ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
3
2
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
3
2
4
В центрі уваги
Загиблі в березні захисники України: пам’ятаємо
  02 Квітня 2020 16:28
|
  864

Загиблі в березні захисники України: пам’ятаємо

Загиблі в березні захисники України: пам’ятаємо

У березні Україна втратила 12 захисників, які боронили нашу незалежність від російського окупанта на Донбасі. Їм було від 23 до 41 року. Офіцер, сержанти, солдати. Щонайменше четверо воїнів стали жертвами ворожих снайперів. Ще чотири – загинули від обстрілів із ПТРК. Двоє підірвалися на мінах і розтяжках. Вісім бійців полягли на Донеччині, чотири – в Луганській області.

За повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил, поранення отримали 74 українські військові (для порівняння: в лютому – 26). Деякі з них залишаються у шпиталях у важкому стані.

Лише вісім діб обійшлися без жодних втрат.

За зведеннями штабу, нараховано 292 обстріли (минулого місяця – 279).

У «Новинарні» зібрали спогади про всіх загиблих минулого місяця.  

Читайте також: Загиблі в російсько-українській війні у лютому: пам’ятаємо

Сергій Руських

Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті «Азовсталь», потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальник зміни).

Колеги розповідають про Сергія як професійного, зібраного й поміркованого чоловіка. Він був ерудованою людиною, цікавився всім новим – передусім інноваційними технологіями. І хоча захоплювався спортом та єдиноборствами, усі конфлікти розв’язував мирним шляхом.

Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали «добро» через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки «прорвався» у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).

Спершу навчався на зенітника, а потім потрапив у десант.

Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади.

1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК.

Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження.

Володимир Черненко

Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25.

Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків було аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.

Сусіди згадують, яким Володя був добрим і роботящим – завжди допомагав по господарству, і не лише власним батькам.

У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив.

Він ще встиг з’їздити у відпустку додому, до братів та сестер. Звістка про загибель хлопця буквально через тиждень після повернення на фронт шокувала все село.

Володимир загинув приблизно о 17:40 від кулі снайпера. «Був теплий весняний день. Володька був старшим поста. Пішов на пост. Ворог виявився підступним. Зловив його під час того, як він спостерігав…», – розповів командир його роти Дмитро Марковець, який приїхав провести товариша в останню путь.

Дмитро Осичкін

Народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.

Старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка, командир бойової машини механізованого взводу.

Загинув 5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00.

У зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових. Однак у 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. Характер ураження з самого початку свідчив про бойову втрату – підрив на «розтяжці», пресофіцер 57 омпбр Лідія Василенко.

За результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова. 

Дмитро Фірсов «Фірс»

Народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.

Пішовши на фронт звичайним солдатом, Фірс дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).

Мав вірних дружину і сина.

Побратими кажуть, що був сміливий, безстрашний і везучий – кілька разів отримував поранення внаслідок підриву на БМП.

Загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він знову підірвався у БМП. На жаль, на цей раз Дмитра не врятувала.

Євген Черних

Народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.

На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.

Після звільнення із ЗСУ повернувся на рідну Херсонщину, де до 2019-го працював у КП «Муніципальна охорона», створеному в Новій Каховці з ветеранів бойових дій для охорони громадського порядку.

В січні 2020 року Євген знову вирушив на фронт. Підписавши другий контракт зі Збройними силами, на цей раз він опинився у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження.

Богдан Петренко

Народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка Фастівського району Київської області.

23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.

4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.

Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями.

Віктор Солтис «А-Ка»

Народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Через рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.

Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону.

10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ.

Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування.

Андрій Ведешин «Бармен»

Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині.

Закінчив Національну юридичну академію в Харкові й повернувся в рідне село – працювати дільничним інспектором поліції.

Односельці кажуть, він був совісний і трудящий: за що не візьметься – все зробить. І до всіх ставився по-справедливості. Мабуть, тому дільничного Ведешина не лише поважали, а й любили.

Андрій підписав контракт на службу в Збройних силах у травні 2017 року. 

10 березня також їхав у тій злощасній вантажівці 131 орб, в кабіну якої влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.

Андрій дуже любив свою сім’ю, особливо восьмирічну донечку Аню. Коли вона 1 вересня 2018 року йшла в перший клас, чоловік вже служив у війську, але відпросився у звільнення, щоб повести дитину в школу. Аня була щаслива не менше, ніж її тато.

12 березня Андрій мав приїхати на ротацію. Але донечка його так і не дочекалася.

Ілля Пережогін «Князь»

Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.

Закінчивши школу, Ілля переїхав у Білгород-Дністровський, де знайшов роботу.

У 2017 році він пішов у військо. Служив у 56-й окремій мотопіхотній та 28-й окремій механізованій бригадах, брав участь у бойових діях. Із 2019 року – у 131-му окремому розвідувальному батальйоні.

Того ж 10 березня, який у 131 орб назвали  «чорним днем», близько 19:40 поблизу Пісків, де виконувала завдання бригада, у Князя поцілив ворожий снайпер.

Олексій Золін

Народився 11 липня 1984 року, житомирянин. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.

Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. І син пішов тією ж стежкою.

У 2002-2004 роках Золін-молодший проходив строкову службу у житомирській 95-й десантній бригаді. У січні 2015-го був мобілізований до ЗСУ та захищав Україну у складі 13-го батальйону тієї ж «дев’яностоп’ятки». Після демобілізації сидів удома недовго й на початку 2018 року підписав контракт та повернувся до 95 одшбр. Згодом перейшов до лав 30-ї механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.

Служив у званні сержанта. Старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30 омбр.

Побратими згадують як доброзичливого, відповідального, надійного.

Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.

Володимир Мовчанюк

Володимирові було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Служив у ЗСУ з травня 2015 року. Відтоді двічі продовжував контракт. Посада – навідник СПГ (станкового протитанкового гранатомета). Воїн 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади 

Загинув 30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька. Фатальною для молошого сержанта стала куля ворожого снайпера.

Олександр Маланчук

1997 року народження, з Чернівців.

Як повідомили в Чернівецькому обласному військкоматі, Олександр служив із 18 липня 2019 року. Командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

Загинув 31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій.

Читайте також: Українські захисники, загиблі у січні в ООС: пам’ятаймо

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені