Питання війни та миру загострюються з плином часу: збільшується кількість жертв і постраждалих внаслідок російсько-українського збройного конфлікту, збільшується площа зруйнованої інфраструктури, і, відповідно, підвищується градус агресії, насильства та ненависті в суспільстві по обидва боки лінії зіткнення. Певна частка українського населення вимагає війни до повного знищення Росії, інші – хочуть миру за будь-яку ціну, а хтось байдуже спостерігає за подіями. А ще є вони – мешканці окупованих Росією територій Донбасу та Криму. Люди без права та фактичної можливості висловити власну позицію. П’ять років українці на окупованих територіях живуть без права голосу.

У серії матеріалів для «Чорноморки» представники й представниці цієї частини українського народу отримують можливість поділитися думками, оскільки є важливим почути точки зору людей, що живуть на війні. Сьогодні з читачами й читачками говорить Єнакієве Донецької області. Місто окуповане з 2014 року. Підприємства, які забезпечували населення роботою, було фактично знищено. У коментарях – роздуми про війну та мир, а також необхідність припинення бойових дій заради безпеки цивільного населення. Імена співрозмовників/ць змінено з міркувань безпеки.

Олена, 35 років: «Мій син народився навесні 2014 року, тобто він – ровесник цієї війни. Наступного року піде до школи. Дуже шкода, що за п’ять довгих років ніхто так і не спромігся вирішити це все якось інакше, адже в будь-якому випадку все одно доведеться. Або ми просто тут помремо, загинемо, нас всіх винищать. І якщо хтось зараз заволає: «Ну так вам і треба», то це вже зовсім даремно, бо війна не зупиниться після остаточного знищення Донбасу, а покотиться далі. І тоді всі все зрозуміють, як то воно буває, коли у тебе не питають дозволу, а просто вдираються до твого дому, і роби з ними, що хочеш… Точніше, це вони роблять із тобою все, що їм заманеться. Прикро, що наші діти не пам’ятають, що таке мир, який він буває. І стільки злості навкруги, хоч не говори ні з ким. Люди на мирній території живуть по той бік реальності, вона в них якась дуже своя. От, наприклад, коли я приїжджаю в гості до сестри (вона живе в Києві), то в транспорті чую, що деякі люди, і їх доволі багато, вимагають «припинення агресії проти Росії та російської мови». Ви знаєте, я вдома такого не чую. Ні на роботі, ні від сусідів. Тому що істинну ціну розмов про «захист російського населення» ми тут вже знаємо достеменно. І мені просто мізки розриває, що в столиці таке можливе. В принципі, мене б і не колихали, вибачте, ті всі питання, якщо б вони не вартували такої великої крові в теперішні часи. Тобто, без нашої волі та згоди нас всіх тут на весь світ зробили сепаратистами, всі говорять про якийсь там «вибір Донбасу», і от одночасно в Києві хтось веде такі розмови. Мені не принципові погляди інших, але коли одних звинувачують, а інших за те саме мало не хвалять, – то вже даруйте.

Знаєте, люди, які кажуть про нас: «От хай вони там на війні посидять подовше, так їм і треба», нагадують мені божевільних, які радіють тому, що хтось горить, і не помічають, що стоять надто близько, і скоро від того самого вогню запалають так само. Ми всі живемо в одній країні, хоч там тисячу, хоч дві прикордонників постав і ліній розмежування десяток нароби. Менталітет один і той самий, люди однакові, народ один і той самий. Може, ми б про це подумали? Про те, звідки вся ця ненависть узялася, якщо її раніше не було? Знаєте, це все настільки страшно… і мені здається, що мир наразі – вже не потреба, а необхідність. Скільки можна? Так, я б не хотіла таких договорняків, щоб ми стали «автономними», але й війни до скону (мене і моєї дитини) я теж не хочу. Має бути щось посередині, чому мовчать дипломати? Треба ж робити щось, інакше ця війна може тягнутися десятиріччями, на підживленні з нібито «патріотичних» побрехеньок. А нам жити треба».

Микола, 49 років: «Давайте я вам спочатку розкажу, що таке війна. Про головні наслідки життя в окупації потрібно знати дві речі: перша – що ти можеш у будь-який момент загинути, друга – що жодних прав у тебе тепер фактично немає. Навіть якщо живеш у відносно безпечних обставинах, тебе можуть пограбувати, помилково застрелити ті дурні так звані «патрулі» дировські. І ніхто не розбиратиметься, де ти, куди зник і чому: на підвал, та й по всьому. На вільній землі – те саме. Що б не сталося, але якщо ти переселенець чи мешканець окупованої території, то, значить, ти вже одразу винуватий. Не вірите? Новини почитайте. І не дай Боже вам перевірити це колись на власній шкурі. Гарантую – не сподобається… Твоє місто начебто залишилося твоїм, але то так тільки здається на перший погляд. Насправді тут тепер хазяйнує Росія, а Росія всі захоплені території намагається перетворити на копії майстерень для виробництва півників із гівна. Тому вона нищить, нищить, нищить все, що бачить: шахти, заводи, ініціативних людей, які б могли тут зробити щось хороше, щось для міста. І ти вже не господар у власному будинку. Ти нічого не вирішуєш: ані де працювати, ані де прогулятися, ані о котрій годині просто вийти з дому на вулицю. Твої сусіди зникають кудись, а їхній бізнес і оселю забирають ці «прибульці», і ніхто нічого не може зробити. І телевізор тобі розповідає, що ти за расєю, а ти сидиш і ох…ваєш з усього, що бачиш.

З іншого боку – вчинки української влади, яка типу ж має захищати нас, громадян. Ну от довідка ця переселенська? «Вимушено переміщена особа», ага. Щоб отримувати свої «інвалідські», я мушу збрехати державі, що нібито є переселенцем, якого нібито хтось кудись перемістив. Збрехати за схемою, яку розробила держава, стовідсотково знаючи, що я збрешу, бо ж куди мені діватися, ну не дарувати ж, врешті решт, свої виплати комусь? Виходить так, що ти нібито й громадянин, але не зовсім такий, як усі інші. Для моєї матері вигадали «Аркан». Чудово, чи не так? Вашу маму ловлять арканом? Мою от ловлять. Позаганяти б тих б…, які це вигадали, на блокпости, хай там поміркують над тим, що вигадують…

Так, війна не закінчиться, поки не закінчиться російська навала, але наша влада має бути на боці нашого народу, а не казати: «Йдіть до окупантів по пенсії», а коли ми до них таки йдемо, кричати: «Зрада!». Це по-дурному. Отже, я до чого це все веду, власне. Люди втрачають майно, хворіють, вмирають, і ніхто не може дати всьому цьому ради, оскільки йде війна, і ніхто нікому ніяких гарантій не може дати. Просто тому, що війна декому повністю звільняє руки, роби, що хочеш. І всі прекрасно розуміють, про що я кажу, просто це надто болюче питання, його замовчують, тому що не можуть вирішити. І після всього, що я вам розповів, розкажіть мені тепер, чи потребую я миру, чи хочу, щоб він настав? Звідки я знаю, на яких умовах? На таких, щоб було, як раніше: єдина країна і ніяких «особливих статусів» і «республік». Щоб було, як раніше».

Ганна, 67 років: «Насправді, мир – це природня потреба, це нормально, коли мир. Усе живе прагне миру, прагне жити й робити щось заради побудови, а не руйнації. Усе живе, крім, на жаль, людини. Поки є людство, будуть війни. Моя бабуся бачила війну, моя мама бачила війну, я бачу війну, моя донька, дві онучки й онук – також бачать війну. Біда в тому, що для припинення війни зазвичай потрібна особиста мотивація, як і для припинення будь-якого конфлікту. У політиків немає іншої мотивації, ніж інтереси «зацікавлених сторін» і якісь дипломатичні вигоди. От і все. Все дуже просто. Я не буду багато говорити, але як історикиня за фахом, мушу зазначити, що нічого доброго з цього конфлікту не вийде. Росія не поступиться ані сантиметром, оскільки історія не знає прикладів, щоб ця агресивна велика країна просто так випустила з пазурів те, що впіймала. Крім того, тепер маємо ще й внутрішню непримиримість, ненависть, поляризацію населення. Я все життя пропрацювала на одному місці, викладала історію, жила й живу чесно. І маю надію хоча б померти людською смертю, а не десь під автоматом чи завалом. От і весь мій мир, що мені лишився».

Ігор, 55 років: «Шахта була моїм життям, у тому сенсі, що годувала мою родину, і була звичною часткою мого життя. Основною часткою. Бо це важка праця, яка забирає багато часу й сил. Тепер перебиваюся тим, що підвертається… Якийсь час працював на заводі, але там зараз вже теж нема чого робити. Мушу сказати, що це не життя. До війни, до окупації, у нас в місті все було. Я не знаю, кому там що «заднім числом» вже не подобається, але Єнакієве хороше місто. У нас завжди була купа місць, де й чим займатися дітям, було, де провести час дорослим. Шикарні парки, атракціони. Велика гарна площа. Мені подобається моє місто, я його дуже люблю. Воно зараз нещасне й понівечене, і затоплені шахти – лише частина всього, що тут відбувається, – це хрест на нормальному майбутньому не те що міста, а всього Донбасу. А далі – спаскуджене майбутнє всієї України.

Я розумію, що так, як раніше, вже не буде. Принаймні, найближчим часом. І люди сюди не повернуться, хіба що зовсім од безвиході. Немає куди повертатися. То ж мир потрібен не для того, аби ми всі тут зажили одразу по-царськи. Мир потрібен для того, щоб разом, і чим швидше, тим краще, подолати хоча б частину того жаху, що його Росія тут випустила на волю: розруху, знищення екології, зруйновані підприємства. Чи це лише наша проблема, а решти країни та уряду вона не стосується? А вирішувати кому залишимо? Дітям, майбутнім поколінням? А чи не страшно жити й знати, що десь там, на руїнах, живуть люди, забуті й спаплюжені? Чи просто можна дозволити собі не знати про це?».

Ірина, 40 років: «За п’ять років я майже забула, як воно було, при мирному житті, я дійсно потроху забуваю, як ми жили тоді. Здається, все попереднє життя – це такий сон, а те, що тепер, – реальність. За десять років нам можна буде запропонувати якесь гетто чи фільтраційний табір, і ми не відчуємо різниці, оскільки це чистилище й фільтрація одночасно, тільки фільтрує сама війна. Звісно, не всі так сприймають ситуацію, але ж це к із опіками чи порізами: все залежить від больового порогу. Мені от це – майже нестерпно, комусь – нормально. Мені – не нормально. Колись, читаючи книжки, я думала, що не переживу війну, що помру від жаху, якщо почую не те що вибух, а навіть постріл. П’ять років тому у посадці поруч з нашим будинком стояло щось, здається, «гради», і як воно било! І я не померла, не з’їхала з глузду, не розірвалося серце. Просто тепер я – і всі, хто пережили це, – більше не будемо такими ж людьми, як ті, що на мирній території. Це роз’єднує, особливо, коли хтось мучиться питаннями вибору сукні для вечері в ресторані, а хтось намагається у дворі на кострі зварити дитині кашу, бо світла й газу немає. Це нормально – вибирати вбрання, так має бути. Ті люди нічим не заслужили війни, знедоленості, голоду, обстрілів. Але й ми не заслужили, і діти наші, й старі наші не заслужили.

І от коли я читаю десь у Facebook про «війну до пабєдного», у мене стискається серце. Ось зовсім проста фраза, вдумайтеся в її контекст: ви так само будете вважати випалену землю обов’язковим атрибутом перемоги, якщо на цій землі житимуть ваші батьки, рідні, близькі люди? Воно ж не складно – патякати в мережі про сенс життя, а приїжджайте сюди, і подивіться на війну очима тих, хто тут живе.

Я не пропоную лягати під Путіна, але й воювати з ордою й сподіватися, що якість переможе кількість, просто дурість. Якість не переможе, ніколи. Згадайте ДАП, як наші розповідали, що росіяни кидали туди своїх пачками, тому що «баби нарожають». На жаль, кількість у цій війні – не останній аргумент. Будь-де у світі будь-яка війна закінчувалася переговорами, особливо, коли йдеться про такі гібридні, нерівні конфлікти, як російсько-український. Рано чи пізно й нас це чекає, мовчки битися до скону не будемо. Мені здається, поки війна не висмоктала всі соки з України, у нас ще є аргументи й власний голос. А коли втратимо через війну все, то нам не до аргументації буде, нас просто змусять прийняти їхні умови».

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook