Микола Семена – заслужений журналіст України, який писав про події в окупованому Росією Криму для сайту «Крим.Реалії». 22 вересня 2017 року в Сімферополі підконтрольний Кремлю Залізничний районний суд засудив Миколу Семену до двох з половиною років умовно з випробувальним терміном на три роки і забороною займатися публічною діяльністю. До списку екстремістів і терористів ім’я українського журналіста занесли в травні 2016 року. Наприкінці лютого Миколу Семену виключили зі списку, що свідчить запис у відповідному розділі на сайті Росфінмоніторингу. А 19 лютого 2020 року українського журналіста зустрічали в Києві. На волі.

Днями у конференц-залі Національної спілки журналістів України колеги вітали Миколу Семену: голова НСЖУ Сергій Томиленко вручив журналісту поновлений членський квиток Спілки, номер журналу «Журналіст України» з матеріалом, присвяченим Миколі Семені.

Цікаво: Шукати загрози чи пропагувати? В Криму закликали відновити українську гімназію

Подальший текст – пряма мова Миколи Семени, який під час зустрічі з колегами розповів про механізми російського «правосуддя» на окупованому півострові, а також про те, як жилося журналістові весь цей час – від засудження до звільнення. Продовження – у другій частині тексту, яку «Чорноморка» опублікує незабаром.

«Я хочу подякувати усьому правлінню Національної спілки журналістів України за ту підтримку, яку я відчував, перебуваючи у Криму «невиїзним», під забороною публікуватися, і після засудження.

Я відчував величезну підтримку як від земляків, так і з боку міжнародної спільноти, і хочу зазначити, що для адвокатів ті заяви, які оприлюднювали Національна спілка журналістів України, Європейська, міжнародна спілки журналістів, а також заяви про політичний характер моєї справи від російських правозахисних організацій (особливо «Меморіал»), Української Гельсінської групи, решти правозахисників, були важливими. Таких заяв було більше трьох десятків. Крім того, велику роль зіграла резолюція Європарламенту від 5 жовтня 2018 року про справи несправедливо обвинувачених кримських журналістів. Адвокати спиралися на всі ці документи, і, як не дивно, суддя визнав їх, і їх було включено до судової справи, в тому числі, і резолюцію ООН про територіальну цілісність України. З іншого боку – включити-то їх включили, але фактично проігнорували; але і адвокати, і я розуміли, що це зіграло певну роль.

В процесі відбування мною покарання українська прокуратура порушила кримінальну справу проти судді, яка мене судила (Надія Школьна), і проти слідчих, які вели слідство, – вони розуміли, що їм тепер в’їзд в Україну заборонений, і вони знаходяться в міжнародному розшуку. Це також було великою підтримкою і допомогою. Можливо, це не зіграло великої ролі зараз, але може зіграти певну роль у майбутньому».

Важливо: «Будемо говорити, як із твариною?»: у Криму «поліція» била і катувала 17-річного кримського татарина

«Все почалося з того, що кілька колишніх українських журналістів, які працювали в Криму, були завербовані ФСБ раніше, і відразу після початку окупації вони написали список «неблагонадійних журналістів», і серед людей, які працювали на українські засоби масової інформації, до того списку увійшов і я. Справа в тому, що з моменту (незаконної – ред.) анексії в Криму було дислоковано батальйон російських кібервійськ, і коли я про це дізнався, то одразу зрозумів, що вони за мною прийдуть. Лишати роботу було незручно, оскільки в редакції на мене сподівалися як на власного кореспондента, який сидить там, на місці, я був потрібен саме там. Виїхати було для мене неприйнятним, я продовжував працювати, сподіваючись: скільки пропрацюю, стільки і буде. Але потім у мене зник інтернет (я відчував і до того, що у мене з комп’ютером щось діється), я подзвонив провайдеру, і провайдер наполягав на тому, що вони повинні прийти до мене і на місці подивитися, у чому проблема, а я не погоджувався. Але зрештою довелося погодитися. Приїхали до мене двоє людей, один рився у комп’ютері, інший за всім спостерігав. Вони встановили на моєму комп’ютері шпіонську програму – віддалений екран. Коли я включав комп’ютер, десь у них там загорався екран, і вони бачили все, що відбувалося: наприклад, коли я заводив нову електронну пошту, вводив пароль, і вони все це бачили.

А коли вже було проведено обшук, і ми приїхали до будинку ФСБ для проведення допиту, слідчий, який мене допитував, мав у кабінеті цілий величезний стос роздрукованих скріншотів з моїх матеріалів, перекладений, як закладками, кольоровими стікерами. Слідчий витяг одного стікера, і питає: «Це ваш матеріал?». В період слідства я постійно відчував, що за мною стежать: через телефон, через комп’ютер, на вулиці. Звичайно, я вживав заходів безпеки: спілкувався з друзями лише щодо побутових звичайних питань, а якщо йшлося про серйозну розмову, то ми вже домовлялися особисто зустрітися десь у такому місці, де неможливо встановити мікрофони, і то – я не знаю, чи вдавалося.

Мені тоді присудили два с половиною роки умовно – вони на мені ніяк не позначалися, лише «висіли» наді мною. Плюс три роки випробувального стажу, і оце найголовніше, оскільки протягом цих трьох років ти не можеш нікуди виїхати, і контролюються всі твої засоби зв’язку, і фізично ти маєш ходити на «бесіди».

Читайте також: Говорить Крим: Росія намагається своєю пропагандою замінити нам хліб

Ну, і додаткове покарання – три роки заборони на публічну діяльність. Що це означає: я не міг навіть написати пост у Facebook, чи в інших соціальних мережах, не міг публікувати зняті мною фото… І, оскільки вирок було сформульовано незрозуміло – що значить «публічна діяльність»? – ми з адвокатом запросили від судді роз’яснення про те, що саме вона має на увазі. Вони написали дві сторінки пояснення, яке за суттю було відмовою, тому що було дано рекомендацію – «читайте, і зрозумієте», начебто суть вироку міститься у самому вироку. Було заборонено усі види публічної діяльності: наприклад, я міг у місті Сімферополі вийти на площу, де відбувався мітинг, і мене за це могли схопити, вважаючи учасником мітингу. Коли ми подали апеляцію, апеляційний суд зменшив заборону з трьох років до двох, але справа в тому, що, перш ніж закінчаться ці два роки, я не міг подавати клопотання про дострокове звільнення».

«Попри те, що засудження було умовним, воно було дуже тяжким, оскільки я мусив двічі на місяць приходити в поліцію і реєструватися, заповнювати анкети, де мав звітувати, чи не вчиняв я правопорушень, які відносини у мене у сім’ї, чи не зловживаю я алкоголем, наркотиками. Варто зазначити, що я мусив вказувати: проживаю з дружиною, і одразу вказувати її прізвище, ім’я, по батькові і телефон. А щодо алкоголю – я переніс операцію на внутрішніх органах, і мені взагалі заборонено вживати алкоголь. А раз на квартал до мене додому приходили комісії з поліції, які перевіряли, чи не порушую я якісь заборони, в тому числі – заборону публікуватися. А інші перевірки, між вказаними, здійснював дільничний.

Як тільки було порушено кримінальну справу, за мною було встановлено зовнішнє спостереження, я не міг вільно вийти в місто кілька разів до мене підходили, перевіряли, що я фотографував. Одного разу ледве не забрали на підвал, бо їм чомусь здалося, що я причетний до справи Сенцова. Я вже був оточений кільцем молодих людей, віком років 30-35, однакового зросту та статури, в однаковому одязі, ніби вони якісь близнюки. Коли все з’ясувалося, вони розійшлися в різні сторони, наче нічого не було, але я розумів, що був за секунду від того, що мене могли схопити і в лічені секунди відправити на підвал – на вулицю Пушкінську.

Таких людей, як я, автоматично заносили до списку «екстремістів і терористів», який веде Росфінмоніторинг. У зв’язку з цим – куди б ти не пішов, тобі заборонено здійснювати будь-які фінансові операції – в банках, на пошті тощо. Був випадок, коли ми з дружиною пішли до нотаріуса, щоб оформити певні документи, але комп’ютер викинув повідомлення, що мене занесено «в перечень террористов и экстремистов», и нотаріус мені з таким злорадством: «А, так ви екстреміст, і щось ще прийшли до нас оформлювати!». І куди ти не підеш – ти автоматично «екстреміст-терорист», і це психологічно важко – доводити, що ти не слон».

Важливо: Паспорти РФ на Донбасі: які проблеми чекають «нових росіян»?

«За загальним російським законодавством засуджену людину можуть звільнити, коли виповнюється половина випробувального терміну. У мене випробувальний термін був три роки. І через півтора роки можна було би подавати. Але я мусив чекати до двох років – коли закінчиться дворічний термін заборони на публічну діяльність. Коли цей термін закінчився, ми з адвокатом подали клопотання про звільнення, і цей суд – він уже не був політичним, я думаю, що це вже було певне виправлення ситуації – тим більше, що на той момент судді, яка виносила перше рішення, було оголошено підозру про здійснення злочину. Тому другий суддя поставився до всього цього поблажливо. Крім того, у мене не було ніяких порушень. Я знав, що мені не хочеться сидіти три роки, все ж таки два роки – менше, і тоді я можу виїхати у вільну Україну.

Суддя прийняв рішення, яке узгоджувалося з їхнім кримінальним кодексом: зняти судимість і припинити випробувальний термін. І навіть з моменту, коли це рішення набуло сили, я не міг виїхати, оскільки ще залишався в базі «невиїзних», а цю базу ведуть прикордонники, і кримінальна інспекціє мала подати повідомлення про те, що такого-то можна вилучити з тієї бази, цей процес займає місяць. Крім того, навіть за умови дотримання всього вказаного, людина не може виїхати, якщо її ім’я занесено до списку Росфінмоніторингу, а моє ім’я було туди занесено. А люди туди заносяться за бажанням прокурору. Якщо є рішення суду про те, що людину визнано терористом, і тоді її заносять до списку, це одна справа… Але заносять за бажанням прокурора, і тоді, як я казав, усі банківські і інші фінансові операції для людини автоматично припиняються.

Цікаво: Вода, Крим, Арахамія. Рука тримать фейспалм втомилась

Подання про вилучення імені з цього списку може подавати лише прокуратура, тому ми з адвокатом звернулися туди. Прокуратура подала інформацію до Росфінмоніторінгу. На момент виїзду я все ж залишався у цій базі, і були побоювання, що можуть не випустити з Криму, але вже у мене не було терпіння, хотілося поїхати. А потім з’явилася інформація про те, що моє ім’я з бази все ж таки виключили. А Олег Сенцов, до речі, ще й досі там, у базі: моє ім’я було в списку під номером, здається, 7695 (і це тільки на букву «С», а до кінця алфавіту, можливо, ще стільки ж людей). Туди занесені і Рефат Чубаров, і Мустафа Джемілєв, Меджліс кримськотатарського народу, і навіть «Свідки Єгови»… чи можна уявити більш мирні організації?».

«Майже рік йшло слідство, і два роки я відбував покарання. Цей час я присвятив читанню, самоосвіті, виносив багато задумів, – йдеться про майбутні цикли матеріалів, а також – для книги про ситуацію у Криму. Ще до засудження вийшла моя книжка «Кримський репортаж» (940 сторінок), хронологія окупації 2014-2016 років, ті два роки, коли мені вдавалося ховатися від їхніх кібервійськ і працювати на сайт «Крим.Реалії»; до книжки увійшло близько 80% того, що я встиг написати для «Крим.Реалії». Також залишилися поки що не опрацьованими мої публікації в газеті «День» за цей період. Я думаю, що книги, яка вийшла, недостатньо для розуміння того, чим зараз є Крим, там описано лише початок (незаконної – ред.) анексії й окупації.

Зрозуміло, як Росія ставиться до міжнародного права. Вже сама окупація Криму була грубим порушенням міжнародного права. І те, що там зараз робиться, коли вони хочуть змінити пункт 4 15 статті Конституції, де говориться про нинішній пріоритет міжнародного права над внутрішнім російським законодавством, – вони планують це змінити, і забезпечити пріоритет внутрішнього російського законодавства над міжнародним правом, що за суттю є нонсенсом. Бо брати за основу міжнародне право як ідеальний кодекс прав людини – це не в російському характері, як ви розумієте».

Читайте також: Україна отримала новий Кабмін: усі подробиці

«Черноморка» в Telegram и Facebook

Фото авторки