Іловайськ: два роки болю

Два роки тому Іловайська трагедія змінила Україну, перетворивши АТО на російсько-українську війну. Масштабне вторгнення російських військ, підлий розстріл «зеленого коридору», по якому беззбройні українські бійці виходили з оточення, сотні загиблих і поранених – назавжди залишаться у пам’яті українців. Оплакуючи героїв, не можна забувати і про обов’язкове покарання винних у трагедії.

28 серпня на Софійській площі у Києві знов лунало «Пливе кача». Слова тужливої пісні, якій судилося стати вже традиційним музичним супроводом проводів в останню путь українських героїв, вривалися у мирне літнє життя столиці. Кілька сотень людей, у своїй більшості – дружини і матері загиблих бійців – зібралися вшанувати пам’ять тих, хто пішов захищати Україну і не повернувся з поля бою.

Не вдова, а дружина загиблого воїна

Світлана Литвинська, як і більшість жінок у такому становищі, не любить називати себе вдовою. Вона – дружина загиблого воїна. Полковник Юрій Литвинський (позивний «Монгол»), був заступником командира батальйону «Донбас» з озброєння і технічної частини.

Зі Світланою майбутній «Монгол» ходив до однієї школи, розташованої недалеко від станції метро «Хрещатик». По закінченню школи чоловік навчався у Вищому Військовому танковому училищі у Харкові, був професійним танкістом. «Хлопці неодноразово розповідали, що він професійний, знаючий військовий, який добре розбирається і в озброєнні, і в стратегії та тактиці ведення бою», – розповідає дружина.

Юрій Литвинський загинув під час першої атаки на Іловайськ, 10 серпня 2014-го року. Разом з декількома іншими бійцями він забезпечував відхід військових і, під час спроби розмінувати важливий міст, вони зустрілись із диверсійною групою. «Я би дуже хотіла, щоб було проведене детальне розслідування цього бою, як і загалом були проаналізовані причини, які призвели до Іловайської трагедії», – каже Світлана.

Мати, яка чекає на сина

На відміну від професійного військового Юрія Литвинського, син Галини Пугачової, боєць першого складу батальйону «Донбас» Павло (позивний «Дудаєв») мав «білий квиток». Військовою мовою – за станом здоров’я він був не придатний до служби, навіть з урахуванням військового часу. Звичайний хлопець, не був відмінником у школі, прогулював навчання. І, попри проблеми зі здоров’ям, завжди любив спорт та мріяв стати військовослужбовцем. «Ніхто не думав, що буде війна і така його «мрія» здійсниться…», – розповідає жінка, ковтаючи сльози.

Воювати хлопець пішов ще у березні 2014-го року. Спочатку на перші блокпости у Луганській області. Коли його запросили до батальйону «Донбас», Галина неодноразово намагалась відмовити. Жінка згадує: стояла на колінах, плакала, благала не йти. «Казав мені: «Мамо, хто, якщо не я? Якщо кожному будуть казати не йти, і він буде сидіти вдома, то і до мене у будинок увірветься якийсь п’яний «утирок», буде керувати і казати мені, як жити. Я цього не дозволю ніколи», – згадує Галина.

Цю історію вона, мабуть, розповідала вже сотні разів. І сотні разів плакала. Зараз знову говорити тяжко, але мовчати не можна. Останній дзвінок від сина почула 3 вересня 2014-го. Перед цим він ще дзвонив вночі 29 серпня, розповідав про обстріли. «Казав: «До 6-ї ранку треба здатися в полон, але я не здамся, нехай навіть себе підірву», – згадує жінка.

А поки чекає на сина, регулярно виїжджає на фронт та з материнським піклуванням дбає про бійців. «Хлопцям важко з нами, матерями, спілкуватися. У них якісь комплекси, типу, ось я вижив, а її син загинув чи зник без вісти. Вони відчувають провину. Хоча це не правильно. Вижили? Молодці, хлопці. Ви – наше майбутнє», – вважає жінка.

У пошуках правди

Бійці АТО, які теж прийшли згадати своїх загиблих і зниклих без вісти товаришів та підтримати їхні сім’ї, розповідають свої історії. Підполковник запасу, другий командир батальйону «Донбас» Анатолій Виногродський згадує, як, на противагу героїзму бійців «у полі», командування армії їх не підтримало, обіцяючи довгоочікуване підкріплення і не надаючи його. «На тлі героїчних вчинків особового складу, молодших командирів, офіцерів аж до командирів батальйонів, на жаль, керівництво нашої держави, збройних сил та АТО не діяло дуже довго… Вони нас просто обманювали», – розповідає він.

Але найбільша підлість по відношенню до українських бійців сталася 29 серпня. Російські військові пообіцяли українцям «зелений коридор» з Іловайську. Але при виході колона була розстріляна, як у тирі…

За офіційними даними, загинули 366 українських військових, 249 були поранені, 128 потрапили в полон, 158 зникли безвісти.

Восени 2014 року у Верховній Раді була створена тимчасова слідча комісія для розслідування трагічних подій Іловайську. А ГПУ відкрила відповідну кримінальну справу. Слідство триває вже два роки, втім, справа і досі не передана до суду. «Це постійно затягується. Ми хочемо звернутися особисто до Юрія Луценка… Ми сподіваємося, що він допоможе розслідувати, допоможе швидше передати справу до суду… Ми вимагаємо встановлення причин трагедії, імен винуватців та їх покарання», – говорить Світлана Литвинська.

У липні 2016 року генеральний прокурор Юрій Луценко звернувся до парламенту з пропозицією оформити депутатам допуски до державної таємниці у цій справі. Мовляв, таким чином вони зможуть ознайомитись з висновками експертів і надати суспільству «об’єктивну істину» без фальсифікацій і політичних ігрищ.

Втім, 29 серпня, коли у пошуках цієї істини під стіни ГПУ прийшли дружини і матері загиблих під Іловайськом військових, до жінок ніхто не вийшов.