Одна з френдес написала нещодавно пост на тему маніпуляцій у соціальних мережах, зокрема, у Facebook. Пост закінчувався питанням: «Коли вже люди почнуть критично сприймати інформацію?». Виходячи зі свого шестирічного досвіду роботи з чутливими темами, можу припустити, що проблема не стільки в активності відгуку на маніпуляції, скільки в характері маніпуляцій, як і в підготовці ґрунту для певного сприйняття певної новини певною аудиторію.

Цікаво: #Панікаістерика: як пристосуватися до карантину і пережити пандемію COVID-19

Якщо ми звернемо увагу на те, як часто з’являються в українському медіапросторі інформаційні приводи, то побачимо, що протягом останніх шести років вони з’являються приблизно раз на день. Різноманітні, і майже завжди – тривожні, вони не дають часу обдумати, проаналізувати, скласти адекватні висновки; особливо з урахуванням специфіки деяких новин, яка потребує висновків експертних, а не обивательських. Але вибору в аудиторії немає: на події потрібно якось реагувати, знань та досвіду для аналізу вистачає не завжди, а зміни, про які розповідають у новинах, найчастіше стосуються кожного та кожної в Україні. Крім того, деякі українські медіа, на жаль, використовують емоційний підхід, відкидаючи принципи об’єктивності та зваженої подачі інформації, а це заплутує аудиторію, яка, звичайно, емоційно реагує на емоційний контент.

З одного боку, пояснити таку ситуацію можуть масштабні зміни в Україні, на які самі журналісти/журналістки не завжди можуть реагувати адекватно. Час великих змін – час перманентного стресу. З іншого боку, відповідальність перед аудиторією повинна визначати якість контенту.

Наприклад, переважно негативне ставлення суспільства до громадян/громадянок України, які проживають на окупованих Росією територіях формувалося за допомогою багатьох чинників та інструментів, і стигматизація була першою з них: спочатку медіа створили враження, що у Донецьку/Луганську/Криму місцеве населення нібито «кличе Росію», а потім все сталося саме собою – мова ненависті, емоційне сприйняття законодавства, ігнорування дотримання прав людини. І коли ми бачимо в соціальних мережах подібні дописи (і, головне, коментарі під ними), повинні пам’ятати, що це результати пропаганди ненависті у країні, що знаходиться у стані збройного конфлікту. Але пам’ятати про це важко. Особливо, коли у такій самій черзі, багатогодинній черзі через блокпост, стоять близькі тобі люди.

Подібні пости пишуть не лише про мешканців/мешканок непідконтрольних Україні територій чи вимушено переміщених осіб. Їх пишуть і про представників/представниць різних національностей, релігійних конфесій, спільноту ЛГБТ+, про феміністок, словом, про всіх, хто переросли тісні межі радянської комуналки. Проте «комуналка», на превеликий жаль, не так легко випускає своїх жертв. Оця майже фізична потреба знати, с ким спить сусідка, о котрій годині додому повернувся сусід, і що хто купує у магазині, оце прагнення засудити, поставити питання на обговорення, розібрати на партійному засіданні, – це виходитиме, і дуже болісно виходитиме з нас роками.

Але найгіршим результатом емоційного сприйняття важливих питань, на мою думку, є те, що тема дотримання прав і свобод людини стала предметом дискусії. Людське життя та здоров’я як найвища цінність, громадянські права, право на безпеку відходять на другий план, а на перший виходить обговорення особистих уподобань, громадянської позиції, ставлення до політичної ситуації в Україні. І тут роль медіа набуває зовсім іншого змісту: хайп визначає рейтинг, рейтинг дає прибуток, прибуток визначає рівень життя. Існувати в запропонованих умовах важко, але, якщо в кризових ситуаціях (які й повинні адекватно висвітлювати ЗМІ) медіа неспроможні внести конструктивну складову в каламучу, на яку перетворилися «обговорення» у соціальних мережах, то тут, як на мене, питання вже в етиці, професіоналізмі та відповідальності.

Аудиторія має повне право на якісний контент, так само – на якісні продукти харчування, товари та послуги. І якщо сьогодні ми годуємо аудиторію хайпом, а завтра самі не можемо знайти адекватне джерело інформації, тут є прямий зв’язок. Минуло шість років з дня вторгнення Росії в Україну. Здається, вже час пристосуватися до нових умов журналістської роботи, і постійно собі нагадувати: «Це побачать люди. Як моя новина вплине на їхнє життя?».

Важливо: Лист до тебе: чого я не пробачу, і чому це не важливо

Читайте також:
Говорить Луганськ: Російська пропаганда діє в усьому світі
Говорить Крим: Росія намагається своєю пропагандою замінити нам хліб
Говорить Донецьк: Російська пропаганда схожа на наркотик, який вводять силоміць

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

«Чорноморка» в Telegram та Facebook