнаті), навіть коли питання було – «їжа або оплата».

Ніколи, скільки буду жити, не пробачу цього: «Вы мне объясните… Может, я чего-то не понимаю, ну, может, тупая, но… Как так получилось? «Л/ДНР» объявили себя независимыми республиками со своим гербом, со своим языком, армией, казаками, там, где чуждо всё украинское. Но десять человек умерло в очереди за украинской пенсией» і ще оцього: «Вы меня простите за цинизм, но по-другому здесь нельзя, я действительно хочу разобраться. На референдуме за отсоединение от Украины проголосовало якобы 89%. Более 80% пришли на последние выборы независимых правителей. Почему тогда эти люди едут в другую, вражескую страну за пенсией? И ещё жалуются, что им неудобно её получать». Тому що це просто неможливо пробачити.

Не пробачу колон вантажівок з холодильниками, телевізорами, ваннами, унітазами, люстрами, змішувачами, радіаторами і навіть розетками. Ці машини їдуть зі зруйнованих війною міст і селищ на Донбасі. Вони везуть речі з будинків, куди люди вкладали свій життєвий ресурс протягом років, а зазвичай – протягом більшої частини життя. Ці машини їдуть на мирну територію. Про це знають. І з цим – нічого не роблять.

Читайте також: Мама українського добровольця: Я живу не «у окупантів», а в своєму рідному домі

Не пробачу за стареньких людей, які доживають у своїх будинках на прифронтових територіях, настільки прифронтових, що там майже ніхто не живе. Вони помирають у злиднях, хворобі, немічні й нещасні. Сходіть на сторінку пастора, переселенця з Донецька, організатора молитовного марафону «Молитва за Україну» у Донецьку, колишнього полоненого російських окупантів, автора книги «Донбасс, которого ты не знал. Дневник свщенника», – Сергія Косяка. Подивіться на життя літніх людей у Гранітному.

Не пробачу: «А чого ви додому не їдете? Там же не стріляють! Ой, не вигадуйте, ха-ха-ха, які там розстрільні списки! Скажіть просто, що приїхали задарма пожити у нас». Так, звісно. Я не телефонувала додому, не чула, що абонент поза зоною досяжності.

Не пробачу глум над людьми, що помирають на КПВВ. Не пробачу ролики на YouTube, де зі сміхом обговорюють черги на блокпостах. Де людей, які терплять тортури стояння в чергах у спеку та мороз, дощ і сніг, називають стадом і дебілами.

Цікаво: Пенсіонерка: Єнакієве перетворюється на місто-привид

Я не пробачу слів, що були сказані на адресу моєї родини восени 2014 року: «Війна це не ваш біль. Що ви там пережили? А ми от наших хлопців чекаємо додому. Це не ваш біль». Я не пробачу, тому що одразу згадую найстрашніший момент свого життя – 5 вересня 2014 року. Рано вранці, за допомоги благодійного фонду, моя сім’я змогла видряпатися з Єнакієвого. Мама подзвонила мені з Новгородського, що поблизу Торецька Донецької області, де я тоді знаходилася. Ми не бачилися два місяці – транспортного сполучення між нашими містами не було. Вона дуже спокійно спитала мене: «Марино, ми побачимося? Ми ж побачимося, доню?». Я так само спокійно відповіла: «Звичайно. Куди я подінуся?». Ми говорили тихо, спокійно, оскільки, якби одна з нас закричала, то ми би вже кричали до божевілля, заливаючи світ сльозами, тому що ми були у відчаї від необхідності тікати і залишати все, що у нас було. Я не знала, чи випустять мене з міста. Не знала, чи доберуся до транзитного пункту для біженців. Таксисти їхати відмовлялися. Заплатила «зверху» останні гроші, які у мене з собою були. Це не наш біль, аякже… Я не зможу пробачити.

Не пробачу: «Чого вони там сидять? Значить, до вподоби. Скільки не стріляй, у них в головах нічого не зміниться. Хай подихають там», тому що мій найближчий друг, мій коханий помер від інфаркту, перебуваючи у себе вдома, в окупованому місті. Востаннє ми бачилися 16 лютого 2013 року. Мали побачитися і вже не розлучатися восени 2018 року. Але у серпні 2018-го він помер. Він помер під час нашої телефонної розмови. Просто на середині слова почав задихатися, і за сім секунд його не стало. Я не пробачу.

Я не пробачу, що після місяців суцільного пекла, боїв, обстрілів, черг за питною та технічною водою, після «Граду» чи чогось такого ж важкого, яке било поруч із житловим будинком, після холоду, нескінченних хвороб і голоду, ми, ті, кого називають переселенцями, отримали часткове позбавлення виборчого права, «допомогу» у розмірі 442 и 884 грн, і зневагу чиновників. А громадяни/нки на окупованих територіях отримали позбавлення пенсій, які, втрачаючи здоров’я, заробили в Україні, переважно – не на «кабінетній» роботі. Я не пробачу ідентифікації, верифікації, перевірок. Не пробачу «танців із бубном», без яких неможливо отримати закордонний біометричний паспорт.

Не пробачу: «От намайданили нам тут, комуналка непідйомна, долар по 26, за часів Януковича війни не було!», і через п’ять секунд: «Понаїхала до нас ця вата з Донбасу. Ми їх не кликали».

Читайте також: Боєць ЗСУ: Крим, Донецьк, Луганськ – усе повернути назад

Не пробачу ненависті, яку кожен день мимоволі ковтаю з соціальних мереж. Не пробачу порад «не нити, а заробляти». Не пробачу ігнорування самого факту війни, яка позбавила нас всього, що робить людину захищеною, що гарантує спокій, безпеку, що формує особистий простір. У мене довгий список. Це основні, найважливіші пункти. Решта – про особисті образи, зраду, інше зло.

А тепер, може, поговоримо про те, чому довжина мого чи твого списку зовсім не важлива для нас обох? Давай хоча б спробуємо. Будь ласка. Протягом всіх цих років, щодня, я читаю і слухаю те, що кажеш ти, вивчаю твої образи та претензії. Думаю, буде справедливо, якщо ти один раз зазирнеш у прірву мого, а не тільки свого горя, чи горя своїх однодумців.

Ми не можемо обирати, як з цим жити. Життя непередбачуване, буремне, жорстоке, і дуже швидкоплинне. Дозволь припустити, що більшість житиме так, як і жила. І твій, і мій біль залишиться з нами назавжди. «Не пробачу» означає лише те, що ти не пробачиш. А яке практичне втілення цих слів? Вони означають лише, що нам боляче. У більшості випадків йдеться не про дії, а про звичайний людський біль. Наші списки мають сенс виключно тільки для нас. Нам жити з цим болем, – і жити в одній країні. Особисто я точно знаю, що мій біль не вщухне ніколи. Надто багато втрат було, надто жорстока ця війна, надто багато всього відбулося. Я ніколи більше не подивлюся на світ таким прозорим поглядом, яким дивилася у 29 років, за рік до війни.

Ми мали б оплакувати наші з тобою втрати разом. Країна у нас одна. І ти, і я когось чи щось втратили на війні, якої ми однаково не хотіли. Ми ходимо одними вулицями, п’ємо каву поруч в кав’ярні, обурюємося, коли прориваємося до ескалатора у метро на «Золотих воротах» чи «Вокзальній», ми однаково не довіряємо новинам, однаково прагнемо порядку в Україні. Ми такі схожі. Але ті, хто прийшли з сусідньої країни на нашу землю зі зброєю, роблять все заради того, щоб ми зосередилися на розбіжностях, а не на спільних цінностях, не на тому, що нас об’єднує. І поки що загарбникові прекрасно вдається роз’єднувати нас, оскільки грає він на наших стражданнях.

Я знаю, що ти насправді не хочеш ненавидіти мене, так само, як і я не хочу відчувати ненависть до тебе. Ненависть взагалі не притаманна людській природі. А ще, щоб ненавидіти, потрібно добре знати людину. І я впевнена, що коли ми дамо одне одному такий шанс, то побачимо, що нам не потрібна ненависть.

Давай подумаємо про це?

«Чорноморка» в Telegram та Facebook