Для чотирьох українських військових травень-2020 став останнім. Полягли Олександр Карпика, Сергій Губанов, Євген Сафонов, Віталій Лімборський. Наймолодшим загиблим – по 24 роки, старшому – 44. Троє – солдати ЗСУ, один – офіцер з батальйону поліції спецпризначення. Три обстріли (зокрема снайперський), один підрив на міні.  Також три смерті – на Луганщині (райони н.п. Катеринівка Кримське, Трьохізбенка), одна – в Донецькій області (Мар’їнка).

За даними офіційних зведень штабу ОС у травні ворог вчинив по позиціях українських військ 355 обстрілів (у квітні їх було 312, в березні – 292, у лютому – 279). Без загиблих і поранених обійшлися тільки 11 діб у травні. Також у тавні було поранено 49 українських бійців ( у квітні – 31 «трьохсотий», у березні – 74, в лютому – 26)

«Новинарня» зібрала дані про загиблих бійців – Україна має пам’ятати тих, хто віддав за неї життя.  

Олександр народився 25 березня 1996 року в Старобільську на Луганщині. Згодом родина переїхала у Вінницьку область, в село Буди Тростянецького району.

Найстарший у сім’ї, він дуже любив своїх двох братів та маленьку сестричку Катрусю. Як розповідають сусіди, Карпики живуть дуже скромно, і Сашко мріяв заробити, щоб купити рідним просторий будинок.

Після школи хлопець закінчив Немирівський професійний ліцей, здобув фах електрогазозварювальника. Працював на м’ясокомбінаті. А коли навесні 2016-го прийшла повістка на строкову службу, вирішив одразу підписати контракт із ЗСУ. Казав, що мріє в майбутньому стати офіцером. Через три роки – підписав контракт удруге.

Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12-го окремого полку оперативного призначення.

13 травня Олександр Карпика виконував завдання в інтересах та в зоні відповідальності 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на рідній йому Луганщині, поблизу Катеринівки в Попаснянському районі.

Близько 17:00 у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила під бронежилет, пошкодивши великі кровоносні судини. Медики Старобільської лікарні боролися за Сашкове життя ще кілька годин. На жаль, після тригодинної операції смерть виявилася сильнішою.

Читайте також: Загиблі захисники ООС у квітні: пам’ятаємо

Про полковника поліції Сергія Губанова можна розповідати дуже довго. Це була справді непересічна людина. Він народився 21 червня 1975 року в Стаханові (нині – окупована Кадіївка) Луганської області.

Хотів служити строкову у ВДВ, але зрештою потрапив у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. А після демобілізації пішов у правоохоронні органи.

Починаючи з 1995 року, він пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановської міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління. Паралельно закінчив спершу Донецький інститут внутрішніх справ, а потім – Національну академію ВС у Києві.

На Луганщині Губанов користувався неабияким авторитетом, адже, на відміну від багатьох «ментів», завжди залишався справедливим, чесним і принциповим. І навіть дослужившись до високої посади, на роботу їздив громадським транспортом (на виклики – службовим «УАЗиком»).

Події 2014 року застали його на посаді начальника Ленінського районного відділу міліції Луганська. Усвідомлюючи, до чого все йде, Губанов встиг вивезти з відділку всю зброю й разом із колегами заховати її в надійних місцях. Тож коли прийшли так звані «ополченці», то забрали його «на підвал»: намагалися вибити інформацію про те, де поділися «стволи».

Тоді Губанова вдалося витягти. Але після цього він тиждень ходив на роботу з гранатою в барсетці – вдруге в полон потрапляти не збирався.

Знаючи авторитет Губанова, московські куратори луганських бойовиків доклали багато зусиль, щоб завербувати його на свій бік. А коли не вийшло, оголосили йому «вендету». Довелося терміново кидати дім, роботу, і вибиратися з міста.

Якось Сергієві подзвонив батько, який пішов в «ополченіє». Назвав сина «бандерівцем» і заявив, що більше не хоче його знати. Відтоді вони більше не спілкувалися.

Одразу після виїзду з Луганська Губанов пішов до батальйону територіальної оборони «Чернігів». Разом із ним звільняв Лисичанськ, інші населені пункти Луганщини. А згодом його справжньою сім’єю – окрім дружини й тещі, з якою мав дуже теплі стосунки – став батальйон патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1», командиром якого Сергія Леонідовича призначили 2015 року.

В орієнтуванні угруповання «ЛНР» на розшук «воєнного злочинця Губанова» вказано псевдо «Мозг». Проте українським воїнам він відомий під позивним «Сєдой» – сам такий придумав. Пояснював, що це «для конспірації»: «Бо я лисий!».

Комбат мав не лише відмінне почуття гумору, а й неочікувано тонку душевну організацію: під час патрулювань фотографував квіти й метеликів, а у вільний час полюбляв… в’язати на спицях.

Жив у казармі зі своїми бійцями, там же і їв, і спав. А коли йому дали службову квартиру в Щасті, комбат віддав її своєму водію Роману, який був із ним ще з часів Стаханова і пліч-о-пліч воював усі шість років опісля. Сказав: «У тебе дитина народилася, тобі ця квартира потрібніша. А в мене дітей немає, я і так буду».

Але для ворогів у доброму серці Сєдого не було жодної краплі пощади. Коли побратими запитували Губанова, чи не збирається він, бува, на пенсію – все-таки й вислуга була, і контузія, міг піти за станом здоров’я, – комбат обурювався: «Яка там пенсія? Буду воювати, доки не виженуть. А виженуть – піду контрактником в ЗСУ, хоч рядовим. Доки Луганськ не звільнимо, моє місце тут».

Він знав кожну стежку своєї території, беріг кожного бійця свого батальйону. У рейдах завжди йшов першим – щоб у випадку небезпеки прийняти удар на себе.

Так було і 20 травня біля Трьохізбенки. Це був звичайний рейд із виявлення контрабанди – а до контрабандистів, які промишляють у тій місцевості на річці Сіверський Донець, Сєдой був категорично нетерпимим. Тож мав ворогів не лише з «того», а й з цього боку…

Комбат, як завжди, ішов на чолі патруля. І першим підірвався на міні. Він помер дорогою до лікарні.

Указом президента Сергію Губанову надано звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Читайте також: Загиблі в березні захисники України: пам’ятаємо

Євген Сафонов до війни працював на шахті. Народився він 25 листопада 1988 року в місті Павлоград Дніпропетровської області, здобув середню професійну освіту за фахом електрогазозварювальника.

Павлоградщина – це Західний Донбас. І коли у 2014 році зовсім поруч почалися бойові дії, Євген пішов на війну – захищати українську територію від ворога, щоб війна не прийшла і на його малу батьківщину.

У перший рік відбиття російської агресії Сафон певний час воював у складі добровольчого батальйону ЗСУ “Айдар”. Потім демобілізувався, а в січні 2019 року знову повернувся до війська. На цей раз – у 93-тю окрему танкову бригаду “Холодний Яр”, де був номером обслуги у протитанковому дивізіоні.

Тут Євген служив разом із друзями з рідного міста. Відвоював пліч-о-пліч із земляками під Авдіївкою, потім – ротація на Луганському напрямку (як відомо, 93 омбр діє в Попаснянському районі, біля Кримського).

Того фатального дня друзі також були разом. Близько 4-ї години ранку 21 травня вантажівка, в якій вони їхали, потрапила під ворожий обстріл.

Як розповідають свідки, “прилетіло” чотири міни калібру 120 мм. Одна з них влучила в «Урал-375». Євген Сафонов загинув на місці. Ще п’ятеро його товаришів отримали уламкові поранення та контузії, але важкопоранених серед них не було.

«Він знав, що нас підіб’ють. Ніколи такого не було: сказав – я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, як відчував, на іншу сторону. Йому врятував життя. Але він знав, просто знав», – розповів боєць 93 омбр із позивним «Бец», військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ. А так, каже, Сафон завжди усміхався.

Читайте також: Загиблі в російсько-українській війні у лютому: пам’ятаємо

У березні йому виповнилося 24. Хлопець народився 20.03.1996 року в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області.

Закінчив Знам’янське профтехучилище, вивчився на залізничника.

Рідні розповідають, що Віталик був серйозним і працьовитим, змалку захоплювався футболом, брав участь у районних змаганнях. А подорослішавши, став тренером для місцевої малечі.

Потрапивши в армію на строкову службу, вирішив залишитися у війську. І пішов служити за контрактом у 363-й батальйон охорони і обслуговування ОК «Південь». Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони.

Хлопець дуже добре зарекомендував себе на службі, тож командування підрозділу скерувало його для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів ЗСУ. Там боєць отримав звання молодшого сержанта.

Після навчання молодшого сержанта Лімборського відправили в розпорядження 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Саме перед виходом бригади в ООС його призначили на посаду командира 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону 28 омбр.

26 травня у нього було звичайне чергування. Близько 19:45 російські найманці обстріляли позиції ЗСУ під Мар’їнкою на Донеччині, де воює одеська бригада, з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Віталій, який стояв біля бійниці й вів спостереження, загинув від кульового поранення в голову.

Читайте також: Українські захисники, загиблі у січні в ООС: пам’ятаймо

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook