На лінії вогню. Розмова з командиром взводу, старшим прапорщиком Євгеном, на позивний «Закат».

Лінія гриміла усіма кулеметними калібрами. До анонсованого перемир’я залишалися лічені хвилини. Цинічний російський окупант традиційно «почав» режим тиші парою пострілів зі станкових протитанкових гранатометів СПГ-9 та продовжив «стрілкотнею», з усією пролетарською ненавистю спустошуючи стрічки й магазини. За декілька сотень метрів самотня куля одиночного пострілу, яка з характерним свистом влетіла в задню стінку оборонної позиції просто через бійницю, повідомила: під прикриттям кулеметів працюють російські снайпери. Щось неприємно зашкребло по душі. Нерви не залізні. Звісно, наші воїни «огризалися», як кажуть, «у повен зріст».

Цікаво: Психолог: Поруч з Україною завжди буде старий, скажений і привчений до алкоголю ведмідь

– «Не сьогодні!» – дещо відсторонена думка з нотками фаталізму приблизно в цей самий момент промайнула краєм свідомості «Заката», який був метрів на сто правіше. Кулі зіграли свою неповторну мелодію барабанним дробом по легкій броні бойової машини піхоти. І якимось неймовірно неприємним інструментом – по оголених нервах екіпажу. Після таких «симфоній» сивіють раніше. Та про це можна буде подумати потім. А зараз, якщо вже «бляшанка» витримала й усі живі, – у Євгена є важливіші проблеми.

Чітко, грамотно, весело та відчайдушно українська піхота робила свою непросту смертельно небезпечну справу. Як і шість років до цього, як і сотні разів після. Потом і кров’ю вписуючи в історію боротьби за волю України події грудневого дня 2019 року. У невеликому населеному пункті, назви якого я не знав до 2014 року, і з радістю прожив би, не дізнавшись. На ділянці оборони 28 окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України…

Читайте також: Водолаз – не дайвер: хто захищає води України. І від коронавірусу теж

Українські військові відзначали День піхоти. Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Олександр Сирський вітав воїнів-піхотинців там, де це найважливіше, – безпосередньо на лінії вогню. Він вивчав обстановку на передовій і вручав заслужені бойові нагороди оборонцям позицій в районі сіл та містечок, чиї назви не сходять із заголовків щоденних новин через постійну вогневу активність російських окупаційних військ. Павлопіль, Новотроїцьке, Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка, Піски… Всюдихід влетів по поганій польовій дорозі у розташування чергового опорника. Я змінив об’єктив камери і вийшов з машини, не приховуючи радості від того, що зараз нагороджуватимуть справжніх героїв. Поєднували нас декілька цілком звичайних для них і відверто «яскравих» та непростих для мене днів. Усмішку Євгена при зустрічі не приховала навіть карантинна маска…

Його взвод гостинно прийняв на декілька днів військового кореспондента. Бойові дії у населеному пункті – одні з найскладніших. Стіна, камінь, цегла чи металева конструкція, яка здається міцним укриттям, уже за мить може стати тисячею осколків, запущених у смертоносний політ нестримною вибуховою силою ворожого снаряда.

Власне коли почалася специфічна донецька степова «дискотека», я, в силу певних обставин, опинився не зовсім у тому місці, де мав бути. Намагаючись переконатися, що з гостем усе добре, «Закат» потрапив під ворожий вогонь. Коли усе закінчиться, він скаже: «То все дрібниці, ми ж були під захистом броні». Старший прапорщик забуде, як зовсім недавно сам називав «беху» «бляшанкою», що витримує попадання максимум легкої стрілецької зброї. Євген не дорікне жодним словом. Тому що такий у нього характер: не звинувачувати, а діяти.

Цікаво: Боєць ЗСУ: Крим, Донецьк, Луганськ – усе повернути назад

Записати розмову з командиром взводу, старшим прапорщиком Євгеном, на позивний «Закат», вдалося уривками і не з першого разу. Вічно заклопотаний, нерозлучний зі своєю радіостанцією, він, здається, практично не відпочивав. І все таки, ми знайшли час поговорити.

Чоловік – професійний військовий. Проходить службу за контрактом з 2007 року. «Спочатку, – пригадує Євген, – займалися з товаришами здебільшого обслуговуванням техніки, підвищенням бойової готовності. Вистачало і стройових оглядів, і паперової тяганини, без яких важко уявити повсякденну службу мирного часу. Поки не настав 2014-й рік…».

На базі бригади створили, батальйонно-тактичну групу, яка вийшла до острова Тузли прикривати морське узбережжя на півдні, щоби ворог не зайшов з моря. Коли на Донеччині почалася активна фаза бойових дій, – Євген із підрозділом потрапив туди. Разом із 72-ю бригадою пройшли пекло боїв в районі Амвросіївки. Підрозділи розкидало війною по блокпостах. Маринівка, Петрівське, Савур-Могила. Не існувало суцільної лінії оборони, нормального зв’язку. Ворога можна було очікувати з усіх сторін.

– Найгарячіше, напевне, було у 2014 році на День Незалежності, коли нас накривали ураганами, – згадує Євген. – Спочатку почали «обробляти» мінометами. А ми, через те, що часто міняли місця базування, – встигали копати тільки «ямки», кожен для себе. Виривається коло, в глибину десь сантиметрів 70. Туди сідаєш, і ще глибше, сантиметрів на 40-50 викопуєш місце під ноги, так, щоб можна було сидіти. Зверху натягували «бронік». У таких колодязях ховалися від артобстрілів.

Було незрозуміло, яка чисельність ворога, хто звідки наступає. Не вистачало нормального зв’язку. Особовий склад нерідко був пригнічений. Техніка – виснажена, бо на той період часу підрозділ уже місяця півтора працював по ділянках передової. Звичайно, хлопці своїми силами підтримували техніку, наскільки це було можливо.

– Зараз набагато краще, – каже Євген, – тому що налагоджене постачання, кожен знає своє місце, свій пост, свій ВОП (взводний опорний пункт – авт.). Зараз більше позиційна оборона, хоча вона і вважається маневреною. Поки всі стоїмо на своїх позиціях, служба налагоджена, зв’язок працює. Та й самі уже навчилися, звикли. І рівень підготовки військовослужбовців став набагато кращим ніж був тоді. Офіцери отримали бойовий досвід, солдати і сержанти вивчили багато нового.

Читайте також: «Рубіж звитяги. «Світлодарка»: фільм про війну, що триває

Які особливості противника?

Я і для себе розумію, і хлопцям розказую, що треба бути завжди готовим. По окопу ходити в засобах індивідуального захисту, з аптечками. Тому що життя дається тільки раз, і люди «списуються» дуже швидко. Якщо сам себе не вбережеш, – то мало хто тебе вбереже. Окупанти так і працюють, по-підлому. «Нема, нема – та й є». Тільки і приходять повідомлення майже кожного дня, що десь 200-й, десь 300-й…

Чим «працюють»?

В основному втрати від снайперів і протитанкових ракетних комплексів. То з ПТРК підіб’ють машину, то снайпери підповзуть та вистежать когось.

Розумію, що також «дякуєте»?

«Огризаємося», звичайно.

Як ставиться до вашої служби сім’я?

Яке може бути нормальне життя, сім’я, коли на це, якщо чесно, немає часу? Переважно люди і йдуть з армії не через грошове забезпечення чи харчування, а через те, що в кожного, хто тривалий час носить погони, постає питання: чи далі продовжувати воювати, чи обирати сім’ю. Багато кому дівчата або жінки говорять прямо: вирішуй, або далі служи, або час задуматися про майбутнє. Тому що роки йдуть, життя іде, багато для кого, як наприклад, для мене, – з 14-го року…

Чому ви досі залишаєтеся у війську, а не вирішуєте особисті питання?

Якщо усі займуться своїми справами – лінію нам не втримати. Комусь треба бути тут. Крім того, Бог його знає, де зараз простіше. Добре там, де нас немає. Та і, напевне, звичка уже.

Що скажете про інформаційне середовище?

У 2014-15 роках зовсім не було нічого нашого, ані по радіо, ні по телебаченню. Зараз, звісно, веселіше. Конкретно тут вперемішку: половина каналів російських, половина українських. «Армія ФМ», до речі, ловить. Але у 2014-15 роках було гірше. Можна було слухати тільки «армію “ДНР”». Воно казана-що, навіть і не держава, але у них були свої потужні радіостанції, які транслювали програми, а в нас і того ще не було.

Ворожа пропаганда заважає?

Було б смішно, звісно ж, вірити, що ми завжди воювали з «робітниками, шахтарями і трактористами». Шахтарі уже напевне давним-давно всі перебиті. Мені здається, там узагалі місцевих дуже мало залишилося, таких, що служать. Коли провідував їх Кобзон, а там через одного – бурят. Танкіста отого з обгорілою головою показували, пам’ятаєте: « – Бурят? – Как я рад…».

Чому у вас позивний «Закат»?

Колись був мобілізований офіцер, виконувач обов’язків командира роти, з таким позивним. У чотирнадцятому році. Він потім перевівся на інше місце служби. А я найстаршим залишався на ВОПі. По радіостанції, за звичкою, викликали на позивний: «Закат». І так воно до мене «причепилося» від попереднього командира.

Що за стрільбу зараз чуємо?

Або наша відповідь, або орки «відпрацьовують», коли немає видимості. Туман, як зараз, дощ іде, погана така погода, у прилад нічного бачення практично нічого не видно. В тепловізор – теж. Ворог нерідко прострілює ділянку, боїться, щоби ми не зайшли.

У вашому підрозділі є 18-річний боєць Кирило. Хвилюєтеся за нього та інших молодих хлопців?

Переживаю. Люди забезпечені приладами нічного бачення, засобами зв’язку, необхідною зброєю. У нас налагоджена система спостереження та оборони. Якщо що – хлопці повідомлять. Ми довіряємо одні одним, упевнені, що товариш не підведе. Але, звісно, за всіх переживаю. Інакше тут неможливо.

Цікаво: Розмови на кухні, або Нація в поході

Що було найскладнішим під час цієї війни?

14-й рік. Багато було неприємного. Під артобстрілами страшно. Коли був безперервний вогонь всю ніч. Страшно, бо прильоти близенько, і незрозуміло, де буде наступний. Перша кампанія – Авмросіївський район. Друга кампанія – ці місця, Мар’їнка, траса, високовольтна лінія Курахове-Донецьк, Новомихайлівка, Славне, Березове. У 2015 році там стояли. Потім наступ на луганському напрямку. Станиця Луганська. Потім Новотроїцьке…

Доводилося втрачати друзів?

Бувало, про хлопців, з якими починали у чотирнадцятому році, приходили звістки. Ту нашу роту розкидали на всю бригаду. По різних батальйонах опинилися. Іноді читаєш повідомлення – людина, яку добре знаєш, з якою пліч-о-пліч пробули немало часу…

Батьки знають, де ви?

Так. Батько минулого року помер. Залишилися мати і старша сестра. Постійно мене просять, щоб кидав армію: «Ти вже і так там довго, хай ще кожен так, як ти, побуде». Їх можна зрозуміти.

Ваші побажання близьким?

Побажання тільки одне: щоби довше були живі і здорові. Не хочеться ні грошей, ні статків – щоби просто побільше пожили на цьому світі, довше з ними побути. Коли в розлуці отак з рідними – скучаєш за ними дуже сильно. Іноді у відпустку приїдеш, – від мами дні два-три не відходиш, тільки за нею дивишся, прислухаєшся. Скучаєш…

Складається враження, що люди тут добріші. Що можете сказати про військовий колектив?

Тут цінують щирість. Так, відносини дійсно нормальні. Наш колектив любить, щоб усе було чесно. Хай краще щось сказано грубо, але щоби всередині образ не залишалось. «Масок» та ігор тут значно менше.

Декілька десятків динамічних кадрів, як водиться, з короткою витримкою та широко відкритою діафрагмою. Трішки слів, побажань. Детальна технічна робота командирів, подробиці якої описувати поки що не можна.

Наш військовий всюдихід вирушив далі, а Євген та його підрозділ залишилися там, де майже кожного вечора під канонаду різних калібрів вирішується доля України. Адже хлопці, яких нагороджували того дня, і які проводять у складній та небезпечній обстановці кожен свій день, тримають на собі наш хиткий нестабільний світ. Платять роками власного життя, щоб інші проводили своє у безпечному затишку. Вони – ті, хто поверне мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом.

Читайте також спецпроект «Чорноморки»: «Новатор»: машина, яку чекали військові

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

Фото автора