ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
0
1
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
0
1
Особлива думка
Авторка книги «На щиті»: Це – історії без хепіенду. Але вони із продовженням
  22 Серпня 2020 09:02
|
  2420

Авторка книги «На щиті»: Це – історії без хепіенду. Але вони із продовженням

Авторка книги «На щиті»: Це – історії без хепіенду. Але вони із продовженням

Ірина Вовк спершу опинилась на війні із Росією як журналістка. Потім – як волонтерка. Тепер вона написала книгу про найважче, із чим можна зустрітись на війні – про те, що відчувають родини загиблих.

«На щиті» це тритомник історій родин загиблих. Загиблих під «Градами», на кургані Савур-могила, в Луганському та Донецькому аеропортах, під Іловайськом та у «котлі» Цвітних Пісків. Але ця книга – не про специфіку воєнної буденності чи особливості військових операцій. Вона – про людей та пам’ять.

Про історію цього видання та про те, як загибель одного воїна змінює життя цілої родини – Ірина розповіла в інтерв’ю «Чорноморці».

Ти написала тритомник про загиблих на російсько-українській війні. Чому книга – саме про загиблих?

Все почалось із того, що у квітні 2014 року я поїхала у Донецьк, була затримана «оплотівцями» і мало не потрапила на «подвал». Після того зрозуміла, що потрібно щось робити, раз я уже звідти вибралась. Стала волонтером. За ті три роки, поки їздила на війну, мала думку, що потрібно робити щось, аби ми не забували тих, кого не стає.

Перша смерть особисто мого друга – це була загибель Діми Жукова. Був серпень, я поїхала на виїзд. Дуже хотіла Діму привітати із Днем десантника. Але не було зв’язку, у той день це зробити не вийшло. Подзвонила йому вже коли повернулась до Львова, думала привітаю постфактум, і заодно спитаю, чи не потрібно йому щось привезти. Дзвоню, слухавку бере його дружина Юля і каже: «А мы Диму вчера похоронили». З того моменту я зрозуміла, що про загиблих потрібно буде багато писати і говорити – інакше їх будуть забувати.

Згадайте: Чергова річниця збитого «Боїнга»: як важливо говорити

Чому саме книга?

Коли завагітніла, стало зрозуміло, що я вже не зможу їздити на фронт, але і починати писати про щось інше не зможу. Повертатись до журналістики і робити новини про засідання міськради чи про затори у місті? Ну, ні. Я хотіла робити щось, пов’язане із фронтом, навіть якщо не можу бути там. Задумала проєкт, де були дуже короткі ролики, на 1-2 хвилини, про наших загиблих хлопців.

Але рідні загиблих часто не хотіли або не могли говорити на камеру, а після того, як камера вимикалась, ми сиділи, пили чай і вони розповідали багато чого. Розуміючи, наскільки це важливо, я просто включала диктофон і записувала.

Отак я потроху записувала, розшифровувала і розуміла, що об’єм інформації назбирався уже чималенький. Подавати його шматками в інтернет-видання не хотіла. Тому почала збирати всі ті історії, адаптувати їх до художнього твору, розуміючи, що їх краще подавати у вигляді книги.

Дуже багато чого дозаписувала, оскільки історії змінювались. Помирали батьки, діти йшли на фронт, дружини йшли на фронт. Це також було важливо, і я хотіла це показати. Так у мене назбиралося півтори тисячі сторінок. Куди із цим діватись я не знала, тому просто почала писати видавництвам.

Всім?

Спочатку – львівським. Там відповідали, що треба писати щось більш позитивне, бо всі вже втомились від тої війни. Або, що це – не їх формат. Або просто казали, що грошей нема. Одне видавництво спочатку, ніби, погодилось, але коли я надіслала їм повний рукопис, зрештою, теж відмовилось.

Потім я написала Олександру Красовицькому (український видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо» – ред.). Він запропонував зустрітись і, здається, майже одразу ухвалив рішення. Так ми домовились, що у видавництві «Фоліо» вийде три томи книги. Там – різні історії. Не лише про відомих військових, яких багато хто знає, таких як Дмитро Годзенко, Василь Сліпак, Сергій Кульчицький чи Аміна Окуєва. Там історії звичайних людей, про яких ми могли би і не чути. Хто би знав про Вітю Бражнюка з Бродів, який із поламаною рукою попросився у військкомат і пішов захищати країну? Мало хто говорить про засідку під Цвітними Пісками 5 вересня 2014 року. Там була сутичка із бандою «Русич», де воював Мільчаков, садист-неонацист з Петербургу (тоді спершу з засідки під Веселою Горою була розбита колона 24 БТрО «Айдар», а у бою двома годинами згодом під Цвітними Пісками українські десантники при прориві втратили ще понад 20 бійців. Всього українські сили втратили до 46 вояків загиблими та зниклими безвісти – ред.).

От я їздила по селах і містах, говорила із родинами та збирала їхні історії.

Важливо: У липні Україна втратила 8 захисників у російсько-українській війні: пам’ятаємо

Як ти витримала пропустити через себе стільки горя?

Не знаю. Часом хотілось вибігти з тої хати і трохи покричати десь, бо тобі розказують такі речі, що сидиш, заламуєш руки і не знаєш, що робити. Важко, бо це – історії без хепіенду. Ти читаєш історію – і вона закінчується смертю. Це – важко. Але це потрібно.

Я просто намагалась ставити себе на місце тих дружин, мам, які втратили найдорожче. Хочеться знати, що про нього згадають і розкажуть.

В історіях без хепіенду щось хороше ти знаходила?

Важко сказати. По-перше, для мене було важливо назвати ім’я. Якщо ім’я десь почується – це добре. Мені хотілось, щоби ті, хто забувають про війну, почули про загиблих. Мені хотілось, аби почули голос родин загиблих. Родини часто дякували за те, що я була готова їх слухати. Оце їхнє «Дякую» мені іноді аж по серцю різало.

У цих історіях важко знаходити щось позитивне. Але у них можна побачити промінчик життя.

Були історії, коли діти ставали військовими за батьками. Взагалі, коли у людини залишились діти – це вже світлий промінчик. Багато хто з дружин говорить: «Мій син так схожий на чоловіка». Є історії, коли бабусі докладають усіх зусиль, аби виховати тих малявок, які лишились без батьків. Мені взагалі хотілось би багато писати про дітей і про те, що вони розповідають. Те, як дитина пишається батьком, як дитина хоче брати з нього приклад, наскільки для неї важливо, ким є батько і як він загинув.

Тобто у цій книзі – не історії про смерть. Це – історії про загибель із продовженням?

Так. До речі, мені дуже часто дружини розказували, що вони сваряться із тими, хто називає їх «вдовами». Вони кажуть: ми – не вдови, ми – дружини воїнів. Ліля Цимбал, дружина Героя України Сергія Цимбала, казала, що свариться з усіма, бо вона – не вдова. Вона дружина воїна, у неї росте син, дуже схожий на батька. Вони організували спортивні змагання, присвячені пам’яті Сергія.

Важко, коли хлопець загинув, не маючи родини, дружини і дітей. Коли у нього лишається сама мама – їй дуже важко. Вона живе у світі церква-цвинтар, цвинтар – церква. Такі історії тяжчі за ті, у яких є діти.

Цікаво: Українська воєнна кореспондентка: Якщо ми перестанемо стріляти – нас просто вбиватимуть

Коли ти писала книгу, не боялась, що люди її просто не дочитають? Прочитають кілька історій, зрозуміють, що для них це – занадто, і відкладуть її…

Ну, відкладуть. А потім знову візьмуть книгу – і прочитають ще одну історію.

Можливо, комусь ця книга покаже, що цю війну можна сприймати якось інакше. Батько загиблого Івана Сови мені розказував, що коли його син сказав, іде воювати, він не міг його зупиняти. Каже: «Я знав, що на війні у мого Івана шансів мало, але як я можу зупиняти воїна? Він пішов. Він загинув. Він вчинив подвиг. Він не міг інакше». Такі погляди теж дуже важливі. На війну ідуть свідомі чоловіки і жінки. Їх потрібно підтримувати, а не плакати за ними.

Кожна історія – це втрата для родини. Але всі ці історії – про подвиг, який потрібно пам’ятати і про який потрібно говорити. Вони змінюють світ. Донецький аеропорт – це історія не про те, що наших здали. Це історія – про подвиг людей, які 242 дні його тримали.

Є родини, де вирішують подовжувати, що почав чоловік. Батько Юрка Нагорного пішов на фронт, бо, як він каже, його син пішов воювати у небесних полках, то його хтось має замінити тут. Тому він пішов продовжувати його справу. Батько Славка Мельника так само пішов продовжувати подвиг загиблого сина.

Глобально – у кожній родині відбулись зміни. Є дружини, які пішли воювати. Є дружини, які ще раз вийшли заміж і народили дітей. Є батьки, які втратили єдиного сина, і усиновили дітей. Є батьки, чиї серця не витримали… і вони помирали навіть до того, як ідентифікували тіла. Так, родинам важко. Але важливо, з якогось часу вони приймають все як факт, і після цього починають оговтуватись.

Відгуки на книгу ти вже отримувала якісь?

Я давала її прочитати генерал-майору Гордійчуку. Для мене було за честь, що він написав вступне слово до цієї книги. Його відгук мені важливий. Але мені важливі відгуки родин, з якими я говорила. Мені важливі відгуки військових, які її прочитають.

Відгук – це те, що людина прочитала цю книгу і щось собі звідти винесла. Насправді, ми про цю війну знаємо дуже мало. Тому про неї потрібно читати.

Читайте також: Про Крим «без крові»: нагадування про міф Кремля у День кримського спротиву російській окупації

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

Фото з Facebook Ірини Вовк

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені