Побувати на двох маршах з нагоди Дня Незалежності квартувало хоча б заради того, щоб зайвий раз нагадати собі – ми всі бачимо реальність по-різному. Реальність України і розуміння її незалежності – теж у кожного своє.

Ходу Гідності, присвячену 28-й річниці Дня Незалежності України, організовану Офісом президента, треба було дивитися по телевізору. Тому що саме для нього вона і створювалася. Це я зрозуміла, подивившись його вже сильно потім в запису.

Саме спостерігаючи на екрані хвилину мовчання на честь героїв, які віддали життя за незалежність країни, спуск на Майдан президента з дружиною, їхню зустріч із сотнею дітей, одягнених в біле, які розмальовували долонями щити «Беркута» і пожежну машину з брандспойтом, яку використовували правоохоронці під час трагічних подій на Майдані в 2014 році, починаєш бачити в цьому всьому сенс. Місцями навіть відчуваєш лапки мурашок, які пробігають по хребту в моменти гострої душевності. Оригінальне виконання гімну в екрані теж виглядає абсолютно інакше – навіть задумка відчувається.

Наживо на Майдані ефект губився. Якісь діти щось роблять. Якісь військові кудись ідуть. Люди іноді підгикують при перших звуках голосу президента. Здається, просто тому, що роки переглядів 95 кварталу виробили стійкий рефлекс. Чому гімн звучить стільки разів і в таких варіаціях – не зрозуміло. Блискавична зміна настроїв від хвилини мовчання до огламуренних реп-мелодій сприймається дивно і з роздратуванням. Мова глави держави сприймається тільки на звук і тому звучить трішки фальшиво. А потім, переглянувши все, що відбувається вже в запису, починаєш розуміти, що хотів сказати автор. Хоча певна частина ненатуральності подачі все ж зачіпає.

Марш Захисників України був іншим. Швидше і тепліше. Можливо, через розряди радісних іскор, які виходять від людей, які давно не бачилися і раді нарешті зустрітися. Можливо – через більш високий градус щирості і справжності навколо. Можливо – через ефект приємного «неглянцевого» маршу, де можна бачити і польовий піксель, і парадну форму, і мультики, і вишиванки, і звичайні футболки з тризубами або назвами підрозділів. Можливо – через сотні і сотні людей, які без пафосу і непостановочно просто прийшли сказати «дякую» тим, завдяки кому ми можемо ще один рік святкувати свою незалежність.

На цьому марші людей помітно більше, ніж на офіційному. І вони помітно краще розуміють, чому і для чого прийшли сюди.

Насправді обидва ці заходи – вони були про Україну і її незалежність. Просто – для різних аудиторій. Є аудиторія більшості, для якої і смисли незалежності, і все, що відбувається в країні, починаючи з зими 2013 року, і факт агресії був шумовим фоном. Для когось білим шумом. Вникати в це не хотілося, причини були незрозумілі, сприйняття інформації по темі – уривчасте. Це аудиторія, яка знала, що щось відбувається. Але що, де, чому і що все це означає – аудиторія обмірковувати не встигала і не хотіла.

Представники саме цієї аудиторії прийшли до влади. Не до кінця розуміючи смисли, що відбувається, вони стрімко осягають реальність. Але розуміння залишається на рівні 2014 року. Тому й ідея Ходи Гідності в основному крутилася навколо думки «Єдина країна». У 2014 році ми саме з цієї думки починали боротися з російською агресією, вірячи, що саме усвідомлення цілісності українського народу здатне зупинити окупацію Донбасу. Розуміння, що так це все не працює, настало сильно потім.

Але все ж не дарма Алан Бадоєв був головним режисером офіційної частини святкування. Він непоганий, як кліпмейкер, але найбільша популярність його наздогнала після прем’єри фільму про Помаранчеву революцію. Під час якої тема «Схід і Захід разом» теж була гіперпопулярною. Він знає, як працювати з цією темою. Він в черговий раз майстерно її відпрацював на ході Гідності. Він просто не встиг зрозуміти, що болючі теми і головні питання, що хвилюють громадянське суспільство, дещо змінилися з першої половини 2000-х.

І саме тому громадянське суспільство, в більшості своїй, скептично сприйняло результат його роботи. А потім просто організувало своє святкування Дня Незалежності. Так, як йому здавалося правильним і актуальним – з ветеранами, сім’ями загиблих, волонтерами та всіма небайдужими. І вийшло яскравіше, легше і душевніше, ніж у офіційних організаторів. При тому, що на Марші Захисників сценарної організації не було ніякої взагалі. Просто все, що відбувається було близьке і зрозуміле всім учасникам. Вони розуміли, чому важливе свято Незалежності. Знали, завдяки кому шість років тому над усією Україною не повісили триколор. Хотіли побачити і подякувати тим, завдяки кому День Незалежності України – наше свято. Вони нікому нічого не нав’язували – не було необхідності.

Ці дві аудиторії не завжди розуміють один одного. Тому цілком можливо, що два варіанти святкування в цьому році були цілком доречні. Залишилося навчити їх домовлятися і разом працювати на нашу країну. Або, для початку, навчити владу працювати з громадянським суспільством, а їхні аудиторії вже потім підтягнуться. Тоді святкування наступного Дня Незалежності України буде ще яскравішим і куди цікавішим.

Фото: Юлія Кирієнко

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook