У публічній площині дуже багато говорять про реінтеграцію населення окупованих Росією територій Донбасу та Криму. Кожного разу розмірковую про те, що ж насправді означає реінтеграція в Україну громадян України, які проживають в Україні (бо ми ж не визнали окуповані території російськими)? Згадаймо, скільки бурхливих обговорень стосовно доцільності «повернення населення» виникло, щойно мова зайшла про так званий закон про реінтеграцію Донбасу. Вражає кількість людей, які публічно закликають до «відмови» від окупованих територій, втім, не наводячи ані гідних аргументів на користь такої «відмови», ані законних механізмів її реалізації. Що ж найчастіше говорять прибічники руху «Відрізати й забути» про реінтеграцію Донбасу та Криму?

«Не потрібно їх реінтегрувати, оскільки вони вибрали Росію. Вони ходили на референдум. Не можна жити зі зрадниками в одній країні»

Емоційне забарвлення проблеми, що обговорюється, є гарантією перемоги маніпулятора в дискусії. Найважче – визначити маніпулятора та його мету, бо на війні справжній ворог часто позиціонує себе як друг. Українські спецслужби регулярно повідомляють про агентів Кремля, які працюють під жовто-блакитними логотипами на сайтах із підкреслено патріотичним українським контентом. Таким чином легше просувати сепаратистські меседжі про те, що Донбас і Крим «нам не потрібні». Якщо не знаєш, як діяти, – роби по закону. Так от наш найвищий Закон, Конституція України, говорить про непорушність державного кордону, а також про рівність прав всіх громадян/ок держави. От і все. Закону байдуже, які ми там відчуваємо емоції. Бо якщо ми підемо за емоціями, то розшматуємо планету за лічені дні.

Наприклад, що таке «зрадники»? Я розумію, що таке законна процедура, суд, вирок для конкретних правопорушників за конкретними статтями. І не розумію, чому у війні звинувачують тих, хто найбільше від війни страждає, і чому обвинувачення ґрунтуються на меседжах російської пропаганди про «вибір Донбасу та Криму», які підхопили українські ЗМІ. «Зрадники» – це про масову істерію та допомогу Путіну захопити всю Україну.

І ще оце, моє улюблене: «жити з ними». Де? В одній квартирі? А як уживаються з тими, хто з мирної території їздить на окуповану, щоб воювати на боці окупантів та їхніх найманців; чи щоб отримати так звані «паспорти» так званих «Л/ДНР», а потім – полегшити процедуру вступу до російських вишів? Чи з тими, хто миють бурштин і вирубують заповідні ліси? Чи з тими, хто мають по два-три паспорти інших держав? Можливо, час боротися за верховенство права та дотримання законодавства на всій території держави, а не краяти Україну за принципами «мені не подобається попутник у маршрутці»?

Що до так званого «референдуму». Тут або ми його легітимізуємо й визнаємо його юридичну силу, і тоді людей є за що притягнути до відповідальності; або згадуємо, що «референдум» так і залишився невизнаним, і, таким чином, не має ніякої сили. Для любителів/ок поговорити про «вину» тих, хто ходив на це «голосування»: 1) скільки саме людей ходили на «референдум»? 2) за що саме голосували ці люди? Немає відповіді? І не буде. Тому Росія проводила цю насильницьку дію під назвою «референдум» не для того, щоб хтось отримав чіткі відповіді та зрозумілі статистичні дані, а з єдиною метою – розколу України. Чи вдалося?

«Через них гинули наші військові. Не можна пробачати».

Тут дуже коротко. Ви вважаєте, що українські військові борються з донецькими бабцями? Вітаю, ви сепаратист/ка, оскільки публічно заявляєте про громадянський конфлікт в Україні. Українська армія протистоїть російській армії на Донбасі. І, як не дивно про це нагадувати, все ж таки: давайте не забувати, у чому полягає задача армії будь-якої країни світу, добре?

«Вони знаходилися під дією пропаганди. Вони ненавидять Україну. Треба спочатку повернути їхню свідомість. Потрібен карантин, адаптація»

Хибний висновок. Бо навіть якщо вам здається, що війна на вас ніяк не впливає, бо ви її не бачите, вона все ж таки впливає. Російсько-українська війна – це гібридний конфлікт, що містить в собі багато складових. Одна з них – майстерність, з якою Росія веде інформаційну війну. Пропаганда працює по обидва боки лінії розмежування, і впливає на свідомість людей незалежно від того, яка відстань до найближчого блокпосту. І йдеться насамперед про пропаганду ненависті. Про ту саме пропаганду, яка провокує агресію між громадянами однієї держави.

«Ненавидять Україну». По-перше, в жодному законі немає ані слова про обов’язкову любов до держави. По-друге, де саме можна подивитися на «статистику любові й ненависті»?

Адаптація до миру й нормального життя потрібна всім нам. Усім без виключення громадянам, які шостий рік поспіль живуть у країні, що воює, і стільки ж часу зазнають жахливого емоційного пресингу. Ми всі – травмовані війною, і важливо не «випустити з себе звіра», а максимально об’єднувати зусилля заради відновлення миру. Оскільки мир не настане одразу ж, як замовкнуть гармати. Попереду велика робота.

«Не можна пускати їх в Україну, а то привезуть із собою зброю. Потрібна фільтрація»

Давайте зазирнемо на сайти управлінь СБУ, Національної поліції, Державної служби з надзвичайних ситуацій по всій Україні, а також на сторінку прес-центру операції Об’єднаних сил. Там побачимо чи не щоденні повідомлення про те, як наші військові провозять, надсилають поштою, передають на мирну територію зброю, вибухівку, роблять незаконні схрони у зоні проведення ООС, встановлюють розтяжки тощо. Звісно, подібні злочини скоюють не лише військові, мирні також приносять додому як сувеніри ті ж самі гранати, а потім на них підриваються. Але де вони беруть ті гранати? Можливо, у тому, що неконтрольовані потоки зброї п’ять років тому хлинули на мирну територію, винне не мирне населення Донбасу, а мілітаризація території, де продовжується війна? Про Крим і говорити даремно, оскільки Росія давно готувалася до перетворення українського півострову на військову базу.

З таким успіхом можна вимагати перекриття блокпостів уже сьогодні. А що. Можливо, пенсіонери/рки, що вмирають під час перетину лінії зіткнення, везуть автомати сумках із ковбасою та борошном? І заразом ігноруватимемо збільшення кількості «розборок» зі зброєю у мирних містах, учасниками яких є місцеві люди, а не бабусі з «донецькою» пропискою.

В українському медіапроторі щодня посилюється демонізація, дегуманізація мирного населення Донбасу та Криму, так, ніби йдеться про «чужу землю», населену «зрадниками». З 2014 року навколо Донбасу та Криму склалося багато міфів, які шкодять насамперед не населенню цієї частини України, а українській державності загалом. Чому? Тому що поляризоване суспільство не в змозі бути народом, мати спільні цінності, визначати пріоритети, передбачувати ризики та загрози, а значить – не в змозі захищатися. І тут не допоможуть жодні палкі промови. Бо Україну розкололи не химерні «питання Донбасу» чи «питання Криму», а нездатність народу проаналізувати причини та наслідки «русской весны». Чи навчимося? Мусить же увімкнутися колись той інстинкт самозбереження…

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст матеріалу. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook