ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
4
Дорога додому
«Моє місто не брудне, а зґвалтоване». Донецька молодь – про окупацію та Україну (друга частина)
  14 November 2019 16:32
|
  175

«Моє місто не брудне, а зґвалтоване». Донецька молодь – про окупацію та Україну (друга частина)

«Моє місто не брудне, а зґвалтоване». Донецька молодь – про окупацію та Україну (друга частина)

У першій частині великого матеріалу «Говорить Донецьк: «Поки політики граються, окупанти використовують шанс»» жителі/жительки окупованого Донецька поділилися думками про те, як живе їх рідне місто, і чи сподіваються донеччани на повернення миру в Україну. Сьогодні у бесіді з «Чорноморкою» молодь окупованого міста (від 25 до 35 років), яка не має достатньо ресурсу для проживання на мирній території, і тому залишається в окупації, коментує ситуацію в Донецьку, а також ділиться баченням обстановки в Україні загалом. Імена авторів/авторок коментарів змінено з міркувань безпеки.

Андрій, 30 років: «Мій брат вчиться у виші на мирній території, оскільки «дипломи» місцевих закладів зараз нічого не варті. Звісно, хотілося б, щоб все було, як до війни, коли, навпаки, до нас у Донецьк приїжджали вчитися студенти з усього світу. Дуже незручно, дорого, довго добиратися. У нас незаможна родина, і на такі шалені витрати ми пішли лише для того, щоб малий мав можливість отримати нормальний диплом, який визнаватисуть у світі. Особисто я, виходячи з реалій, намагаюся максимально тверезо оцінювати ситуацію. На сьогодні я не завжди можу собі дозволити навіть коротку поїздку на вільну територію. Освіта у мене специфічна, до війни я працював на шахті, не всюди в Україні є робота. А там, де вона є, не потрібен я: «З донецькою пропискою не беремо. А то візьмемо, а ти поїдеш за два місяці, знаємо ми вас». Бувало, відкрито говорили, що, якби не прописка, взяли б, а так – начальство донецьких не любить. Тобто, з роботою не складається.

У Донецьку я маю роботу, хорошу чи погану, а на життя вистачає. Окрім того, тут я маю власне житло, родину, маленького сина. Маю можливість допомагати батькам, які ніколи в житті у своєму віці не кинуть будинок, господарство, своїх котів та собак, і не поїдуть кудись у гуртожиток. Не розумію, чому дехто вважає, що жити на окупованій території – це зрада? Виходить так, що на мене напали, моя родина жила у підвалі під час боїв, і ми ще в цьому винні, бо раша-тв показало нібито «натовп», який «виступав за відділення Донбасу»? Знаєте, я маю таку одну гарну звичку: вірити лише в те, що бачив на власні очі, або особисто чув/знаю. От тоді я впевнений, що це так, а це – не так. Батьки з дитинства вчили жити власним розумом. Тим, кого не вчили, дуже співчуваю, але прошу висновків про нас не робити, не знаючи ситуації… Моє місто не брудне, воно зґвалтоване, і знущатися з нього не треба…

Сподіваюся, що ця війна закінчиться, бо люди не заслуговують на те, щоб так жити, сидіти в підвалах, гинути на розтяжках, ходити в школи тропками через мінні поля, через «сіру зону», і взагалі, відчувати себе відірваними від решти народу. Я хочу, щоб мій син зростав у безпеці, у нормальній країні, а не в банановій «республіці». Люди, не дозволяйте себе дурити. Потім, коли правду покажуть, отак, як нам зараз про другу світову показують, вам буде дуже соромно за те, що дозволили так собі запудрити мізки».

Аліна, 27 років: «Я заміжня, маю двох дочок, працюю в дитячому садку. Ми з чоловіком сироти, отак з дитинства один одного знайшли, і піклуємося. Нам на чотирьох вистачає на більш-менш забезпечене життя, десь раз на рік – відпочинок (по Україні, звісно). Можливість переїзду не розглядаємо, оскільки, по-перше, немає сенсу через банальну нестачу коштів на утримання дітей, на житло, на звичайні життєві потреби. Можливо, якби були вдвох, без дітей, то ми б і кинули чи продали за копійки (що практично дорівнює одне іншому) свою «однушку», і поїхали у вільну Україну шукати щастя. Але ми маємо відповідальність ще за два життя. І у холодний гуртожиток чи у будинок без вікон без дверей десь у село, де нема ні роботу, ні транспорту, дітей не повеземо, коли у нас вже є власна квартира, звідки ніхто не вижене, і є робота. І я скажу, що знаю людей, які б могли поїхати геть, і гроші є, і можливість знайти роботу, чи навіть евакуювати бізнес, чи відкрити там його з нуля. Але не їдуть. Чому? Бо мають право, перш за все. І люблять своє місто, і не хочуть його кидати, поки є така можливість. Та й житло зараз не дуже й продаси… Воно дешеве.

Звісно, нам би не хотілося все життя так жити, ніби через паркан дивитися на вільну Україну, де немає війни та вибухів, і де наші діти мали б більше можливостей. Та й ми самі ще молоді люди, і ми мали б більше можливостей, і однозначно більше свободи. Хотілося б, щоб знову все стало, як колись було. Але для цього потрібне не лише наше бажання, а й воля тих, хто розв’язав війну. Звісно, винувата Росія, тут нема з чим сперечатися, бо це вони до нас прийшли. Але так, як ставиться до нас український уряд – це на голову не натягнеш. Нас просто не вважають за громадян. Ось через це найбільший сум».

В’ячеслав, 31 рік: «У мене інвалідність, немає частини правої руки. Травма на виробництві, нещасний випадок. Звісно, що я не можу знайти роботу за своєю спеціальністю, коштів на навчання та перекваліфікацію я теж не маю. Натомість маю матір після двох інсультів. Вона не лежача, потроху ходить по хаті, але її вік – 58 років, вже не бігатиме, як то кажуть… І куди мені її подіти? В принципі, я думаю, більшість з тих, хто після подій 2014 року залишився в окупації, особливо, якщо під обстрілами, мають одну й ту саму причину: нема куди й нема на які гроші поїхати. От і все. Я не можу перетинати лінію зіткнення, аби щоразу підтверджувати, що я нібито живу не по цей, а по той бік лінії. Нема у мене на це здоров’я. Тому виплат ніяких, що мені має платити українська держава, я не отримую. Теж незрозумілий механізм – невже не можна зробити так, щоб люди могли просто отримати гроші на свої карточки, якось їх там автоматично відновлювати, ну або б приїжджали, й самі отримували? Виходить, що – або переїжджай, навіть як нема куди, або – ти не українець, не громадянин?

А ще думаю, наскільки крихке життя, до якого ми звикаємо з дитинства. Поріжте зранку палець – і весь день летить в одне місце. А тут країну порізали на шматки. Ясно, що воно всім і кожному болить. І люди між собою скубуться, хочуть щось довести. А треба б краще роздивлятися навколо, бо вже завтра може таке статися, що ти забудеш, що там хотів вчора довести. Люди анітрохи не вміють цінувати те, що в них наразі є. Тільки коли втрачаєш, розумієш. А інколи й того не розумієш. От хто зараз усвідомлює, що втрата Донбасу – спільна втрата? Лише коли наслідки підуть по всій країні… та й тоді, мабуть, у всьому будуть «винні донецькі». Щодня про це думаю. З цього тепер складається в основному життя багатьох людей тут, в окупації: читати, думати, чекати».

Леся, 25 років: «У мене свій маленький бізнес, прошу не розкривати, бо тут дуже легко буде мене «вичислити». Не ризикну починати все з нуля десь іще, та й навіщо? У мене є робота, я маю, де жити, маю підтримку й допомогу вдома, по Донецьку, слава Богу, не стріляють. Куди й навіщо мені їхати? Я велика оптимістка по життю. Не вірю в те, що нас відріжуть, чи спалять напалмом, чи ще щось таке ж дурне. То казочки розповідають, щоб ми ненавиділи Київ. Чесно скажу, що владу ненавиджу, а от Україну люблю. Я не повинна любити владу, чи депутатів, і ніхто не може від мене вимагати любити уряд. А от країну свою рідну я дуже люблю, і їжджу на Закарпаття відпочивати так часто, як тільки можу, а ще люблю Київ, люблю їздити на Хортицю з друзями, ще родичи на Полтавщині живуть. Та й Донецьк був до війни одним з кращих міст України. Це гарне, велике місто, як модно зараз казати – європейське, але мені більше подобається говорити, що це було гарне українське місто. Так от, це і зараз українське місто. І буде, незважаючи на те, яких ганчірок би тут не навішали.

Багато читаю не якихось сумнівних новин, а саме аналітики, мені цікаво дізнаватися, про що розмірковують ті, хто реально розуміється на тому, про що говорить: юристи, економісти, політологи. І я так розумію, що вся ця істерика, що зараз підігріває настрої проти Донецька, вона закінчиться, коли після війни почнуть реально судити за те, що хтось налаштовує українців один проти одного. Я впевнена, що судитимуть, оскільки деякі «лідери думок», які в Донецьку нормально жили до 30-40 років, а потім в Києві зненацька перетворилися на ненависників Донбасу, зараз виробляють таке, що просто не розумієш: вони схибнулися чи завжди такі були? Але не хочу нікому мститися, не хочу, щоб далі лилася кров, і мені байдуже, чи підірвуть Кремль, чи не підірвуть. Я хочу миру й спокою в Україні, і поки чекаю, дещо теж роблю для відновлення миру. А ті, хто працює на ненависть, рано чи пізно й без мене отримають по заслузі. І не плакатиму, коли їм дадуть років по п’ять-десять. Бо заслужили».

Сергій, 35 років: «Я не їду просто тому, що немає сенсу. Так, міг би, мабуть, бо я одинак, батьки мають нормальні пенсії, і спокійно проживуть без мене. Але я не готовий зіткнутися з тим життям, яке є на підконтрольній території. Мені здається, ніхто не проміняв би кращі умови на гірші, якщо ніщо до цього не примушує. Людей з місця зриватися спонукають небезпека, якась загроза, або неможливість заробити гроші на непідконтрольній Україні території. А так, щоб, як у романі, зірвався в нікуди, бо просто хотілося кинути своє житло, майно, місто й все своє життя… Ну, вибачте, я так не можу, і я так не вчиню. Думаю, у людей може бути безліч, ну от просто безліч різних причин, аби залишитися у себе вдома, і приблизно стільки ж – щоб поїхати з дому, і ніхто нікому не повинен звітувати. Ніхто й нікому. У 2015-му я ще щось там комусь намагався довести у ВК, «Однокласниках» та Facebook, але згодом зрозумів, що не хочу бути лише отаким гвинтиком, дрібною частиною чиєїсь великої гри з розколу України на два табори.

Я не вважаю, що на підконтрольній території живуть якісь дурні, злі люди, які цілими днями пишуть гидоту в коментарях людям з окупованого Донбасу. Я не хочу сваритися з людьми, яких навіть ніколи не бачив, бо це дуже по-дурному. Але тоді і про мене не треба складати дурні легенди, що я «проросійський сепаратист», оскільки живу у себе вдома в Донецьку. Бо це такий самий ідіотизм, як вірити в те, що «українці їдять снігурів і розпинають дітей». Я не спускаю, і не спускатиму голову, коли питають, звідки я. Бо пишаюся своїм містом, і знаю, що воно чудове. Люблю я своє місто. А ви своє – що, не любите?».

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені