В полоні у окупантів «ДНР» і «ЛНР» залишаються близько 200 українців. 16 січня біля будівлі Офісу президента пройшла акція на їх підтримку.

«Це не акція протесту. Це акція солідарності з нашими хлопцями, які на сьогоднішній день утримуються на окупованих територіях. На сьогоднішній день там знаходяться ще близько 200 осіб – це тільки ті, кого підтвердили з нашого боку. Але неофіційно, думаю, утримують набагато більше. На жаль, на тій стороні людей перетворюють у матеріал торгівлі. І є випадки, коли ми знаємо, що наші хлопці перебувають там, вони вже “засуджені”, але, на жаль, бойовики їх не підтверджують», – пояснив голова Всеукраїнської асоціації полонених Анатолій Поляків.

До Офісу президента прийшли близько 80 осіб – це колишні полонені, родичі і друзі утримуваних. Учасники акції поділилися з своїми історіями, передають кореспонденти «Донецьких новостей».

Валерій Матюшенко до цього часу перебуває в полоні «ДНР», у нього 16 січня день народження. На акцію прийшла його дружина Тетяна. «На жаль, це вже третій день народження, який ми не разом. Але я сподіваюся, що в цьому році моя мрія і мрія багатьох сімей здійсниться. Валера, сподіваюся, ти побачиш це – я вітаю тебе з днем народження, пам’ятай про те, що ти не один, ми разом, і ми разом все переживемо», – звернулася Тетяна, висловивши всім слова подяки за підтримку.

Вона повідомила, що змогла передати чоловікові подарунок. «Я не буду говорити, який. Але він зрозуміє: Валера, моя половинка – у тебе, а твоя – у мене. Все буде добре, і ми будемо разом», – сказала Тетяна Матюшенко.

Житель Горлівки Станіслав Печенкін провів у полоні «ДНР» 2 роки і 11 місяців, він як раз утримувався з Валерієм в одній колонії. «Мені пред’являли “шпигунство”, звинувачували у співпраці з СБУ. Перші 10 днів я перебував у горлівському “міськвідділі МГБ”, потім 7 місяців був на території колишнього арт-центру “Ізоляція”, потім у донецькому СІЗО, потім – у Макіївської виправної колонії № 32, звідки мене і обміняли цим груднем. Там, в Макіївці, залишилося ще 23 людини, в тому числі Валерій Матюшенко, дружина якого сьогодні присутній на акції», – розповів горлівчанин.

Валентина Боранова тримає в руках плакат на підтримку свого сина. Станіслава Боранова затримали «ДНР» 9 вересня 2017 року, тоді йому був 31 рік. Причому сім’я разом з сином всі роки жила в Сумській області, Станіслав повідомив матері, що поїхав на роботу в Київ – і пропав. Яким чином і чому він опинився в «ДНР» – жінка досі не знає.

«Він мені останній раз подзвонив 31 серпня 2017 року, він їхав на роботу в Київ, – і більше ми його не чули. Довгий час не знали, що з ним. Наразі лише відомо, що його заарештували в Донецьку, шиють “шпигунство” та “викрадення людини” – так хлопці сказали, які знаходилися з ним в полоні. Спочатку сина тримали на заводі “Ізоляція” (база “МГБ ДНР” на території колишньої арт-галереї, створеної на місці зруйнованого заводу, – ред.), зараз він знаходиться в 97-ї колонії в Макіївці. Досі у нас з ним немає зв’язку, ми його не бачили, не знаємо, що сталося насправді. Довгий час ми його не могли знайти, тому що син – Станіслав Васильович Боранов, а там по документах він проходить як Олександр Анатолійович Божок», – пояснила мати полоненого.

Про місце знаходження сина Валентина розповів Валерій Соколов, який був звільнений з полону в ході останнього обміну – 29 грудня 2019 року. Він теж учасник сьогоднішньої акції. «Ми були приятелями з Борановым, разом перебували у в’язниці, тому я його добре знаю. І він попросив передати матері, що він живий», – пояснив чоловік.

Самого Валерія Соколова «ДНР» «засудили на 10 років за «шпигунство». «Я просидів 3,5 року. З них 2 року я просидів у концтаборі “Ізоляція” – це найстрашніше місце, як гестапо. Сьогодні прийшли з другом, з яким були разом там у полоні, щоб підтримати наших хлопців. Ми потрапили в Макіївську колонію, там нас було десь 60 чоловік саме “засуджених”, але дуже багато було затриманих. До нас приходила так звана “омбудсмен ДНР” Дарина Морозова і була здивована, що нас там стільки багато. І багато людей, місце знаходження яких не встановлено, – їх тримають у приватних в’язницях, в гаражах, на дачах», – розповів Соколов.

Колишній бранець «ДНР» донеччанин Андрій (прізвище просить не називати) прийшов підтримати свого друга, з яким провів більше року в одній камері. «Це Сидоренко Андрій – приголомшлива людина, стійкий і мужній. У нього двоє дітей. Він справжній патріот України, він тримається і чекає звільнення. Йому пред’явили “шпигунство”, він ще не “засуджений”, зараз йде тільки ознайомлення зі справою, а потім лише “суд”», – сказав він.

Сам Андрій провів у полоні 21 місяць. Спочатку його тримали на базі «Ізоляція», потім перевели в донецьке СІЗО № 5, «засудили» за «шпигунство» на 13 років і відправили в Макіївську колонії № 97, звідки він був звільнений з обміну 29 грудня. «Я корінний донеччанин, хотів допомогти нашій країні. Я нічого не заперечую – чим міг, я допомагав, за що був “засуджений”, – зазначив чоловік.

З Сидоренко він зустрівся вже в СІЗО. «30 липня 2018 року Андрія Сидоренко перевезли в СІЗО № 5, а 11 вересня 2019-го – мене відправили в макіївську колонію. Весь цей час ми були з ним разом. Андрій хворий на цукровий діабет, але лікування там ніякого не мають, крапельниці йому не ставлять, у нього важка ситуація з суглобами», – пояснив донеччанин.

30-річний Євген Шляхтін – колишній полонений «ЛНР», влітку 2014 року провів 30 діб «на підвалі» в місті Стаханові (після перейменування – Кадіївка) – 10 днів його тримали в гаражі при будівлі колишнього Убоз (управління по боротьбі з організованою злочинністю), а решта 20 днів – у підвалі школи-інтернату. «У 2014 році я був організатором проукраїнських акцій у своєму рідному Стаханові. За це до мене на роботу увірвалися бойовики “ЛНР”, заарештували, катували, проводили уявні розстріли, поламали пальці і кисті рук… Але мені пощастило, в місто приїхав головний бойовик “ЛНР” [Павло] Дрьомов (загинув 12 грудня 2015 року в результаті підриву його автомобіля “ЛНР”, – ред.) і дав розпорядження відпустити всіх полонених – саме цивільних. Не звільнили тільки полонених, які раніше ставилися до українських силових структур. За свої 30 діб я бачив близько 100 осіб, які перебували у місцях несвободи в Стаханові. Людей забирали за все – як мене за проукраїнську позицію, у кого-то хотіли віджати гроші і бізнес, хтось зводив свої рахунки. Таксистів часто забирали за те, що вони відвозили людей на підконтрольну територію. З нами знаходилися і “провинилися” бойовики, наприклад, дезертири», – згадує чоловік.

Зараз в Київ Євген приїхав з роботи і прийшов на акцію. «Я хочу підтримати всіх полонених, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Донбасу, Криму і в Росії. Але особливо хочу відзначити луганчанина Сергія Русинова. Хлопець потрапив у полон “ЛНР” за напис в соцмережах. У нього було написано, що “любить маму, хардкор і Україну”. За це в “ЛНР” йому 23 жовтня 2018 року присудили 6 років в’язниці. Але в останній обмін полонених (29 грудня 2019 року) він не потрапив. Але потрібно обов’язково звільняти хлопця», – прокоментував Шляхтін.

В підтримку Сергія Русинова також прийшли представники «Національних дружин». «Сергій – учасник футбольного руху в Луганську, фанат луганської “Зорі”. Мої друзі-переселенці його дуже добре знали і попросили, щоб ми сьогодні вийшли на підтримку Сергія. Але ми висловлюємо підтримку всім полоненим. Ми завжди беремо участь у таких акціях, щоб привернути увагу, зокрема, до проблеми самого процесу обміну. Наприклад, в ході останнього грудневого обміну ми забрали мало наших хлопців, а туди віддали більше тих, хто воював на боці “Л-ДНР”», – сказав начальник штабу Київського відділення «Національних дружин» Євген Душейко.

Анна Боднар приїхала на акцію з Івано-Франківська, її син пропав «ЛНР» 6 років тому, сім’я вважає його безвісти зниклим. Правда, була процедура звірки ДНК з останками, результат виявився позитивним, але батьки сподіваються, що це помилка і що син все-таки живий. «Йому тоді було 18 років, в цьому жовтні виповнилося вже 24. Він військовослужбовець. Поки був світ, він служив у Львові, в десантних військах. А як почалася АТО, їх перевели в Луганську область, як запасний резерв – 80-я десантна штурмова бригада. Останній раз я його чула 5 вересня 2014 року – він подзвонив в 6:30 ранку: “Мама, тато, я вас люблю”. І більше ми його не чули. В той день був бій за Луганськ. Потім ми здавали тест на ДНК, начебто збіглося. Але багато батьків не вірять – адже скільки разів було, що ДНК збігалося, а потім діти поверталися. І ми не віримо аналізами, думаємо, що він досі десь у полоні», – сподівається Ганна Василівна.

У кожного з учасників свій біль, свої сльози, але всіх їх об’єднує віра в те, що їхні рідні і друзі скоро повернуться. І це обов’язково станеться.

Фото: «Донецкие новости» 

Також важливо: Україна – пропонує, Росія – звинувачує і вимагає: підсумки чергових переговорів у Мінську Донбасом 

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook