ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
7
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
7
Дорога додому
«У нас не стріляють, але тут війна»: говорить Крим
  22 August 2019 15:25
|
  486

«У нас не стріляють, але тут війна»: говорить Крим

Чи можливо будувати мир у воюючій країні? Так. Можна і потрібно. І особливо, коли країна займає оборонну позицію. Російсько-українська війна триває вже п’ять років. Це дуже довго. І що довше йде війна, тим сильніше загострюються протиріччя між українцями.

У новій реальності наше поляризоване суспільство розділилося на кілька частин: комусь байдужа війна, хтось кричить: «Росія, вперед!», Хтось (переважно мовчки) працює на відновлення миру, а хтось робить вигляд, що українці всі як один вже стали тією самою «титульною нацією», про яку хором співають політичні і громадські сили праворадикального напряму. І за всім цим білим шумом затирається одна проста істина: в нашій країні війна. Ось зараз. Поки ви п’єте каву, сидите в офісі, збираєтеся на море, ведете дитину до школи. Йде війна.

Тривожна тенденція: якась частина суспільства вважає, що війна повинна йти «до останнього». Але контекст тут простий, нещадний і страшний: це значить – «до останнього солдата» і «до останнього цивільного». Усе. Іншого контексту у «війні до останнього» немає і бути не може. У чому сенс мирних процесів в воюючій країні? Напевно, в тому, щоб не допустити виникнення непримиренних протиріч між українцями. Зараз протиріччя заглиблюються, але критичний рубіж ще не пройдено (як це визначити: коли протиріччя в народі стають нездоланними, починається громадянська війна, якої в Україні однозначно немає). Побудова миру може починатися зі слів: «Я спробую тебе послухати і почути». Чудові слова. Погано тільки, що за п’ять років їх зміст майже безнадійно спотворили. Майже.

Сьогодні поговоримо про окупований Росією український Крим. Точніше, послухаємо жителів підло віджатого Росією півострова. Ці громадяни не живуть у зоні бойових дій, але прекрасно знають, що таке війна. Чому? Та тому що Росія перетворила їх дім на військову базу.

Продовжуємо серію текстів із коментарями українців про збройний конфлікт і мирні процеси в українському суспільстві.

ЩО ДУМАЮТЬ КРИМЧАНИ ПРО МИР І ВІЙНУ (задля безпеки в статті використано вигадані імена):

Аліса, Сімферополь, 39 років: «У нас не стріляють, але у нас справжнісінька війна. Тому що Росія зробила Крим своїм полігоном. Я шкодую про те, що зараз я повинна пояснювати прості речі своїм родичам, які живуть у Києві, пояснювати, що в 2014 році «зелені чоловічки» увійшли до нас спокійно, мало не по рушниках розстелених. Розумієте? Ми просто безпорадно дивилися на те, як ламають наше життя. Нас всі ці роки звинувачують у якійсь зраді. Добре, а які у нас були варіанти? Виходити, лягати під танки, кидатися грудьми на автомати і ножі, ну ось що ми повинні були робити? У мене просто серце болить, коли я чую: «Ви не відстояли свій дім». Спробуйте щось «відстояти», коли вам до горла ніж приставили… Добре, давайте про мир. До Криму везуть озброєння. Величезну кількість. Масу зброї. Ви собі навіть не уявляєте, скільки її сюди везуть. Крим перетворили на якийсь чортів російський полігон. Дивіться, що виходить. З одного боку, ця мілітаризація. З іншого боку – те, що нас вважають «зрадниками» і не приймають на мирній території. Виходить, що нагнітається напруга, і я боюся, що народ «рвоне» в якийсь вирішальний момент, коли треба буде проявити саме ту єдність, про яку зараз дехто кричить, зриваючи глотки. Тому я б хотіла бачити хоча б маленький місток між нами і рештою України. Він потрібен, щоб возз’єднатися, адже рано чи пізно ми повернемося додому, в Україну. Мир крихкий, неміцний. Щоб він був міцним, треба, напевно, для цього докласи якихось зусиль. А ми тільки сваримося».

Валентин, 50 років, Ялта: «Я не впевнений, що означає «побудова миру» в класичному розумінні, але розумію, що таке мир. Розумію в повному сенсі, тому що можу тепер порівнювати, що таке війна, і що таке мир. Не важливо, є вибухи чи нема вибухів. Якщо є окупація, якщо одна країна захоплює частину території іншої країни, то це означає, що йде справжнісінька війна. Ось так вийшло і з Кримом. Якщо спробувати зрозуміти, хто винен і що робити, то звинувачувати людей у тому, що вони не зробили роботу військових, – дуже нерозумно. Переконання людей ніяк не впливають на те, з якою силою і гучністю стріляють гармати. Туди заряджають снаряди, а не гасла. Зброї абсолютно все одно, кого вбивати, ціна питання – напрямок, в якому йде стрілянина. Усе. Дійсно, тут є люди, які вважають, що півострів «ісконно русскій», ну так, я вас благаю, такі люди і в Києві є, які вважають, що Україна взагалі вся «споконвічно російська». І що? Я думаю, що мир – найцінніше, тому що завжди варто пам’ятати про те, що найцінніше – людське життя. А на війні життя людини не варто рівно ні-чо-го. Давайте вже перестанемо нарешті гратися в цей дитячий садочок: «Ти винен, ти сам винен»? Треба врешті-решт зрозуміти, що ми всі в рівній мірі відповідальні не за війну, а за те, якими будуть її наслідки. На нас напала Росія, так. А ось наша реакція на російські новини, в яких говорять про нібито масову підтримку «русского міра» в Україні, – ось це ось уже наша з вами відповідальність. Не можна просто викинути частину свого народу, і зробити вигляд, що так і було, і так і треба. Розумієте, не можна. Ми повинні вже навчитися відкидати цей чисто дитячий егоїзм, і зрозуміти: ми з’їдаємо один одного».

Марія, 32 роки, Євпаторія: «Мир – найбажаніше, що може бути. Я не можу досі часом усвідомити, що ми вже відрізані від України, дуже боляче розуміти, що ми не в себе вдома. Стіни, будинок, подвір’я, вулиця, море – все знайоме з дитинства, але одночасно розумієш, що ти ніби не вдома, і господарі тепер тут – чужі люди. Тому що в будь-який момент до твого дому можуть увірватися озброєні відморозки в масках, влаштувати обшук, заарештувати твого чоловіка, побити твоїх батьків, зґвалтувати твою доньку… Розумієте, що це таке? Не дай Бог нікому цього зрозуміти. І коли на одній чаші терезів лежить бісова війна і проклятий егоїзм, а на іншій – життя твоєї родини, то, вибачте мене, люди, ви хворі, що ще думаєте над вибором? Ви розумієте, що воювати можна хоч до посиніння, але це не дасть нічого, крім нових смертей, і ніякої перемоги у війні бути не може. Може бути тільки якийсь результат. Перемоги бути не може, тому що не можна говорити про радість і перемоги, коли у нас на за п’ять років тільки зростає список загиблих, скалічених, полонених, розтоптаних цією війною людей. Мені дуже хочеться, щоб нарешті росіяни звідси пішли. Неможливо дихати. Ні роботи, ні відпочинку, ні бізнесу, нічого взагалі нам не залишили. І знаєте, потім заходиш у Facebook, і читаєш: «Крисчани». Господи, за що нам це? Неначе нас прокляли. Ви вибачте, що я так ридаю, я не можу зупинитися. Мир, Господи, поверни нам мир».

