ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
7
6
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
7
6
4
Дорога додому
«Я просто чекала смерті, як визволення». Листи з війни: Луганськ (частина друга)
  05 Вересня 2019 09:02
|
  1780

«Я просто чекала смерті, як визволення». Листи з війни: Луганськ (частина друга)

«Я просто чекала смерті, як визволення». Листи з війни: Луганськ (частина друга)

Ви читаєте матеріал з циклу текстів про побудову світу в українському суспільстві. Серія замислювалася як пряма мова – думки громадян України, що проживають на окупованих територіях, оскільки саме ця частина нашого народу повною мірою усвідомлює, що таке війна і які її прямі наслідки для мирних людей. Отже, говорити про світ у першу чергу можуть і повинні ті, хто сильніше за всіх чекають світу. Звичайно, відновлення мирного життя чекає вся Україна, але в циклі цих текстів мова йде про людей, які в буквальному сенсі слова живуть на війні.

Коментарів з Луганська виявилося чомусь більше, ніж висловлювань з Донецька та Криму. Так сталося, що луганчани не тільки поділилися думками про мир і війну, але і вирішили пояснити, чому думають саме так. Вийшов такий калейдоскоп особистих історій – історій болю, любові, смерті і війни. Традиційно – всі імена вигадані.

Анна, 29 років: «Тільки коли почуєш стрілянину, розумієш повною мірою, що таке війна, і чому треба цінувати мир, як велику коштовність. Людство, по-моєму, більше деградує, ніж розвивається, інакше як пояснити, що люди тільки тим і займаються, що винаходять все кращі і кращі, якісь більш витончені способи вбивства один одного? Як пояснити те, що одні люди гинуть, а інші заробляють на війні? Як можна втратити мир, вступити у війну, вбивати в чужій країні людей, хто дав на це право?

А найстрашніше – це зміни, які ти знаходиш в собі. Коли війна приходить у твій дім, ти стаєш божевільним від страху, а страх породжує ненависть. У мене було так, що я дивлюся на чоловіка, на свого коханого, і раптом мене починає дратувати його тон, і мені хочеться вщипнути його боляче або вдарити, а потім, через секунду, це проходить. І я думаю, що це взагалі було? Ти стаєш агресивним, нервовим, і намагаєшся знайти когось, кого можна ненавидіти і проклинати за все, що відбувається.

У мене загинула мама, вона жила не в Луганську, але недалеко від нас. Мама була за Росію, я за Україну. А тепер моєї мами немає, її вбив снаряд. Ми не спілкувалися приблизно за рік до того, як це сталося. Коли мені повідомила мамина сусідка, ми з чоловіком приїхали. Все розкидано, частково ще горить, частина кімнат вціліла. І я бачу, що в спальні на підлозі лежать ось так віялом розкидані фотографії. Мої дитячі фотографії, в основному. Мабуть, мама їх часто дивилася… Я просто уявляю, як вона сидить там, вдома, ввечері, і дивиться на фотографії доньки, яка не хоче розмовляти з нею, відмовилася від неї. Матуся моя… тепер її немає. Я не могла знати, що вона загине, звичайно, але я так винна, так винна, і пробачити собі не можу».

Георгій, 46 років: «В совку вчили не думати, а виконувати. Україна у попередню «п’ятирічку» нагадує мені якийсь адаптований «пілотний проект» для реалізації цього принципу в сучасних умовах. Пише людина тобі під постом коментар, повний ненависті і отрути, і не віддає собі звіту, що вона мене зовсім не знає, але їй здалося, що я щось там проти України пишу. Мені здається, у нас є таких три когорти: «патріоти», «сепари», «мені все одно». І всі між собою, зі своїми, кучкуються, а до чужих тільки покусатися приходять. І це на всій території, і на підконтрольній, і у нас тут. Скрізь однаково. Своїх визначають і беруть «в зграю», чужих – намагаються розірвати. Але це більше суперечки про те, хто як висловився, і хто як думає. Ніякого сенсу в них немає, тому що кожен буде думати по-своєму, навіть якщо його закрити у в’язниці. І паралельно, як би на тлі, йде війна. Сюр якийсь жах, мракобісся.

Мій син з дитинства дружив з кількома хлопцями, компанія у них була. Мені ця компанія ніколи особливо не подобалася, але не вважав за потрібне гнобити сина, як-то лаяти, або, не дай Боже, бити за якісь провини. Коли почалася у нас «російська весна», ці придурки всі, як один, пішли в «ополчення».Ну і мій додому якось приходить, вже після «референдуму», і говорить нам з матір’ю: «Піду воювати за республіку, за ідею».  Перший порив був – зуби вибити. Потім купив горілки-закуски, сіли з ним, як з дорослим зовсім, поговорили, і я його переконав. Потім мізки на місце стали, звичайно, у нього. Ну, що його варто було умовити, пацана? Адже їх навчали вербувати, це син потім дізнався, що їх раніше підмовили російські, шукати лохів. До речі, немає вже їх в живих, в першу ж хвилю серйозних боїв відразу вбили. Покалічених багато, милостиню просять сидять, безногі.

 Подумайте тепер, якби я побив сина тоді, або вилаяв, або ображати почав, що було б?  У мене не було б сина зараз. Це я вам з гарантією говорю».

Анастасія, 37 років: «Я дуже довго думала, що є речі, які стоять за цінністю врівень з людським життям. До того моменту, як побачила дітей з травматичними ампутованими кінцівками, сиріт, померлих людей похилого віку в своїх будинках. Не все своїми очима, звісно, не особисто, але щось розповідали, багато в інтернеті бачу, а дещо й сама бачила. Так ось: цінніше життя нічого немає, а війна – це нескінченні смерть, загибель, вбивства. Нам нічого ділити в нашому народі, бо, якби було, то ми б це ділили завжди, а не тоді, коли нам детально розповіли, хто там кому ворог, а хто друг в Україні. Ми втратили мир всередині нас самих… У багатьох там вже порожнеча, яку нічим не можна заповнити, вона назавжди. Але так вже світ влаштований, хтось із цим живе, комусь випадає на долю війна, і ось зараз це ми.

У мене рак. З’ясували пару років тому, сказали, що вже пізно, на місці нічим не допоможуть, у місцеві програми я не потрапляю по ряду причин, треба їхати на підконтрольну територію. Там теж ніхто не допоміг, на жаль. Брат від мене відмахнувся, мовляв, їдь додому, напевно, так на роду написано»… У нього родина, троє дітей, від мене ж, ясна річ, нічого хорошого не чекай, небажання доглядати до смерті. Повернулася додому, налаштувалася так, що – скільки житиму, стільки й проживу. І стала чекати смерті, як визволення, ось просто стала чекати смерті. Я розлучилася перед війною, живу замкнуто, самотньо. Сумно мені було жити і без онкології, а вже з діагнозом… Так вийшло, що тим, хто залишився по той бік лінії, я виявилася не потрібна. От і думала, що просто ляжу і вмру, толку жити ось так. І тут від брата приходить смс-ка з номером і ім’ям волонтера. Далі все схоже на диво, тому що ця незвичайна людина, мені, незнайомій жінці в окупації, такими способами почав відправляти ліки, безкоштовні ліки, так був добрий до мене, так допомагав… Потім я дізналася, що він і іншим так допомагає. Досі. І він ні разу не запитав у мене, «за червоних» я чи «за білих». Тому що збереження життя для нього було важливіше. Життя ж таке коротке, і наше життя ось іде на війну. Не знаю, кому допоможе ця історія… Але я досі живу. Дуже хочеться жити, коли бачиш, що це не марно, і ти комусь потрібна, раз тебе намагаються врятувати».

Дмитро, 78 років: «Напевно, простіше не помічати того, чому ти не можеш дати ладу. Наприклад, мій син переконав себе, що я не хочу їхати на підконтрольну територію. Я не наполягаю, і думаю, що впораюся один, скільки там відпущено долею. Не в лісі ж живу, а серед людей, багато сусідів залишилися вдома, один одному допомагаємо, підтримуємо, не даємо сумувати. Так, я ніколи не наполягав на переїзді туди, який тато хоче бути дитині тягарем? Там дружина молода, дитя, два рочки пацану, і куди я до них? Але було б так добре, якби він мене хоча б на свята запросив, я ж не прокажений. До мене вони не їздять, онука я не бачив. Сумую сильно, все-таки старість робить людину дитиною, повертає в дитинство. Мені соромно вам таке говорити, правда. І сина я не засуджую, але все-таки дуже хотілося б їх побачити, особливо онука.

Мир? Мир – це все. Я не знаю, що сказати про мир. Нікого ні в чому не переконував ніколи, і ніякого бажання немає. Якщо людина не розуміє, що війна – це жах, а мир – це добре, значить, ця людина ідіот, і доводити сенсу немає».

Читайте також: «Ми не хочемо бути по різні сторони»: говорить Луганськ (частина перша)

Фото: Rémi Walle on Unsplash

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2024Всі права захищені