Місто Єнакієве Донецької області було окуповано Росією майже шість років тому – у квітні 2014 року. Фактична влада опинилася у руках бандитів, у перші місяці активних бойових дій «гарматним м’ясом» стали найманці окупантів із числа місцевих маргіналів. З того часу у житті мирної України відбулося багато змін. Окуповані ж міста живуть за зовсім іншим ритмом. Про це поговорили з пенсіонеркою з Єнакієвого. А оскільки у «молодих республіках» інтерв’ю українським виданням не схвалюється, заради безпеки спікерки у тексті для «Чорноморки» використовується вигадане ім’я.

Тетяно Іванівно, як вам жилося до війни?

Добре – тепер я це повністю усвідомлюю. Раніше все сприймалося як належне: одружилися, отримали квартиру, народили сина, побудували для нього дім. З’явилися онуки. Так, ми жили добре. Легко – ніколи не жили, вистачало і проблем, як у всіх. Але були щасливі, тому що родина була разом, як пальці на руці, все вирішували разом, жили дружно, мирно. Я працювала у сфері торгівлі, чоловік у шахті, син став інженером, невістка у нас – вчителька. Троє онуків.

А що було, коли прийшла війна?

Війна прийшла, коли у нас вкрали Крим. Крим я знаю дуже добре і люблю, так що це була особиста втрата. І коли Росія не отримала за це по руках, я була вражена, розгублена, як це: просто зайшли й забрали? А потім, ще взимку 2013-го, трохи пізніше початку Майдану в Києві, у нас в місті почалися розмови, «як було б добре з Росією». Розмови заводили люди у громадських місцях: на ринку, у трамваї, маршрутці, на зупинках, у магазинах. Там, де людей побільше. Причому так показово: нібито щось читає в газеті, чи в телефоні, і нібито собі під ніс починає говорити, чи людині поруч щось таке: «Як вже набридли ті скакуни на Майдані! От би нам зараз бути окремо від них!», ну і так далі. Люди реагували по-різному, але більшість просто мовчала. Одного разу в трамваї якийсь чоловік завів таку розмову, а один з пасажирів пообіцяв вийти з ним на зупинці й «поговорити окремо», якщо не замовкне. Потім почалися мітинги. Людей гнали туди, як стадо.

Важливо: Про Крим «без крові»: нагадування про міф Кремля у День кримського спротиву російській окупації

Є думка, що можна було відмовитися. Як ви думаєте, це правда?

Що мені «думати», коли я все бачила на власні очі? Спробуйте не піти, якщо на роботі наказали… Зараз у великих містах люди порозумнішали, почали відстоювати свої права, сперечатися з начальством, думати про те, що їм потрібно, а не «лінії партії». Але це тільки зараз, лише частково і тільки у великих містах, і лише на високооплачуваних посадах, і то не завжди. А коли у тебе в місті є лише одне-єдине підприємство, де ти можеш працювати за своєю дуже вузькою, скажімо, виробничою специфікою? Ну от зараз у неокупованих містах людей на масових заходах так само збирають за традиціями радянських демонстрацій. Просто подумайте, як ми могли відмовитися, коли навіть не знали, куди нас кличуть? А після перших мітингів стало зрозуміло, що люди, організатори мітингів, працюють за якимсь своїм планом, і слухати нікого не будуть.

Все це виглядало неймовірно фальшиво. Дійсно, як в радянському союзі. Дурнуваті промови, неадекватні, часто п’яні люди з російськими прапорами в перших рядах, камери, які записують тільки частини цього шоу. Я не люблю про це говорити, тому що це все одно, що розповідати про зґвалтування, в яке ніхто не вірить. З людей зробили дурнів і зіштовхнули, щоб нам здавалося, ніби ми вороги, ба більше – ніби ми були ворогами все життя.

Читайте також: Євромайдан у Донецьку, Луганську та Криму: історія спротиву, яку намагаються «забути»

Як змінила ваше життя війна?

Коли почали стріляти, ми не хотіли кидати дім і квартиру, але не витерпіли страху, вирішили вчинити так, як більшість сусідів – перечекати, поїхати. Але під час чергового обстрілу я бігла в підвал, впала, зламала стегно та руку в двох місцях. У такому стані кудись їхати було неможливо. І через мене всі залишилися. Онуків тільки забрали хрещені. Отак. Звинувачувала себе, ридала, просила сина й невістку поїхати, не ризикувати. Не послухалися, звісно. Ми всі тоді жили разом, поки пекло не припинилося. А стріляли так, що серце вистрибувало з грудей, так страшно було. Весь час думала, протягом якого часу і чи сильно буду мучитися, якщо привалить, і як виглядатиме потім труп, який побачать мій чоловік і діти. Про те, що вони теж можуть загинути, чомусь не думала зовсім, це мені, мабуть, здавалося неможливим.

Коли все трохи заспокоїлося, син з невісткою подумали, продали будинок, і поїхали на вільну територію. Тут в області купили «двушку». Благали нас їхати з ними. Ну, як можна уявити таке життя? Трої дітей, син, невістка, і ми двоє у двокімнатній квартирі? Це ж не життя взагалі. Син казав, зніме нам житло. Але ми не могли бути таким тягарем для них. Їм трьох дітей підіймати, обидва на двох роботах, куди ще ми? У нас є власна квартира, тут наш дім, тут все життя пройшло. Куди ми звідси поїдемо? В прямому значенні – куди нам їхати?

Як ви живете?

Зареєструвалися у дітей як «переселенці», і їздимо, ніби колишні зеки, на перевірку, щоб нам віддали наші гроші. Це треба було додуматися: спочатку кинути нас тут напризволяще, потім дивитися, хто виживе, а далі – для тих, хто вижив, зробити «атракціон» з «довідками переселенців», за якими закріплені наші пенсії. Тобто, держава пішла на шантаж: або виїжджайте, або пенсії не буде. А куди нам їхати? Ми вже старі, на наші пенсії квартиру не орендуєш.

Чоловік хворіє. Серце. Щоразу, коли пнемося через ці блокпости, думаю, чи довезу живого: блідий, задихається, стояти важко, а вистоювати черги потрібно протягом довгих годин. Потім думаю, чи сама доїду. Дивлюся на карточки наші, на ці шматочки пластику, від яких наші життя залежать… Невже не можна просто перераховувати нам гроші? Чому ми повинні так страждати, долати такі перешкоди, так мучитися у тих чергах? Я так розумію, держава не має гарантій, що всі зареєстровані переселенці дійсно проживають на підконтрольній території, але гроші виплачують. І при цьому прекрасно знають, що з окупованих міст люди їздять за пенсіями. Так чому б просто не поставити умову – доводити наше існування, наприклад, ну не знаю, щомісячно по інтернету висилати відео у держслужби, що ми живі тут, і отримувати гроші? Навіть найбільш ідіотська пропозиція буде набагато кращою за ці регулярні тортури на лінії розмежування, яким уже більше п’яти років. Стільки людей помирає на блокпостах, чи після їх перетину. Людина приїжджає додому, сідає на диван, і більше не встає. І нікому до цього немає справи. Бо ми тут всі «сепаратисти».

Цікаво: Дебальцеве: п’ять років в полоні «руского міра»

Ви часто відвідуєте дітей?

Так часто, як можемо. В основному, на свята приїжджаємо. І ще наші «подорожі» прив’язані до дат ідентифікацій, цих перевірок. Кожного разу як вперше, якщо чесно. Ніяк не можу звикнути, що мені потрібно звітувати, де я живу, і фактично брехати державі. Це в країні, де пройшло все моє життя, де народився мій син, де я віддавала здоров’я на роботі, щоб у мене був цей стаж і була ця пенсія. Я не вважаю це справедливим, чи хоча б законним. Я впевнена, що з нами це роблять незаконно.

Ви питали про дітей… У дітей нам, звісно, завжди добре. Правда, вони постійно просять нас переїхати, а ми що, ми тільки усміхаємося, відмовчуємося, а що робити. Ми жили заради них, все для них зробили, що могли. Тепер вони нам допомагають. Коли проблеми зі здоров’ям, чи потрібні якісь речі, чи ще щось. Вони хороші діти, достойні. Це головне, що ми зберегли сім’ю. А там побачимо, що буде.

А що скажете про настрої в Єнакієвому?

Про які саме настрої мова? Ми намагаємося вижити. Такі наші настрої. Якщо ви питаєте про підтримку «діри», то, відверто кажучи, всім вже просто начхати на ці ігри, тому що вони варті нам шматка життя та здоров’я. Стільки ми горя пережили, стільки поховали сусідів, стільки самотніх старих знайшли мертвих через декілька днів після їхньої смерті, стільки бачили, як людей забирають на підвали… Коли голкою колють в одне й те саме місце багато-багато разів, тіло перетворюється просто на м’ясо, і перестає відчувати будь-що. Таке тут відбувається з людьми. Є забезпечені люди. Їздять відпочивати за кордон, мають хорошу роботу й гроші. Але вся ця робота – по інтернету, а роботодавці – у вільних містах. І про які настрої питання? Люди завжди хочуть одного: щоб були закон, порядок і безпека. Цього тут не буде ніколи, поки тут заправляє Росія.

Реальність – дуже крихка штука. Взяти от наш центральний ринок. По неділях приїжджали всі наші селища, стати не було де. Продавалося все, буквально все можна було купити. Нам не треба було кудись їхати скуплятися, всі приїжджали до нас. Ми їздили у Комиш-Зорю, Харків, Харцизьк, Чаплине, – це за чимсь більш масштабним чи дешевим. У нас у місті все було. Промислові міста бідними не бувають. Тепер наше Єнакієве перетворюється на місто-привид. Закриваються підприємства, хороші магазини. Кожен рік думаємо, коли повністю «здохнуть» трамваї. Думаєте, вам все показують і про все пишуть, що тут відбувається? Люди дуже незадоволені, обурені, зарплати затримуються, робочі місця скорочуються. Намагаються вимагати, бастувати. Але, знаєте, коли є загроза згнити у тюрмі, це якось притишує бажання протестувати.

Цікаво: Як виживають «віджаті» бойовиками заводи і шахти Донбасу?

Як ви ставитеся до української влади, до змін на підконтрольній Україні території?

Катастрофи якоїсь не бачу. Що ми хотіли під час війни? Ясно, що бардак буде усюди, поки йде війна. І, підозрюю, багато років після війни теж буде повний безлад. Ми нічого не знаємо про європейські порядки, про які говоримо. Зовсім нічого. Більшість українців ту Європу не бачила в очі. А президенти наші роблять краще собі, а не нам. Я за все своє життя не бачила влади, яка б поступилася власною користю заради потреб народу. Ну не буває такого. Зміни як зміни. Я не маю ані довіри, ані симпатій до жодного з політиків. На підконтрольній території є населені пункти, де живуть люди по п’ять років без газу, електрики, води, рубають дерева, щоб опалювати приміщення в холодну пору. Де старі помирають в своїх ліжках, і всім це байдуже. Де йдуть бойові дії, і там живуть діти, зовсім поруч, і ці діти гинуть чи залишаються каліками. На який біс мені та «політична обстановка», щоб я нею цікавилася, поки нас знищують?

Особисто я останніх двох президентів не обирала, за них не голосувала, і це не моя відповідальність – за все, що вони обіцяли, за все, що вони роблять чи не роблять. Це відповідальність тих, хто ходив на вибори. А ми з чоловіком просто хочемо дожити своє життя, бажано, у мирі. Ми єдиного чекаємо – щоб закінчилася ця клята війна, яка вже всі війни за жорстокістю та безглуздістю переплюнула.

Стикалися з ворожим ставленням на мирній території через прописку?

Ну дурних є трохи на землі (сміється – ред.), тому, так, стикалася. Особливо у чергах на банкомати, у чергах в кабінети, у місцях скупчення людей, словом. Є люди злі, є дурні, а є просто втомлені. Одразу видно, для кого полаятися – це спорт, а хто дає вихід відчаю. Всі ми люди. Я намагаюся берегти нерви, не реагувати.

Ви вірите в повернення миру?

Ну а чому ми ще й досі живі? Хочеться вірити не лише в повернення миру, але й у перемогу України. Якщо ми станемо колонією, то ж буде зовсім не мир, а просто інша форма концтабору, який нам тут влаштували. Чи просто буде якийсь «полегшений» варіант – гетто чи щось таке. Ми втратили надто багато, щоб погодитися на таке. Хотілося б знову спокійно діставати свій український паспорт, хотілося б, щоб наше місто не вимирало після 18:00, щоб не було ніякої «комендантської години», щоб люди відчували, що вони знаходяться у себе вдома, а не в клітці.

Ви знаєте, я ніколи не плачу, коли згадую, як усе було раніше, і ніколи не кажу «у минулому житті», оскільки це все і є моїм життям. Життя продовжується, як би там не було. Дуже хочу дожити до миру, щоб побачити, як моє місто звільняється від зарази, яка роз’їдала його багато років. Дуже багато знайомих померли, тому що здалися та зневірилися. Вирішили перестати жити, й перестали. Я до війни часто бувала «дружкою» на весіллях, чоловік навіть сміявся, що мене мало не до 45 років кликали подружки на свої весілля. А тепер я так само часто буваю на похоронах. Я знала цих людей все своє життя, пам’ятаю їх молодими, здоровими, з купою планів, які майже всі вони втілили. А потім прийшла війна, і все у нас відібрала. Все, окрім надії. Напишіть, що ми не втратили надії.

Читайте також: Ми можемо повернути Крим достатньо швидко, – Сенченко

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

Ілюстративне фото: Anton Darius | Unsplash