Ілля, 57 років, Алушта: «Мій родич пропав безвісти. Я знаю, що його вже немає в живих, відчуваю. Ненавиджу Росію генетично, всією душею, ненавиджу так, що готовий вбивати їх усіх голими руками. Ненавиджу! І ніколи не пробачу. Ненависть допомагає мені жити, триматися, думати, не здаватися на милість обставин. Але вона вбиває, випалює зсередини. І я не хочу, щоб така ненависть множилася на світі. Ніхто не повинен такого відчувати, ніхто на світі. Ми завжди в Україні жили мирно, спокійно, дружелюбно. Це одна найгостинніших і світлих країн у світі; я бачив мир, і розумію, про що говорю: Україна дійсно одна з найкращих країн, і вже точно – найкраща для мене. І мені шкода і Донбас, який живе під вогнем, і рідний Крим, який ґвалтує «русскій мір». Як ви думаєте, скільки ми ще можемо прожити таким чином? Ну ось народ поділився, хтось вирішив, що він кращий. А насправді люди на планеті Земля всі однакові. Б’ють – боляче, вбивають – гинеш. Немає нічого нового. Приходять в твій будинок сильніші люди, ти не можеш захистити свій будинок, значить, ти йдеш із дому, тебе виганяють. Ось нас зараз тут пресують по повній програмі, росіяни хочуть, щоб ми пішли кудись із нашого дому. Куди нам іти? Нехай зараз це тільки наша проблема. Але вона дуже швидко може стати загальною, тому що Росія питати нікого не буде, хто там кричить «введи», а хто – «не введи», воно якось байдуже. Ти нічого не вдієш проти зброї, якщо у тебе немає більш сильної, більш потужної зброї. Якщо не почати зараз вертатись до стану ясного розуму, якщо зараз не згадати, що ми всі – одна країна, що ми люди України, якщо зараз не відмовитися гавкати один на одного, якщо не почати розмовляти, то ось таким шляхом ми прийдемо до руїн , до пустки. Політики роблять свою справу, в більшості випадків неправильно або навіть злочинно, але хто дає політикам владу? Хто їх обирає? Це не наша хіба відповідальність? Давайте вже якось згадувати, навіщо ми на світі: будувати, а не ламати».

Анна, 25 років, Феодосія: «Я дуже люблю Крим, але тепер не можу тут жити. Дуже важко дивитися, на що перетворюється півострів, як його захаращують, руйнують, вбивають. Витримала п’ять років, весь цей час чекала, що вони звідси підуть. Але вийшло навпаки, пішли наші, пішла Україна. Я ніколи не переставала відчувати себе частиною країни, ніколи не переставала любити Україну, пишатися її досягненнями та перемогами, розвитком і прогресом, це все настільки ж моє, як і ваше. Чесно кажучи, мені трохи страшно переїжджати. Хоча мені і є, де жити (батьки в Харкові), але я не знаю, як мене приймуть на новому місці, як будуть ставитися. Читаю новини, коментарі в соціальних мережах, і не можу це порівняти з тим, що пам’ятаю за попередніми часами, коли ми всі були однією країною в повному розумінні цього слова. Мені дуже хочеться, щоб було, як раніше, але одночасно я думаю: якщо зараз все настільки погано і агресивно, а війна ще йде на даний момент, то що ж буде ще через п’ять років? Ну ми ж не знаємо, скільки триватиме війна. Я намагаюся зберігати оптимізм і сподіватися на краще, але не знаю, коли я втомлюся, і на скільки вистачить мого оптимізму».

Євген, 47 років, Джанкой: «Зараз багато говорять про капітуляцію, про неприпустимість переговорів з ворогом, про щось таке. Але будь-яка війна закінчується опрацюванням якихось правил, якимись домовленостями. У Мінську про що говорять? Це не означає, що це капітуляція. Війну потрібно закінчувати обов’язково. Інакше ми всі потонемо в крові. Я багато говорити не буду, мені здається, що все це очевидно, і додаткових пояснень не потребує».

Резюмуючи. Миру хочуть всі, безумовно і беззастережно. В Україні тільки формується громадянське суспільство, відповідальне і готове до діалогу всередині України. І побудова миру – багато в чому завдання саме громадянського суспільства. У наступних матеріалах ми поговоримо про те, наскільки готові українські громадські працівники допомагати активувати мирні процеси в нашій країні.

Читайте також Побудова миру: говорить Донецьк

Диванне розмірковування про мир і способи його досягнення

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені