ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
0
5
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
0
5
Особлива думка
Ветеранка-письменниця Олена Білозерська: Будь-яка література потрібна, окрім нездарно написаної
  16 Вересня 2020 22:20
|
  3490

Ветеранка-письменниця Олена Білозерська: Будь-яка література потрібна, окрім нездарно написаної

Ветеранка-письменниця Олена Білозерська: Будь-яка література потрібна, окрім нездарно написаної

Нагадаємо, 27 Львівський міжнародний BookForum говорить в онлайн-форматі на тему: «Перепис населення: знати, хто ми є». Таким чином, обравши фокусну тему, команда та програмна рада фестивалю звертає увагу на актуальні, проблемні теми суспільства.

Крім того, організатори глобального культурного онлайн-майданчика створили власну «Анкету перепису населення». Адже ідентифікація людей це те, що прямо або опосередковано впливає на споживання культури і літератури, зокрема. «На 27 BookForum ми будемо ставити прості, але очевидні запитання, тому що наша мета почути відповіді та спробувати їх проаналізувати», зазначає Софія Челяк, програмна директорка BookForum.

«Чорноморка» ж створила власну анкету. У фестивальні дні, з 16 по 20 вересня, ми будемо публікувати інтерв’ю з ветеранами-письменниками. І сьогодні говоримо з Оленою Білозерською.

АНКЕТА ВЕТЕРАНКИ-ПИСЬМЕННИЦІ

Ім’я та прізвище: Олена Білозерська
Підрозділ: з 2014 по 2017 рр. – ДУК «Правий сектор» та Українська Добровольча армія, у 2018-2020 рр. – 503 окремий батальйон морської піхоти ЗСУ
Посада: снайпер, з 2018 р. – командир взводу самохідних артилерійських установок
Книги: «Щоденник нелегального солдата» (2019 р., у 2020-му вийшло 2-ге видання, виправлене і доповнене)
Улюблена книга: оповідання О. Генрі.

Чому вирішили написати цю книгу?

Коли йшла на війну, вже знала, що ця книга буде написана. Просто тому, що до перебування в центрі історичних подій та фіксації їх для нащадків здавна ставлюся як до священнодійства. Але я думала, що напишу її «як положено» – після закінчення війни. Але війна затягнулася. Коли я в кінці 2017 року приїхала до Києва навчатися на офіцерських курсах, журналіст Юрій Бутусов порадив мені не баритися з написанням – поки я жива-здорова і все пам’ятаю. Так, з його подачі, я сіла писати. На цю роботу пішло 8 місяців.

Книга охоплює події 2014-2017 років, коли я служила неоформленим добровольцем – у з’єднанні, яке так і не стало частиною офіційних силових структур. Звідси й назва «Щоденник нелегального солдата». Вона вийшла об’ємною – 600 сторінок, 400 кольорових фотографій, карти бойових дій, в кінці іменний та географічний покажчики. Книга абсолютно документальна, у ній просто описується день за днем те, що ми робили – бойові дії, побут, жарти, неприємності. Трохи є організаційно-політичних моментів, бо я в той час входила до керівництва «Правого сектора» і всі події та пертурбації, пов’язані з ним, мене не минали.

Кожна репліка, сказана будь-ким з героїв книги, не вигадана мною і не відновлена з пам’яті, а зафіксована дослівно. Писала на основі власних щоденників, а також фото і відео, які, будучи до війни професійним журналістом, знімала постійно, навіть у боях. Ті ж бойові операції, в яких особисто я з різних причин не брала участі, але без яких історія нашого підрозділу була б неповною – описують від першої особи мої побратими.

Якою, на вашу думку, має бути література в період війни?

Особисто я тяжію до документальної літератури і кіно. Багато років тому, коли пішла в журналістику, в мені помер історик. Архівні документи для мене досі важать більше, ніж масштабні художні твори. Вважаю, що поки свіжа пам’ять, треба зафіксувати якнайбільше матеріалу – якраз для тих хлопців і дівчат, які після нас писатимуть художню літературу, зніматимуть фільми про нашу війну.

Втім, я вважаю, що будь-яка література корисна і потрібна, окрім нездарно написаної.

А прочитати про війну хотіла б свою наступну книгу 🙂 Яку вже планую писати. Книги інших авторів читаю з обережністю, бо якщо вони погані, то це втрачений час, а якщо круто написані, це мене на деякий час деморалізує, відбиває бажання писати самій. Бо я перфекціоніст, і коли бачу рівень, до якого недотягую, то мені стає сумно і зникає бажання працювати.

Враховуючи, що війна ще триває, де межі правди, про яку можна писати? Чи не стикались із тим, що хтось казав «навіщо про це написала»?

У мене девіз по життю: «Пишу правду і тільки правду. Але не всю». Тобто не всю інформацію, яка мені відома. У моїй книзі всі герої з відкритими обличчями і справжніми іменами й прізвищами (звичайно, це зроблено з їхньої згоди). Про хороше писати легко, а щодо негативу вирішила для себе так: я його не приховую, але не називаю імен і позивних людей, які це робили. Ті, хто «в темі», все одно розуміють, про кого це, читачам все одно, як звали конкретних людей, для них важливіша сама подія, а люди, які проявили себе не найкращим чином, не мають підстав влаштовувати скандали, бо цим вони самі б себе викрили.

«Навіщо про це написала» – якийсь час чула щодня, від свого чоловіка. Він взагалі дуже скептично ставиться до всього, що я пишу – вимагає елітарного стилю, зрозумілого десятьом інтелектуалам на країну, а я принципово пишу для всіх, і його це бісить. Він знає про наш добровольчий підрозділ більше, ніж я, бо був тоді на «офіцерській» посаді, а я на «рядовій». Але категорично відмовився консультувати мене, коли я писала. Через це у першому виданні була певна кількість неточностей, які ми виправили у другому – коли він побачив, що ця книга цікава людям, що вона добре розходиться – змінив гнів на милість і допоміг мені прибрати ті «ляпи».

Яка ваша улюблена книга про війну? Що б ви порадили прочитати кожному?

Однозначно – «Життя P.S.» Лєри Бурлакової. Нічого більш пронизливого про війну я не читала. І, звичайно, «Піхота» Мартина Бреста – у нього просто офігезний стиль, стик документальної літератури з художньою.

Чи легко ви знайшли видавця? З якими проблемами стикнулись?

У перші пару місяців писання книги мені матеріально допомагав фонд, який очолює Юрій Бутусов, і проблема з видавництвом нібито була від початку вирішена – рукопис планувався до передачі в одне велике відоме видавництво. Коли ж книга була закінчена, я змушена була відмовитись від співпраці з цим видавництвом – через суворе дотриманням ним авторських прав, що я всією душею підтримую, але У цьому разі це спрацювало проти мене. 90% фотографій, розміщених у книзі, зроблені мною, але 10%, в тому числі майже всі, на яких в кадрі є я, зроблені іншими людьми, дуже часто мало знайомими мені бійцями, яких я з часом втратила з поля зору. Так от, щоб опублікувати у книзі зроблені ними на телефон фотки, на яких формально у них є авторське право, потрібен їхній письмовий дозвіл. А я елементарно не знаю, як їх звуть і де їх тепер шукати. Спитала, що робити в такій ситуації. Отримала однозначну відповідь: не публікувати ці фото. Ясна річ, жоден боєць-автор фото у такій ситуації не став би судитися зі мною чи з видавництвом, але видавництво дотримується загальних правил.

Також (але це другорядне) я не захотіла нікому на три роки віддавати права на створений мною текст. І пішла іншим шляхом. Позичила гроші і віддала готову верстку не у видавництво, а в типографію. Там надрукували – все так, як я хотіла. Потім я сама продавала книгу і віддавала борг. Раджу цей шлях усім авторам, які впевнені, що зможуть повернути борг. В такому разі ти сам собі господар і ні від кого не залежиш, це для мене завжди було дуже важливим.

Яким був фідбек від читачів?

Це може виглядати дивним, але за рівно рік, що минув з часу першого видання, відгуків було дуже багато і при цьому жодного негативного. Усі відгуки я збираю на своєму сайті. І мені пару разів докоряли, що я нібито їх відбираю і не публікую негативні. Але це не так, на тій сторінці абсолютно всі відгуки на книгу, без відбору і цензури, з єдиною умовою: з відгуку має бути зрозумілим, що його автор прочитав книгу, повністю або хоча б частково. Поки що всім сподобалось.

Читайте також спецпроєкт «Чорноморки»: Перетворити граблі на драбини: як не дозволити факапам заважати власній справі (історії розвитку ветеранського бізнесу)

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені