Військова хунта – таке незвичне, але водночас таке близьке нашому вуху словосполучення. Відразу уявляється Латинська Америка, рішучі військові, які не зовсім ліберальними та демократичними методами наводять порядки. Вітчизняний обиватель під час посиденьок на кухні з друзями, уже будучи під градусом, нерідко трясе кулаком і стукає по столу зі словами: «От би прийшли вояки і розігнали той парламент! Розстріляли цих клятих депутатів, від яких толку нуль!».

Люди люблять прості рішення. Дуже хочеться, щоб хтось інший, а не ми самі, прийшов і навів порядок. А кому, як не військовим, можна довіряти в Україні? У армії та церкви найбільший рейтинг довіри українців. Це і зрозуміло – у нас 6 рік йде війна на Сході, і тільки завдяки Збройним Силам наша країна ще існує (і завдяки ним Ви, шановний читач, можете читати цю статтю в тиші та спокої). Армія стала гарантом нашої державності як ніяка інша інституція. За останні роки сприйняття армії сильно змінилось: раніше гола, боса і голодна, зараз зі скрипом і труднощами, але армія потроху змінюється, ходить в нових камуфляжах, отримує високу зарплату і захищає нас від російської агресії.

Так чому ж тоді армії дійсно не прийти та не взяти владу, ще і з такою підтримкою народу? Признаюсь, у свої юнацькі роки я сам так думав, і з дня на день очікував справжньої хунти (тим паче, що російська пропаганда тоді й так називала нашу владу «злочинною київською хунтою»). Всі мої надії на прихід військових до влади закінчились в той момент, коли я сам потрапив до армії, і побачив потенціал майбутньої хунти зсередини.

Парадокс в тому, що реальний стан речей в державі й те, як його зображують провладні ЗМІ, сильно відрізняється. Армія не стала виключенням. Потрапив я туди якраз в самий розпал рішучих реформ, модернізацій і переходів на стандарти НАТО. При всьому моєму скептицизмі, я був вражений тим, що картинка в новинах і справжнє військо майже не пересікаються. Реформи в армії виявились такими ж поверхневими, як і у всій країні, і за виключенням деяких зовнішніх атрибутів її суть не змінилась.

Замість маленької радянської довоєнної армії побудували таку саму радянську, але більшу. Проблеми залишились ті ж самі: бюрократія, куча паперів, імітація діяльності, погане ставлення до людей, безініціативність і т.д. Люди, які перед війною довели нашу армію до такого печального стану, не були покарані чи навіть звільнені – вони пішли на підвищення. Треба визнати, що певні зміни є, але це не заслуга військового керівництва: це заслуга громадян, податки яких йдуть на військо, і тих численних мобілізованих бійців, добровольців та волонтерів, завдяки яким ми втримались у 2014-2015 роках.

І саме тоді я задумався, про яку військову хунту може йти мова? Генерали не можуть навести лад в маленькій (в порівнянні з Україною) структурі, ментально застигли в Радянському Союзі, живуть там і гальмують будь-які системні зміни. Хто з військових очолить державу? Шановні «генерали-полководці» Муженко і Полторак? Але це люди, які служать у війську довгий час, бачили розвал нашої армії, але скільки раз вони про це говорили, скільки раз виступали з трибуни ВР з вимогою зупинити її знищення? Жодного! Навіть я, великий скептик щодо попереднього та нинішнього гаранта, надам перевагу ним, чим якомусь генералу з Генштабу на чолі України.

Ніякої хунти в Україні не буде, і бути не може. Не прилетить Піночет чи Франко, і не наведе порядок. Так само «хлопчики з АТО» після повернення не будуть розстрілювати чиновників і депутатів. Не існує «чарівних паличок», які б помахом руки вирішили всі наші проблеми. Тому не варто надіятись на хунту – варто довго і нудно боротись за закон, розбудовувати інституції, долучатись до громадських рухів, акцій протесту і в крайніх випадках виходити на Майдан. Це тривалий і тяжкий, але єдиний працюючий шлях до змін в Україні.

Автор: Сергій Михайлович,
ветеран війни на Донбасі

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook