ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
6
3
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
6
3
4
Особлива думка
Активістка Олена Шевченко: Якщо не боротися за свої права, в якийсь момент можеш усвідомити, що прожила життя не для себе
  10 Березня 2020 15:21
|
  1658

Активістка Олена Шевченко: Якщо не боротися за свої права, в якийсь момент можеш усвідомити, що прожила життя не для себе

Активістка Олена Шевченко: Якщо не боротися за свої права, в якийсь момент можеш усвідомити, що прожила життя не для себе

Протягом довгих тисячоліть жінка намагалася вирватися з кола стереотипів про своє «місце» в суспільстві, науці, політиці, армії, громадській діяльності тощо. Продовжується цей шлях і в наші дні, коли Україна відкрила сторінку новітньої історії, де мають з’явитися рядки і про жінок – про справжніх жінок двадцять першого сторіччя, а не лише «муз», «берегинь» і «прикраси чоловічого життя». Виростаючи з тісного образу «берегині», сучасна активістка в Україні розширює власні горизонти, використовує більше можливостей, закликає посестер до захисту власних прав, а суспільство і органи влади – до створення безпечного простору для жінок.

«Наша традиція – це свобода», – таким є спільне гасло громадських діячок, активісток, феміністок, представниць громадських організацій, політикинь, журналісток, науковиць, письменниць та багатьох інших жінок, які 8 березня в Києві вийшли на Марш жінок. Були на заході і чоловіки, які вважають за необхідне публічно висловитися на підтримку прав жінок в Україні.

Під час Маршу говорили про видимість в Україні різних жінок: ВІЛ-позитивних, ув’язнених, жінок з інвалідністю, представниць різних національностей, релігійних конфесій, внутрішньо переміщених жінок, жінок-військових тощо. Основною метою проведення Маршу жінок є, насамперед, гарантування захисту прав людини, з урахуванням особливостей захисту саме прав жінок: йдеться про безпеку, свободу самореалізації, сексуальну свободу, рівну оплату праці, визнання значення важкої неоплачуваної репродуктивної праці… про безліч аспектів та чинників, що впливають на життя жінок в Україні, яка (принаймні, офіційно) взяла курс на європейські стандарти.

Про жінок, які воювали і продовжують воювати за Україну на Донбасі у складі Збройних Сил України та добровольчих підрозділів – читайте інтерв’ю з Євгенією Подобною, воєнною кореспонденткою та лауреткою Шевченківської премії.

В інтерв’ю «Чорноморці» Олена Шевченко, керівниця неурядової громадської організації «Інсайт» і одна з ініціаторок і організаторок Маршу жінок, розповіла про особливості проведення подібних заходів, про напади на активісток і активістів, про ставлення в українському суспільстві до фемінізму, захисту прав жінок, а також – про можливі причини агресії до жінок, які активно відстоюють власні права та свободи.

Олено, як було організовано та проведено Марш жінок цьогоріч?

Марш ініційовано громадською організацією «Інсайт», а в нас є дуже великий оргкомітет, який ми щороку обираємо до Маршу жінок, і у цьому році це 23 людини – не лише від громадських організацій, там є також індивідуальні громадські активістки, феміністки. Всі мали можливість податися в оргкомітет, і майже всіх взяли, – звісно, крім тих заявок, де люди писали, що вони взагалі проти фемінізму і захисту прав жінок. Співорганізаторками цього року виступили, крім «Інсайту», ще шість громадських організацій.

У нас працювали близько 35 волонтерів/волонтерок безпеки, в їхні обов’язки, серед іншого, входило збирання після Маршу інформації про можливі інциденти. Наскільки я знаю, по ходу Маршу було декілька інцидентів, коли активісти «Традиції і порядку», «Невідомого патріоту» і «Братства» Дмитра Корчинського прорвати кордон поліції. Це було ще на Михайлівській площі кілька разів, також вони намагалися до нашої апаратури прорватися, і по ходу Маршу було ще дві такі спроби, але всі ці атаки були превентивно припинені поліцією. Ми знаємо, що після Маршу стався один напад: після закінчення Маршу група учасників/учасниць Маршу жінок з плакатом (вони його згорнули, але несли у руках) йшли між метро «Контрактова площа» і метро «Тараса Шевченка», коли на них напали активісти. Наскільки я розумію, це «Невідомий патріот» та «Традиція і порядок». Одного хлопця вдарили в обличчя, одного залили газом; з ними було кілька дівчат. Вони одразу поїхали до Подільського управління поліції, звернулися до правоохоронців, і нападників затримала поліція та привезла у відділення. І там вже через годину почався мітинг «Традиції і порядок», які вимагали «звільнити наших героїв і патріотів». На одинадцяту годину вечора 8 березня, наскільки нам відомо, одна людина з числа нападників перебувала у СІЗО, цю людину мали судити. На інших нападників склали протоколи про адміністративне правопорушення та відпустили. З постраждалими наразі працюють наші юристи і адвокати.

Читайте також: Журналістка з «ЛНР»: Від кожного стуку в двері смикаюсь – а раптом по мене прийшли?

Коли Марш закінчився, і ми прощалися біля метро «Поштова площа», організаторки інструктували нас щодо заходів безпеки, які варто вжити. Одна з моїх подруг сказала тоді, що їй гірко від того, що ми досі мусимо отримувати такі рекомендації, і що в кільце силовики беруть не тих людей, які нам погрожують, а саме нас. Ваше ставлення до роботи силовиків під час Маршу жінок?

Я взагалі вважаю, що ми якось маємо змінювати цю ситуацію і парадигму, тому що, по-перше, нас значно більше, по-друге, не будемо забувати, що ми заявили про місце проведення Маршу жінок (на Михайлівській площі) ще за два місяці, коли подавали заявку до КМДА. Щодо «Традиції і порядку», їх мітинг мав відбуватися о 10 годині ранку на Софійській площі. Звичайно, я очікувала, що вони прийдуть на Михайлівську, але до самого початку ми точно про це не знали. Коли вони почали стягуватися на Михайлівську, їх чомусь туди пустили. З одного боку, розумію, що всі громадяни/громадянки України, як і особи без громадянства мають право на проведення зборів будь-де, і ми підтримуємо це право. Але з огляду на ситуацію, звичайно, поліція не могла не розуміти, що можуть бути проблеми: вони пропустили їх з їхньою апаратурою, але, по суті, вони цього місця проведення не заявляли.

Інша справа – це розуміння того, як працює поліція: коли вони когось захищають, вони мають взяти в кільце; захищали нас, тому взяли в кільце нас. Але, якби наші опоненти/опонентки робили б якісь активні дії, спроби нападу на Марш, їх, звичайно, почали би арештовувати. Минулого року правоохоронці робили кордон, і противники/ці Маршу його проривали, і, мабуть, тому цьому році силовики вирішили нас оточити. Але, звичайно, мені це не подобається, і я вважаю, що потрібно вирішувати проблему з агресивними, нападаючими молодиками.

Навіть якщо нічого не знати про особливості руху за права жінок, можна легко помітити, що навіть між суто жіночими організаціями, які працюють в цьому напрямку, існують певні розбіжності. Як ви до цього ставитеся?

Для мене питання є важливим, і якийсь час було дуже болісним, але зараз я розумію, усвідомлюю, що насправді ми всі різні, і жінки – також різні, і дуже важко очікувати якоїсь однієї позиції від усіх. Особливо, враховуючи, в яких умовах нас виховують. Адже досить, наприклад, зайти у Facebook, і почитати, що пишуть самі жінки щодо того, що «нам не потрібен фемінізм», «нам не потрібні права», «ми хочемо бути тендітними квіточками» і все таке інше. Тут питання в тому, що люди ростуть в різних умовах, і нам з дитинства говорять, що ми повинні бути «жіночними, сяючими, надихаючими» і так далі, і все це якимсь чином відкладається. Крім того, коли ти намагаєшся свою думку пояснювати людям, які проти, або не дуже з тобою згодні, ти бачиш, що є мало людей, які можуть одразу погодитися з тобою, прийняти твою точку зору, твою позицію, погодитися з твоїми аргументами. Мабуть, це наша така природня риса людська: заперечувати, намагатися відстоювати лише власну правоту. Я думаю, що на це теж потрібно зважати, і усвідомлювати, що людям важко одразу сказати: «Так, я розумію, про що ти говориш».

Важливо: Коли Україна буде готова боротися проти дискримінації?

Людям важко розрізняти насильство і флірт, сексуальні домагання, коли все життя нам говорять, що це нібито нормально; і ти намагаєшся вижити в цьому суспільстві, підкоряючись цим правилам і стереотипам. А потім приходять якісь молоді феміністки, і кажуть, що не треба цього терпіти. І ти думаєш: «А що, виходить, все моє життя було неправильним?». Таке болісне відчуття може бути, насправді. Ми маємо все це враховувати, і знову і знову пояснювати, що ми не за те, аби у всіх був один стандарт життя, ми – за те, щоб жінка могла обирати, чи хоче вона, наприклад, миритися з сексуальними домаганнями на роботі, чи вона хоче звернутися до суду».

Буквально за півгодини до інтерв’ю з вами мала у Facebook невелику сутичку з незнайомим чоловіком, вважає, що жінка, яка носить глибоко декольтований одяг, нібито запрошує чоловіків не лише до флірту, а й до сексу. На вашу думку, яким чином потрібно побудувати роботу саме з чоловіками, задля розуміння межі, яка проходить між банальним фліртом, сексуальними домаганнями і власне сексуальним насильством?

Я думаю, що потрібно стартувати з навчання, зі школи, з освіти: пояснювати дітям, незалежно від їхньої статі, що таке гармонійні стосунки, що таке стосунки без насильства, що таке партнерські стосунки. Часто людина зростає в системі, де вона бачить, наприклад, толерування насильства в сім’ї, бачить, що немає ніякої допомоги; а пізніше дізнається, що насильство толерується і в школі, де говорять, що дівчинка – слабенька, а хлопчик має бути маскулінним, і доводити свою мужність. Далі – чує про те, що, якщо дівчина фліртує, то це означає, що має бути секс; що «б’є – значить, любить» тощо. Також є думка про те, що чоловік має бути активним у своїх домаганням, інакше інші чоловіки подумають, що він – «баба». Ми всі чуємо про таке час від часу.

Тому, коли вже дорослі чоловіки приходять у коментарі, і починають писати щось агресивне, я сприймаю це так: коли звіра пораниш, він намагається робити вже будь-що. Коли ми читаємо такі коментарі, ми бачимо, що людина вже знаходиться в стані оборони, вона намагається оборонятися, і тоді може переходити на особистості, на образи. Для чоловіка в такому стані вже не є важливим ведення цивілізованої дискусії, головне – «відгавкатись». Бо розуміти, що ти неправий, боляче. Боляче усвідомлювати, що система, де жінка постає об’єктом та товаром, неправильна. Коли той чоловік писав про груди, він же не думав, що говорить про живу людину, він не думав про її права, а просто уявляв таку собі секс-ляльку.

Цікаво: Громадська активістка Світлана Колодій: Студенти з Ужгорода боялися їхати в Маріуполь

Продовжуючи тему безпеки: як ви будуєте комунікацію з людьми, які пропонують свою допомогу «Інсайту»? Як можна зрозуміти, що маєте справу дійсно з волонтеркою/волонтером, а не, скажімо, з провокатором/кою, які мають мету заглибитися в нюанси роботи організації, а потім її дискредитувати?

Звичайно, ми вживаємо певних заходів безпеки. Наприклад, ми не публікуємо нашу адресу, і всі люди, які хочуть допомагати в якості волонтерів/волонтерок, або просто прийти на наші заходи (а відбувається у нас їх багато), проходять певну перевірку. Ми перевіряємо активність людини в соціальних мережах, дописи, шукаємо спільних знайомих, які б могли порекомендувати цю людину. Бувають такі випадки, коли людину немає кому порекомендувати, і тоді ми спочатку зустрічаємося на нейтральній території, в людному, публічному місці, і спілкуємося. Але досі не було жодної «засланої» людини, або людей, яких нам би не вдалося перевірити та зрозуміти її мотиви й справжні думки. Взагалі, щоб розмовляти про права людини, про фемінізм, про права жінок і таке інше, потрібно бути в темі, розуміти, про що мова, – а якщо людина з числа праворадикалів, то вона, на жаль, дуже часто не може зв’язати й трьох слів.

Цікаво, а як саме ви прийшли до фемінізму? Коли усвідомили, що потребуєте активної участі у русі за права жінок?

Я думаю, мій шлях до фемінізму почався досить давно. Те, що я яскраво пам’ятаю зі свого дитинства: коли я почала займатися спортом, після тренування тренер нам казав: «Дівчата зараз залишаються і миють залу, а хлопці йдуть перевдягатися». І я не могла зрозуміти, чому ми тренуємося разом, завдання виконуємо всі разом, а мити підлогу мають лише дівчата? Це для мене був якийсь нонсенс. Думаю, що саме з цієї особистої історії все і почалося. Власне, і взагалі у мене не було вибору: ти або борешся за свої права і права посестер, або не борешся.

Якщо б ви зараз звернулися до жінок із порадою, то якою була б ця порада?

Потрібно боротися за право вибору, тому що колись можна просто зупинитися, і зрозуміти, що все своє життя ти прожила не для себе. Думаю, що це може бути одним з найболючіших усвідомлень.

Читайте також: Психолог: Поруч з Україною завжди буде старий, скажений і привчений до алкоголю ведмідь

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

Фото з Facebook Олени Шевченко

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені