«Моя однокурсниця, киянка, яка вважає Майдан «збіговиськом радикалів», нещодавно сказала мені, що «у Донецьку живуть зомбі», і поцікавилася, яким чином я зберегла там розум. Мені було і смішно, і гірко чути про пропаганду від жертви пропаганди. Насправді, всі ми маємо великий біль, і живемо під шаленим тиском Росії, але Донецьку не пощастило бути окупованим. І тому на нас можна тицьнути пальчиком і сказати, що он там живуть зазомбовані. При цьому факту впливу російської пропаганди, впливу російських фейків на населення вільної частини України, ніби й немає. Він ігнорується. Це страшно, як викривляється сприйняття реальності – відповідно до підходу, який застосовує ворог», – говорить моя знайома з Донецька.

Власне, про це сьогодні й поговоримо: російська пропаганда та ставлення до неї українських громадян на окупованих територіях. У коментарях «Чорноморці» жителі тимчасово непідконтрольного Україні Донецька висловлюють своє ставлення до думки про те, що «в окупації всім промили мізки». З міркувань безпеки імена авторів/авторок коментарів змінено.

Марія: «Я не виїжджала з Донецька з початку війни, тому мені важко коментувати щось про пропаганду в інших містах України, але можу сказати, що тут російський вплив відчувається однозначно, як дихання на морозі. І, якщо відсторонитися на хвилину від суті того, що відбувається, і подивитися поверхнево, то все це виглядає дуже смішно: майже на всіх заходах – якісь тітки з триповерховими зачісками, в радянських спідницях, з інтонаціями в стилі «от советского информбюро», ну, блін, це ж така дурість. І видно, що вони виконують роль, так неприродньо, фальшиво. Дитина зі школи приходить, то тільки й розповідає, що і весь клас, і вчителі ледве не вголос сміються над висловом «історія ДНР», і всі розуміють, що це штучне ракове утворення, що все це не справжнє, і що ми потрапили у якусь часову воронку, чи що. Нам намагаються створити картинку Радянського союзу, коли на шкільних лінійках, на зборах робочих колективів, і взагалі скрізь, панувала атмосфера когось дебільного, вибачте, щастя, ніби у повітрі чимось бризкають. Я ж кажу, навіть діти розуміють, що нормальні люди так не поводяться. І коли дивимося місцеве телебачення, читаємо сайти, чи там газети, ми бачимо, що з нас силоміць роблять ідіотів. Це схоже на наркотик, який тобі вводять силоміць. Прив’язали до ліжка чи до батареї, і ширяють цією отрутою. Тільки різниця між наркотиком і цією інформаційною гидотою у тому, що чим більше її отримуєш, тим більше відторгнення вона викликає. Є ще такі люди, яким вже стало наплювати на все, що відбувається. Такі люди частіше хворіють, впадають у депресію, і потихеньку замикаються у собі».

Андрій: «Будь-яку інформацію спочатку треба перевіряти. А пропаганда, фейки, відверта брехня раша-змі, що маскуються під «місцеві медіа», це взагалі на голову не налазить. Нам повідомляють про культуру, мистецтво, спортивні досягнення, успіхи промисловості, якийсь «розвиток економіки». І ми всі ж добре знаємо, як насправді виглядає і в якому стані насправді знаходиться все, про що нам брешуть по «ящику». Тому не варто думати, що у Донецьку живуть якісь «спеціальні люди», що не можуть відрізнити правду від ідіотизму оцього. Ми ж і до війни чудово бачили, де брешуть провладні засоби масової інформації. І в кожному місті по всій Україні бачили, і зараз бачать. Тому що нічого не змінилося ніде. Можливо, громадськість отримала більше свободи висловлюватися, але на місцях при владі одні й ті самі ригівські пики. То про що ми говоримо? Вони не поширюють там російську пропаганду? Можливо, справа в тому, що там це робиться приховано? А що, коли приховано, то, виходить, і можна? Зрозумійте одне: Донецьк окуповано. Це не жарти, сказати: «Звільняйте самі». Українська армія, професійні військові, при підтримці майже всього світу, не може їх вигнати з України, а ви хочете, щоб Донецьк, тобто мирні жителі, голими руками щось зробили проти танків, автоматів, «Градів»? Такі «поради» виглядають просто як знущання. І от таке кажуть саме жертви російської пропаганди, яка всім задурює голови, що ніби Донбас за РФ. А Донбас насправді – за нормальне життя, як і всі люди на планеті».

Алла: «Ви чуєте, що ваші сусіди в Києві говорять між собою? Ви знаєте, скільки людей у вас там люблять і кличуть Росію? Вони там є, і багато. А от те, що нібито відбувається у думках донеччан, нібито всім відомо. Я обурена такою несправедливістю: ми, значить, тут поголовно «сєпаратісти», а всі інші громадяни – ідеальні патріоти? А чи повинна я взагалі комусь звітувати про те, що я думаю, чи чого я не думаю? А ви повинні? Ніхто не повинен. У мене мама від раку померла, за перші чотири роки війни згоріла. Ось такі проблеми у мене, і бажання ходити з розкритим ротом за пропагандонами немає зовсім. Я думаю, що після війни кожен з нас носитиме в собі стільки невимовного горя, що вже до цих дурних спірок буде справа тільки тим, хто нічого не втратив на цій війні. Я втратила дуже багато. І хочу тільки миру, бажано, у складі України, як це було завжди. А ті, хто закликає «робити стіну та річку з крокодилами», нічого про цю війну не знають. Зовсім нічого. Або засліплені жагою помсти, Росії помститися не можуть, і тому нас зробили винуватими, щоб було на кому злість зірвати. Я особисто так це бачу. І дуже хочу, щоб колись ми всі знову жили своїм, власним життям, а не проклинали один одного. Достобіса таке життя мені набридло, коли навкруги тільки злість та ненависть».

Віталій: «Потрібно спокійніше ставитися до всього. Максимально спокійно. І відчувати межу: де твоя справа, а де вже не твоя і тебе не стосується. Я вважаю, що Росія впливає на всю Україну, на інформацію, яка у нас подається, я маю на увазі. І це відбувається однаково сильно по обидва боки лінії розмежування. Просто методи дуже різні. Найголовніше для них – примусити українців ділитися на «правильних» і «неправильних», щоб ми самі до піни з рота били між собою. Тоді Росія одійде в сторонку, та скаже: «А нас тут немає», і все. Тут, в окупації, вони можуть поводитися максимально вільно, тут людське життя нічого не варте, свободи слова і волі як такої немає, відповідно, і методи впливу на населення Кремль може застосовувати більш жорсткі. До речі, тут можна зайвий раз нагадати про те, що може статися з тими, хто «повинен сам вигнати» окупантів: підвали «МГБ» безрозмірні, там місця на всіх вистачить. Не думаю, що у місцях утримування, таких, як тюрми та всілякі катівні, будь-де в світі є можливість розказувати комусь якісь свої точки зору. Вам там білосніжною хустинкою шмарклі ніхто не підбиратиме. А на мирній території методи впливу інші. Там не можна просто наказати проводити заходи на кшталт «Ми разом  з Росією», чи щось таке. Тому роблять все можливе, аби провокувати сварки між своїми. Дуже гірко спостерігати за цим».

Світлана: «Так, російська пропаганда тут усюди у Донецьку. У назвах продуктів, суті телепередач, рекламі, банерах на вулицях. Але це виглядає приблизно так, ніби стоїть смердючий смітник, давно неприбраний, і над ним сяючий напис: «Розкішний палац». Ви будете вірити? Ну, чесно? Так чому я маю у це вірити, коли навкруги зовсім інше бачу? Невже ви вважаєте Донецьк – містом ідіотів, Донецьк – європейське місто-мільйонник, куди приїжджали навчатися у вишах та працювати іноземці, де відбувалися всі значущі культурні події? Я багато де була на світі, бачила багато країн, а завжди мені хотілося повернутися додому, скоріше побачити Донецьк, бо тут є все, що потрібно, навіть більше. Знаю, що мій Донецьк, який пережив уже багато всього за свою історію, переживе й це, і неодмінно все витримає. Байдуже, що вони зараз прийшли сюди й проповідують нам якісь свої цінності. Це наше місто. Перечекаємо. А чужинці – підуть рано чи пізно».

Олексій: «А ви хотіли, щоб на окупованій території не було пропаганди країни, яка територію окупувала? Звісно, тут вони будуть робити все, що хочуть, і все, чого з тих чи інших причин поки ще не можуть витворяти у себе вдома. Тому що поки цю територію контролює Росія. І ніяких «ДНР» або «ЛНР» не існує, це просто вигадали, щоб забити людям мізки про «вибір Донбасу», кого насправді ніхто не робив, у нас навіть можливості вибору не було. Звісно, пропаганда діє. ЗМІ, школи, виші, література, оголошення в газетах, агітація за налагодження «дипломатичних стосунків з Росією», все це бісове лицемірство. І що? Яким чином дії окупанта характеризують мене? Тобто, вбили людину, а на суді судять не вбивцю за злочин, а розбираються, чи «хорошу» людину вбили, чи «погану»? Взагалі, ви розумієте, до чого це веде? Вибачте, я хвилююся. Просто, може, тут не треба багато говорити, а, мабуть, варто нагадати про те, що війна триває вже дуже давно, так давно, що ми можемо врешті решт забути, за що її ведуть, що стоїть на карті, і що можна втратити, якщо про все це забути. Для мене це війна за українську незалежність, за мирне майбутнє для моїх дітей».

Наталя: «Чи відчуваю я, як пропаганда роз’їдає мені мозок? Та начебто ні. Я перекладачка, працюю вдома, виконую замовлення для компаній, які працюють на мирній території, пишу красиві тексти про їхні товари, якщо коротко. Вважаю, що мені пощастило: я отримала вищу освіту до війни, змогла забезпечити себе житлом, піклуюся про маму. Тобто можу підтримувати гідний рівень життя, що стосується матеріального боку. А з іншим – непросто. Я могла влаштуватися у школу, викладати іноземну мову, взяти класне керівництво, але подивилася шкільну програму, і, як то кажуть, перехрестилася, що маю вибір, як і де працювати. Вибрала роботу вдома. Рада, що зараз немає бойових дій у місті, так, чути звуки боїв, але тут цього нема. Живу замкнено досить, є певне коло спілкування, але таким колом на людях не поспілкуєшся, звичайно. Поводитися навчилася обережно, але, здається, місцевій «владі» взагалі по барабану, що ми тут думаємо і що говоримо. Вони поповнюють собі «обмінний фонд», коли треба, роблять дурні «показові справи», коли треба, і все. Нічого ми тут не вирішуємо, і тому просто намагаємося вберегтись від зайвого впливу. Нічо, «укропи» наші донбаські – найміцніші. Витримаємо. А, щодо пропаганди ще: вона не діє, коли перед очима – її пряме спростування, якщо, звісно, ви розумієте, про що я».

Сергій: «Люди, які зайняті виживанням в реальному світі, нема коли займатися тим, що не належить до методів виживання. Донецьк зараз – місце виживання. І ніякі солодкі слова не нагодують наших дітей. Робиться таке, що і смішно, і гірко водночас: одні пропагандисти малюють картинку, що «Донбас хоче відділитися», інші пропагандисти малюють іншу картинку: що «на Донбасі кликали війну». І через це люди починають ненавидіти один одного. Не дурість? Треба жити в реальності, тут і зараз, тоді не буде часу на Фейсбук, а на життя й власну думку, яка не залежить від не зрозуміло яких там «лідерів думок», – час буде. Чого і бажаю всім читачам».

Леся: «Скоріше, по обидва боки лінії зіткнення ефективно діє пропаганда ненависті. І її вже ми самі підтримуємо та розповсюджуємо, ми самі, українці. І це можна зрозуміти. Тому що єдине, що нами керує, це страх. За життя, здоров’я, за близьких, роботу, за майбутнє. Ми постійно знаходимося в стресі, не встигаємо оговтатися від однієї новини, одразу ж друга на підході, ще «краща» за попередню. А з приводу російської пропаганди, так, повірте, немає місць в світі, де б Росію ненавиділи більше, ніж у місцях, куди вона прийшла «з допомогою».

«Чорноморка» в Telegram та Facebook