ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
4
Дорога додому
Говорить Донецьк: «Поки політики граються, окупанти використовують шанс» (перша частина)
  12 November 2019 08:32
|
  184

Говорить Донецьк: «Поки політики граються, окупанти використовують шанс» (перша частина)

Говорить Донецьк: «Поки політики граються, окупанти використовують шанс» (перша частина)

Окупований Донецьк протягом п’яти років живе тим життям, яке диктує кремлівська «влада»: відсутність свободи слова, свободи вибору, свободи в будь-якому прояві. Сучасний Донецьк – це місце несвободи. Ще п’ять років тому Донецьк був європейським містом, і одним із найкрасивіших українських міст. Сьогодні ж жителі/льки столиці шахтарського краю змушені виживати в «запропонованих» реаліях, чекати на відновлення миру, і спостерігати за розвитком подій у державі, не маючи можливості вплинути на ці події. У бесідах з «Чорноморкою» люди діляться думками про війну та її наслідки, мир, українську політику, місцеву так звану «владу», про рівень життя, а також розповідають про свої надії. Імена авторів/авторок коментарів змінено з метою дотримання умов безпеки.

Сергій, 70 років: «На жаль, зараз для багатьох людей в Україні слово «Донецьк» дорівнює «ворог». Не треба мене переконувати, що це не так, і що я помиляюся. Я не помиляюся, і це так. Я ж не кажу, що у всіх такі думки, але є багато людей, які вважають, що ми розв’язали війну. І це потрібно враховувати. Тобто, я маю на увазі, що українським політикам потрібно не портфелі там ділити, а намагатися завадити нам самим роздерти країну власними руками. Бо зараз, куди не плюнь, усюди патріоти, активісти, всюди ті, хто знає, «як краще». Це, звісно, нормально, бо жити у «совку», і після його розвалу за тридцять років навчитися жити як люди, це неможливо, ну от і вчимося на власних помилках. Головне пам’ятати про те, що це ще період становлення нової України, що це ще зовсім не нова Україна.

Чи вірю я у відновлення миру? А чому б мені не вірити. Звісно, вічно війна не може продовжуватися. А от з яким результатом вона закінчиться, то велике питання ще. І який саме мир нам дістанеться після закінчення війни, на чиїх умовах, та з якими втратами. І от це вже від нас усіх залежить. Ми не звикли ні ділити відповідальність, ні ухвалювати якісь рішення, ні вважати себе важливими людьми для держави. А з наших податків живе державний апарат, це нічого? Якщо не виховувати в українцях почуття власної гідності, основна маса народу так ніколи й не повірить, що люди чогось варті. І будемо чекати «батюшку царя», який прийде та лад наведе.

Наталя, 57 років: «Мені б хотілося сподіватися на мир, але я в нього більше не вірю, оскільки маю очі й вуха, і бачу, і чую все, що робиться. На вільну територію їжджу досить часто, щоб розуміти: це все надовго, а, можливо, ми матимемо власне Придністров’я, заморозять на десятиріччя цей конфлікт, і все. Я бачу, як обладнали блокпости, там, вибачте, дитячі майданчики є навіть, ви про це знаєте? І там постійно щось добудовують, і у мене серце стискається, коли я розумію, наскільки це монументально, наскільки це надовго. Зараз чомусь не можна відверто казати про те, що на війні роблять бізнес, не можна сказати, що ця от «блокада» – штучна, що через цю бісову «блокаду» ми маємо українські продукти й товари, але неофіційно, і за якими цінами? Якщо ти таке кажеш – значить, ти «ватниця». Повісили на людей ярлики й радіємо.

Ще мені б хотілося не спускати голову, коли мене питають у Харкові, звідки я. Не соромлюсь рідного міста, але постійно очікую, що почую багато неприємного. Багато хто каже, що не існує дискримінації, ну, то або брехуни відверті, або просто якісь неймовірні щасливчики. Я намагаюся не примножувати злість навколо себе, не удаюся у сварки в державних установах, не лаюся в чергах на пунктах перетину нашого «кордону», нічого такого не роблю. Але бачу, що люди від страху й втоми готові вчепитися комусь в горлянку. У мирному місті можна піти до психолога, потім – кудись в музей чи театр, чи на виставку якусь, або просто погуляти в парку, наприклад. А яка терапія може допомогти людям, які живуть на війні, буквально на лінії зіткнення? Мені пощастило, Донецьк, слава Богу, зараз тільки слухає бої, а як воно – жити там, звідки ці звуки до нас долітають?

Я нікому не скаржусь. А все це сидить всередині. Я людина спокійна, дуже терпляча, болем ділитися не звикла. І зараз, може, сказала б не ці слова, а якісь інші, просто ви мене розговорили такими питаннями. Я почала хвилюватися, хотіла розказати про головне, про основне, а вийшло, що майже плачу. Важко тут жити, дуже важко, особливо, коли повертаєшся додому звідти, де немає ні комендантської години, ні війни. Дуже б хотілося колись побачити, що мир повернувся».

Микола, 62 роки: «Таке враження, що п’ять років тому час зупинився. І відтоді ми сидимо й чекаємо, що от-от, і це все закінчиться. А воно не закінчується. І поки політики граються в якість там політичні ігри, Росія використовує всі можливі свої шанси, а шансів у окупанта дуже багато, особливо коли йому ніхто не заважає, ба більше – допомагає. Чув таку фразу: «викривлена реальність». І от тільки коли прийшла війна, зрозумів її правдиву суть. В основному мені подобаються українські новини, і я вдячний тим, хто їх пише, бо інакше про життя України та справжній стан речей просто б не дізнався: у нас тут пишуть таке, що важко назвати новинами. Але інколи читаєш, а там, мама рідна, то хтось мастурбує, то проституток викликає, то груди голить. Люди, ви нормальні? В одній частині країни справжня війна, люди гинуть, а в іншій частині – чи побрив Зеленський собі груди? Просто гидко дивитися.

Україна – моя рідна країна. Я тут виростив дітей, працюю, живу, і нікуди не збираюся. Хочу бачити сильну державу, відповідальних політиків, ну хоч би людей, які б розуміли, до чого можуть призвести дурні кроки, про які потім пише весь світ, а в запорєбріку радіють, що у нас нібито «так само». Якщо закінчиться війна, ми з таким досвідом і такими втратами, якщо зробимо висновки правильні, можемо стати гідною, сильною країною. Мені б дуже цього хотілося».

Марія, 39 років: «Чекаємо, поки все закінчиться. А поки що світ змінюється, всі розвиваються з часом, а у нас – радянська система освіти, піонерія та «октябрята», і Ленін, себто Захарченко, «живіший за всіх живих». Мені сумно, що наші виші вбито: моя сестра в наступному році поїде вступати у Вінницю, а, якщо б тут у нас був мир, вона б навчалася у Донецькому універі тут, у рідному місті. Сумно, що лікарі, педагоги, інші спеціалісти їдуть з Донецьку шукати кращої долі. Це все наслідки війни, якої ніхто не чекав. Особисто я б і не повірила, що війна можлива.

Зараз багато хто лає Зеленського, нібито він хоче здатися Росії. Три роки тому моєї сусідки мама загинула під час обстрілів, вона жила в селищі, нібито було спокійно, але ніхто ж не знає, куди наступної миті може полетіти снаряд. Я проти здачі інтересів країни саме через такі випадки, коли нас просто тут вбивають. І не вірю в те, що новий президент дурніший від старого, і не бачить, що в разі здачі країни його просто розірвуть. Так, як вивели Януковича (досі не вірю, що він сам зміг утекти), Зеленського ніхто не виведе. Тому вся ця істерика, думаю, трошки перебільшена. Що мене дійсно непокоїть, так це от саме люди. Ті, що називаються активістами. Ці люди переважно агресивні, вони думають, що мають право за мене вирішувати, як жити мені й моїм дітям, як жити всій країні. Але такого права вони не мають, а можливість – на жаль, мають. Бо влаштовують якісь провокації, про які потім багато розповідають ЗМІ, і всі думають, що оце от і є справжня Україна, її актив, що у нас усіх така думка. Але ж ні. Ці люди бігають і кричать, що нас потрібно залишити у такому стані, як ми зараз живемо, і забути назавжди.

Можливо, це у мене таке гостре сприйняття, бо в окупації жити насправді нелегко, мене багато що травмує. Не можна вийти ввечері погуляти, а ми любили з чоловіком прогулянки вечірнім Донецьком. Не можна купувати українські товари в асортименті, не як «контрабанду», не можна купувати їх за гривні. Не можна запросити до себе в гості двоюрідну сестру з Польщі, бо вона в житті своєму не поїде, їй страшно, і я розумію. Не можна звернутися по допомогу до правоохоронців (якщо не дай Бог щось), оскільки правоохоронців тут тупо нема. Можливо, через усе це мені неспокійно й погано. Але хочеться, щоб почули думку не лише жителів інших міст, а й мою думку. А я думаю, що в справу давно вже мають вступати дипломати, і вести переговори щодо закінчення війни. У Росії зброя ніколи не скінчиться, і людей своїх вони не жаліють, їх сто сорок мільйонів. Варто про це подумати».

У другій частині матеріалу своїми думками поділиться молодь. Українська молодь, яка не має достатнього ресурсу для того, щоб підтримувати гідний рівень життя на мирній території, і тому залишається в окупації.

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені