Загреб, Хорватія

Ми зустрічаємося в затишному загребському кафе. Її звуть Петра. Їй 37. У неї довге гарне волосся, ідеальна фігура і дуже незвичайні риси обличчя. Вона дуже стильно одягнена і схожа на модель з обкладинок модних журналів. Але Петра не модель, а лікар-кардіолог. Багато років вона працювала в конфліктних регіонах і гарячих точках. Професію – рятувати життя і допомагати людям – Петра вибрала не випадково. Петра – хорватка і вона була дитиною, коли в її рідне місто прийшла війна.

«Ми жили в Дубровнику. Це був 1991 рік. Все сталося буквально в один день. Всі говорили, що почалася війна, але я не знала, що це означає, поки моє місто не почали обстрілювати. Снаряди, вибухи… Це було дуже страшно. А потім був день, коли дорослі почали повторювати одну і ту ж фразу: «Вуковар пал». Але ми були дітьми і просто не могли зрозуміти, як це, як місто міг упасти?».

Облога Дубровника почалася восени 1991 року. Кілька місяців місто прожило під постійними обстрілами, без водопостачання та електрики. За оцінками ООН, за цей час Дубровник покинули 15 тисяч осіб, більше 80 цивільних мирних жителів були вбиті. У 1992-му хорватським військам вдалося прорвати облогу. А ось доля Вуковара була ще більш трагічною – облога міста тривала всю осінь 1991 року. Під численними обстрілом і бомбардуваннями Вуковар був практично повністю зруйнований. Після захоплення міста хорватські військовополонені і поранені солдати з госпіталів були страчені. Точна кількість загиблих серед мирного населення невідома. За різними підрахунками – від 1000 до 1300 чоловік. 

«Під час війни було дуже багато жертв серед хорватів – дуже багато загиблих і поранених. Дуже багато вбитих серед мирних жителів. Але хорвати – дуже горді. Ми не хочемо бути в позиції жертви, ми не любимо жалітися. Це одна з причин, чому хорвати не люблять розповідати про війну. Ми, звичайно, пам’ятаємо про війну, вшановуємо пам’ять загиблих, але ми не хочемо, щоб нас жаліли. Після війни хорвати намагалися якомога швидше відбудувати зруйновані міста і почати життя знову. Ми дуже вимогливі, насамперед, до себе. Тому, коли війна закінчилася, ми намагалася зробити все, щоб люди в нашій країні жили добре і забували про ті жахи. Хорвати прийняли для себе важливе рішення після війни: життя триває. Не можна себе жаліти, треба жити далі».

Війна закінчилася, коли їй було 14 років. Але, незважаючи на пережитий жах і страшні спогади, Петра зізнається, що в її серці немає ненависті: «Мені досі важко говорити про війну і дуже складно це згадувати. Але ненависті у мене немає. Звичайно, коли я бачу фотографії тих часів, мені дуже важко, це досі викликає дуже сильні емоції. Під час війни серед усіх народів були люди, які робили страшні речі, і були хороші люди, які навіть в тих умовах намагалися допомагати іншим і робити добро. У мене є друзі серби, мої колеги там, з якими ми співпрацюємо. Відкрито у нас не кажуть про неприязнь, хоча, наприклад, тих же сербських співаків на нашому телебаченні немає досі. Але ніхто не акцентує чому, ми не розпалюємо конфліктів». 

Єдине, що ненавидить Петра – це війни. Саме тому вона їздила в різні гарячі точки, як лікар – допомагати рятувати життя мирних жителів. Коли почалася війна на Донбасі, вона допомагала медикаментами українським цивільним, в першу чергу хворим дітям. Вона підтримує і вірить у перемогу України. 

«Я знаю, що дуже часто наші війни порівнюють. Вуковар і Донецьк, точніше Донецький аеропорт. Є фото, де поруч – водонапірна башта Вуковара (один з пам’ятників і символів нашої війни) і вишка з вашого аеропорту. Те, що відбувається на Донбасі – дуже страшно». 

Петру часто засмучує те, що пишуть про Балканські війни в мережі: «Дуже часто про нашу війну говорять люди, які нічого про неї не знають. Вони читають в інтернеті і починають писати дурниці в соцмережах. Хоча минуло багато років, але для нас це все ще боляче, і боляче читати, коли люди пишуть неправду або маніпулюють фактами.  Друзі з інших країн часто задають мені різні питання про війну, і деякі з них дуже дивні. Багато речей, які тоді поширювала пропаганда – люди досі в них вірять і не намагаються заглибитися в питання. Для того, щоб зрозуміти причини тієї війни, потрібно знати нашу історію, історію взаємин наших країн. І знати наш менталітет. Ми, жителі півдня, емоційні й темпераментні, між нами бувають сварки, але ми самі повинні миритися, важливо, щоб інші не допомагали розпалювати конфлікти.  Мені дуже хотілося б, щоб люди винесли уроки з нашої війни – щоб подібне ніколи і ніде більше не повторилося. Головне, що варто пам’ятати – ненависть – це шлях в нікуди».

Ілюстративне фото: Marina Vitale on Unsplash