По факту, у нас вже шостий рік триває російсько-українська війна. І кожен, хто якимось чином мав відношення до війни, рано чи пізно задавав собі питання: «Коли це все скінчиться? Що треба зробити для того щоб війна скінчилась?».

Є дві крайності:
1. Сама проста – здатись! Саме просте, що може бути. Склали зброю, опустили голови, вдягнули ярмо і живемо далі. Воно нам треба?
2. Вийти на кордон, закопатись, підняти свій прапор. Повернути Україну в кордони, визначені при розподілу СРСР, і жити в мирі. Про це мріють багато українців і багато хто готовий віддати життя за це. Але з багатьох причинах це поки малоймовірно.

Тому у нас зараз щось середнє. Ми закопались, не визнаємо всякі там референдуми, терористів. Тримаємо оборону.

Скільки часу можна тримати оборону? Теоретично вічність. Оплачуючи цей проміжний стан життями і здоров’ям бійців. Повідомляють про загиблих, про поранених… І комусь зручно не думати про такі новини, а, почувши, сприймати числа числами. Але за цими сухими даними, чи пак числами, стоїть чиєсь життя, чиїсь долі. Хтось не повернеться з війни, хтось залишиться з інвалідністю.

Кожен день війни оплачується сльозами і кров’ю. Чим довше це триватиме, тим страшнішою ціною буде оплачена ця невизначеність.

Не знаю чи можемо ми зараз вести повноцінні бойові дії і чи готові пролити море крові, але і те що ми маємо зараз мене не влаштовує.

Єдиний мирний шлях, що приведе до закінчення бойових дій і повернення територій – це глуха оборона і швидка зміна країни на краще з блокуванням усіх фінансових потоків з окупованими територіями.

Поборена корупція, прозорість і стабільність роботи державних установ, сталість і зрозумілість економічних правил ведення бізнесу – це шлях до швидкого економічного зростання.
І ось ті, хто свого часу зрадив, або мовчки повівся на пропаганду – почне кусати лікті. Бо ті, хто повівся на російську пенсію і стабільність, зрозуміють свою неправоту лише через заздрість та жаль за втраченою можливістю жити краще. Не зрозуміє старе покоління зашторене радянщиною, то молодь допетрає. Бо молодь – оптималісти, які завжди хоче більшого. Ось на них і треба робити ставку.

Війна має стати для окупанта тягарем. А найсильніший тягар – це вороже налаштована місцеве населення до агресора.
Це шлях України. Його не пройде за нас ніхто. Кардинальні зміни – це наш хрест і наш шлях. І чим швидше і якісніше ми його пройдемо, тим швидше зможемо закінчити війну, тим менше життів покладеться на вівтар Незалежності.

Тому – хоч круть, хоч верть, – але іншого шляху я не бачу. А зараз у нас наче сусід забрав півгороду, а ми йому ще й і сапати помагаємо, а потім ще й купуємо її! І ніякі гарні і чудові виправдання тут не сприймаю. Немає різниці чи ти в РФ концерти даєш, чи ти закуповуєш тихесенько запчастини для танків. Все це – співпраця з окупантом.

Обирайте. Так, це не просто. А хто казав, що легко буде?

Автор: Володимир Іванов,
Учасник бойових дій на сході України

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook