ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
3
1
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
3
1
Дорога додому
Побудова миру: говорить Донецьк
  22 Серпня 2019 15:39
|
  1466

Побудова миру: говорить Донецьк

Побудова миру: говорить Донецьк

Під час дискусій про шляхи виходу з російсько-українського конфлікту, мабуть, найбільш неоднозначні реакції викликає процес побудови миру в Україні. На жаль, він поки не пройшов в українському суспільстві навіть етапу адекватного сприйняття, оскільки тему відновлення миру в нашій країні поряд з компетентними експертами експлуатують політичні і громадські сили, орієнтовані на дестабілізацію ситуацію в Україні, а не на мир.

Що таке миротворчість? Як не дивно, не тільки «блакитні каски». Це процес, що включає побудову миру і підтримання миру. І якщо підтримання миру – дуже специфічна історія, умовно кажучи, професіоналів вузького профілю, то побудова миру може початися вже зараз (точніше, повинна було початися ще кілька років тому), і в цьому процесі може і повинно бути задіяне все суспільство. Адже країна спільна.

Про мир говорять багато і зі смаком. Кажуть політики, громадські працівники, журналісти, вчені, викладачі, таксисти, вантажники, тітка Маня біля під’їзду. Якщо подібних дискусій стає все більше і більше, а віз і нині там, чи означає це, що якість перейшла в кількість? Якщо так, то що з цим робити?

Напевно, найбільш якісний діалог про мир можна побудувати з тими, хто точно знає про те, що таке війна, – тобто з тим самим цивільним населенням, якому ось уже шостий рік як вперто приписують фразу: «Услииишьте Донбас». Під час бесіди з жителями окупованого Донецька я задала всього два питання: «Що таке «побудова миру»? Як потрібно будувати мир в Україні?». У тексті з метою безпеки використовуються вигадані імена.

ОТЖЕ, ДУМКИ МЕШКАНЦІВ ОКУПОВАНОГО ДОНЕЦЬКА:

Ірина, 29 років: «Побудова миру – це припинення стрільби, для початку. Поки стріляють, про який мир можна говорити? Про що взагалі можна говорити, якщо в донецьких дворах дітям руки-ноги відриває розтяжками? Для початку повинні замовкнути гармати, тільки потім повинні говорити люди. Ще є один момент, який неймовірно засмучує і одночасно злить. Нас ніхто не питав, коли розв’язували війну, ніхто нас не питає, що таке війна нашими очима, як ми її бачимо, як ми в ній живемо, і, тим більше, ніхто нас не питає про те, що потрібно для повернення миру. Вам будь-яка людина, яка переживає війну, скаже, що в двадцять першому столітті в нашій країні йде кровопролитна війна, про яку годі й думати в сусідній області … Це настільки велике нещастя – війна … і, тим більше, це велике нещастя, коли ти бачиш , що тобі наліпили якесь тупе клеймо, «зрадники», а тут взагалі не про те мова повинна йти. Питання в тому, що війна йде не «на Донбасі», а війна йде між Росією і Україною. Ми ж люди. Розумієте? Ми люди».

Олег, 44 роки: «Як будувати мир? Складне питання, тому що у нас зараз ситуація нагадує якесь марення. З одного боку, всі хочуть закінчення війни, з іншого боку – спробуй тільки сказати про мир, відразу ти – сепаратист. Це як же треба було розколоти людей, як треба було розколоти країну, щоб взагалі такі висновки люди робили? Як будувати мир … Просто будувати, і все. Напевно, так, так – просто будувати. Для початку треба захотіти миру, захотіти по-справжньому, і зрозуміти, що є речі набагато важливіші, ніж визначення якихось термінів, якихось речей, про які ми взагалі не думали, поки журналісти нам не вселили такі думки. Тому що найважливіше – життя. Крапка. Нічого важливіше бути не може. Не можна просто брати зброю і використовувати міста як військові полігони та військові бази. Не можна!».

Марія, 37 років: «Я думаю, що мир потрібно будувати, бажано, не на уламках країни. Щоб був якийсь фундамент, крім, наприклад, неможливість воювати далі. Адже рано чи пізно або люди закінчаться, або зброя стане такою сильною, що війна перетвориться просто в масову бійку. Не можна триматися п’ять років на одній ненависті, не можна постійно віддалятися від своїх співгромадян, не можна відвертатися один від одного при першому ж розбіжності поглядів, – не можна ось це все робити, і при цьому не тільки залишатися нормальними, адекватними людьми, а й ще про якусь то там титульу націю говорити. У нас на сьогодні основне завдання вибрати смерть, руїни, нескінченну кров або життя. Гарний вибір? До речі, я на виборах читала програми кандидатів. Нічого там про Донбас немає ні у кого. Так просто – популісти намагаються купити електорат, а сим його купувати, коли п’ять років війна йде? Природно, тільки миром. Але це не означає, що ось вони пройшли – і настав мир. Я б воліла бачити конкретні кроки державного апарату в напрямі відновлення миру. Наприклад, потрібно повернути нарешті пенсії людям, які проживають в окупації. Потрібно знову зробити нас видимими, потрібно зняти з нас весь цей бруд, яким нас за п’ять років заляпали. Тоді поступово у Кремля закінчаться аргументи проти України. Чому влада цього не усвідомлює?».

Ігор, 60 років: «Ті, хто кричить про війну до переможного кінця, мене просто вражають. По-перше, кричать про це зазвичай з дивана, по-друге, невже пустка, гори трупів і ріки крові – це і є перемога в чиємусь розумінні? Це нормально? Хіба це перемога? Перемога у Другій світовій війні хіба була перемогою? Ні, просто було щастя, що вона нарешті закінчилася. А наша війна йде вже набагато довше. Ми і без того всі вже покалічені назавжди, навіщо вимагати нових битв і котлів? Побудовамиру розтягнеться на роки, якщо не на десятиліття, і чим раніше ми почнемо, тим краще. Але поки йде війна. І з нами ніхто не говорить, немає ніякого взаємодії, просто створено якесь мобільне гетто, в якому ми подорожуємо, живемо, нас ловлять цим «Арканом», це як, нормально? Якщо з частиною громадян так чинять, то про що можна говорити? Може, треба почати з того, щоб пробудити елементарну совість, і почати виконувати нарешті Конституцію, ну в кінці кінців. Це, мені здається, має наблизити мир».

Анна, 51 рік: «Побудувати мир – не означає нав’язати власну волю комусь. Це означає – послухати і почути. Зараз тапки полетять, «ааааааа, з Москвою домовлятися!». Яка там Москва. Нам би між собою домовитися. Я спілкуюся з родичами і друзями по всій Україні, і прекрасно бачу, що у нас люди з дуже різними точками зору. Що з цим робити? Ну, п’ять років ми ігноруємо, що у нас всі в Україні ходять строєм, крім Донбасу, ну десять років ми так, можливо, протягнемо ще. А що далі? Що з цим робити далі? Як довго Україна може продовжувати підживлюватися рожевою мрією про ідеальну націю, народ, суспільство з єдиними поглядами на все на світі? Може, варто хоча б просто озирнутися навколо, і не зі словами: «Дайте мені автомат», а з бажанням почути, зрозуміти і навчитися хоч якось взаємодіяти? Не розумію, це що, так складно і незрозуміло … Ну не можна воювати вічно. З чим ми залишимося, зі взаємною ненавистю? Зараз це удаване, навіяне, але ж ненависть з роками може просочити кожну нашу клітинку, стати справжньою. І що тоді ми будемо тут будувати?».

Григорій, 67 років: «Я думаю, що Україна поки не готова до миру. Хтось бізнес на війні зробив, хтось взагалі війну ігнорує, а хтось на блокпостах вмирає. Ось така доля у нас, значить. Я більше не вірю в мир Миру тут не буде, занадто велика прірва лягла між Донбасом і рештою України. І ще добре б зрозуміти, що ненависть ця – на довгі-довгі роки. Видалив цей ваш Facebook, тому що заходжу на ту ж сторінку «Чорноморки», і охоплює жах: що це таке і навіщо? Ображають, пишуть такі речі, що на голову не одягнеш … Який мир? Будувати щось можна. Тільки немає у мене ні сил, ні можливості».

Катерина, 45 років: «Для мене побудова миру – це припинення війни, повне, без демаркаційних ліній, автоматників на блокпостах і іншого. Війна якщо закінчилася – то вона повинна закінчитися, і всім це повинно бути відомо і видно. Тобто – спочатку треба перестати стріляти. Є те, що не можна ігнорувати, тому що це справжнісінький злочин проти миру і людяності. Не можна ігнорувати, що люди пачками гинуть, не можна ігнорувати, що немає води, газу, світла ось уже п’ять років в цілих населених пунктах, не можна ігнорувати, що в Україні є діти, які йдуть до школи по території, яку прострілюють снайпери. Якщо це не привід відновлювати мир, то що тоді привід?».

Це думки частини моїх співрозмовників. Природно, коментарів насправді було набагато більше, деякі з них настільки просякнуті болем і гіркотою війни, що я не ризикнула як авторка взяти на себе відповідальність випустити в текст таку кількість горя (безумовно, свого часу всі слова прозвучать в інших статтях).

Маючи деякий досвід роботи з темами «Конфлікт» і «Побудова миру», продовжу, що для ряду читачів слова «перестати стріляти» можуть стати неабияким таким тригером, отже, ризикну дати деякі пояснення. Ті, хто хоча б поверхово знайомий з конфліктологією, навіть з урахуванням особистих травм і деформацій розуміють, що не можна прийти до ммиру, продовжуючи стріляти. Це просто неможливо. Репліки ряду моїх співрозмовників і співрозмовниць – саме про це. Не про здачу України, не про капітуляцію, не про щось подібне. Це – про необхідність, для початку, хоча б задуматися про те, що всі війни рано чи пізно закінчуються. І тому всі заклики воювати до останнього несуть в собі дуже велику частку егоїзму і жорстокості.

Також дуже важливо розуміти, що поняття «побудова миру» дуже велике і багатогранне. Побудова світу має розпочатися саме зараз, і тут більше не про війну, а про подолання протиріч всередині українського суспільства – протиріч, породжених війною. Знаєте, на тренінгах з управління конфліктами часто дають таку вправу: учасники та учасниці об’єднуються в пари, і промовляють, що їх об’єднує. Завжди – не в більшості випадків, не рідко, що не часом, а завжди – з’ясовується, що об’єднує нас набагато більше, ніж роз’єднує. Мені здається, варто подумати саме про це: що об’єднує українців, а не роз’єднує. Війна, так чи інакше, закінчиться. Питання в тому, з ким, де і з чим ми залишимося в результаті. Давайте подумаємо разом?

Читайте також У нас не стріляють, але тут війна»: говорить Крим

Диванні міркування про світ і способи його досягнення

«Чорноморка» в Telegram и Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені