ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
9
1
7
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
9
1
7
Блоги
Коли Україна буде готова боротися проти дискримінації?
  10 Лютого 2020 19:54
|
  1437

Коли Україна буде готова боротися проти дискримінації?

Коли Україна буде готова боротися проти дискримінації?

Голова ВРУ Дмитро Разумков з нагоди річниці звільнення ув’язнених з нацистського концтабору Аушвіц (Освенцим) закликав боротися проти будь-якої дискримінації. Звернення опубліковано на офіційному порталі Верховної Ради.

«75 років тому в’язні одного з найбільших концентраційних таборів отримали свободу, якої вже не чекали. Спогади цих людей досі змушують увесь світ здригатися від жаху і смутку», – зазначив Разумков.

Крім того, голова українського парламенту підкреслив, що ми не можемо просто сподіватися, що подібне не повториться, а маємо, не забуваючи про жахливі злочини проти людяності, боротися проти будь-яких проявів дискримінації в Україні сьогодні і завжди.

«Кожен із нас зобов’язаний боротися проти будь-яких проявів дискримінації: расової, етнічної, релігійної та будь-якої іншої. Адже здорове суспільство можна збудувати лише на принципах незалежності, поваги до свобод і прав кожного народу, кожної культури. Ми маємо навчитися розуміти один одного і створювати умови, за яких більше не з’являться місця без людяності та поваги до людського життя», – йдеться у тексті звернення голови ВРУ.

Чи готовий сьогодні український народ боротися проти дискримінації – за толерантність, дотримання законодавства, повагу особистого простору кожного та кожної в Україні? Відповідь на це питання регулярно отримують користувачі Facebook, які пишуть дописи на гострі теми. Дослідження та заяви щодо нібито зниження градусу агресії в українському суспільстві оприлюднюються більш-менш регулярно, але насправді кількість хейтерів лише зростає. Це схоже на боротьбу людського організму з вірусом, і боротьба лише починається.

Цікаво: «Бідні, бо дурні»: навіщо проводити дослідження з висновками про «культуру бідності» в Україні?

Україна є країною з історією, традиціями, гідністю і гордістю, але нашій фактичній незалежності – всього три десятки років. На жаль, сталося так, що наразі нам доводиться одночасно протистояти збройній агресії з боку Росії, і розбудовувати Україну, яка має зайняти своє місце серед розвинених європейських країн. Звісно, мета нашого ворога – залишити Україну фактично російською колонією. Для цього РФ розділяє український народ усіма доступними методами, а їх у неї багато. Україна не має досвіду ведення інформаційної війни, не має достатньо сил та засобів, щоб протистояти російській пропаганді, фізично не може впоратися з величезною кількістю фейків, які щодня з’являються в українському медіапросторі. Все це так. Але.

Дискримінація – це не просто слово чи юридичний термін з нецікавого сухого тексту закону. Це щоденне явище. Це жарти про «тупих» жінок чи «гадів» чоловіків, про зґвалтування, про представників/представниць спільноти ЛГБТ+, це фейки про внутрішньо переміщених осіб (переселенців), це переслідування представників/представниць інших національностей в Україні, це ейджизм, це бодішеймінг, це ще безліч проявів зневаги. Це те, про що йшлося у тих гуморесках, які ми читали у школі (так-так, згадаймо про козаків-підкаблучників та крикливих жінок-істеричок), про що розповідаємо анекдоти, про що спілкуємося щодня, – при цьому навіть не помічаємо.

«Я не хочу бути білою вороною, хочу спокійно собі жити і не боротися з подругами чи сусідами за якісь анекдоти», – якось сказала мені приятелька, коли я попросила у моїй присутності не розповідати анекдотів про зґвалтування.

Читайте також: Негатив у медіа: чому втомлюватися не соромно

Так само люди можуть реагувати, коли бачать оголошення про оренду житла, де йдеться про «донецьким не турбувати» чи про «тільки для традиційних пар». Коли чують про напад на поселення ромів. Коли читають статті, автори/авторки яких звинувачують у скоєнні злочинів підозрюваних без рішення суду. Коли бачать у метро чи кафе двох чоловіків, що тримаються за руки.

І так – це проблеми не лише України, а всього світу. Не треба ідеалізувати Європу чи Штати, там порушень прав людини не менше, ніж в Україні. Різниця лише у тому, які зусилля та чи інша держава готова докласти до захисту цих прав (наприклад, варто порівняти ставлення до постраждалих внаслідок сексуального насильства в ЄС та в Україні; в нашій країні, на превеликий жаль, внесення довгоочікуваних поправок у відповідне законодавство викликало значну хвилю обурень).

Який тут має бути висновок? Вчитися. Вчитися щодня. Вчитися сприймати та приймати різноманіття світу і людей, які його населяють. Це копітка, важка робота, але необхідна для того, щоб українське суспільство нарешті перемогло культуру насильства, яку радянський спосіб життя втовкмачував українцям/українкам протягом довгих десятиліть. І щоб більше ніколи на світі не з’явилася людина, яка вирішить «вивести ідеальну націю» шляхом знищення всіх інших. Оце і буде те, про що ми говоримо: «Ніколи знову».

Важливо: Мирні процеси на війні: говорять окуповані Донецьк, Луганськ і Крим

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2024Всі права захищені