ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
4
В центрі уваги
У липні Україна втратила 8 захисників у російсько-українській війні: пам’ятаємо
  10 Серпня 2020 17:57
|
  479

У липні Україна втратила 8 захисників у російсько-українській війні: пам’ятаємо

У липні Україна втратила 8 захисників у російсько-українській війні: пам’ятаємо

Липень став одним із найкривавіших місяців 2020 року на фронті – загинули вісім українських воїнів (у січні й березні – 11 та 12 відповідно).

У липні за повідомленнями пресцентру штабу ООС і МОУ нарахували 343 обстріли. Для порівняння: за даними штабу ОС, у червні ворог вчинив по позиціях українських військ 337 обстрілів, у травні – 355, у квітні – 312, у березні – 292, у лютому – 279.

Кількість поранених у липні – 45 (у червні – 46, травні – 49, квітні – 31, березні – 74, лютому – 26). Із восьми бійців, які не дожили до перемир’я, шість полягли на Донеччині, двоє – в Луганській області.

Шість українських смертей – наслідок обстрілів (зокрема дві – робота ворожих снайперів). Два воїни підірвалися на вибухових пристроях. Наймолодшому – 18, найстаршому – 41.

Інформацію про загиблих захисників зібрала «Новинарня».

Олег Шило 

Народився 5 квітня 1991 року в Києві. Олег Шило  брав активну участь у Революції гідності, прийшов у військкомат невдовзі після початку війни добровольцем. Але того разу потрапити на передову йому не судилося: в навчальному центрі «Десна» чоловік не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям (хоча у 2010-му служив «строчку» в 138-й радіотехнічній бригаді).

У наступні п’ять років Олег займався власним здоров’ям, працював різноробочим (мав середню спеціальну освіту).

А вже 26 грудня 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника в 30-й окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького.

На фронт, до якого Олег ішов так довго, він потрапив у березні 2020 року. І ця перша, така очікувана, ротація стала для нього останньою.

За словами побратимів, до виконання службових обов’язків солдат Шило ставився з максимальною відповідальністю. При цьому був дуже веселим, товариським і щирим. Олег мріяв про військову кар’єру, прагнув пов’язати своє життя з армією.

Коли ввечері 8 липня окупанти почали обстріл у районі Попасної на Луганщині, Шило разом із товаришами займався укріпленням позицій: облаштовували фортифікаційні конструкції. Під прикриттям кулеметного вогню в Олега поцілив ворожий снайпер. Куля влучила бійцеві в бік: пройшла під серцем, роздробивши ліву руку й пробивши легені.

Олега встигли доправити до лікарні, де медики півтори години боролися за його життя. Але смерть виявилася сильнішою.

Тарас Матвіїв

Народився 18 лютого 1989 року в Любешівському районі Волинської області, але з дитинства мешкав у місті Жидачів на Львівщині.

У 2011 році закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК «Ера» (2011—2012) та телеканалу TВi (2012—2013), вів блоги в низці інтернет-видань. Багато працював із молоддю, проводив молодіжні фестивалі й військово-патріотичні вишколи. Активно боровся з незаконними вирубками лісу, створивши разом з однодумцями громадський рух «СтопЛісоцид».

Така активна людина не могла залишитися осторонь, коли розпочалися події на Майдані. Тарас входив до 3-ї сотні Самооборони, протистояв «Беркуту» в найважчі дні.

Потім став співкоординатором «Пошукової ініціативи”», яка розшукувала зниклих під час Революції Гідності людей.

Коли почалися бойові дії на сході, Тарас активно долучився до волонтерського руху, але швидко збагнув, що цього йому недостатньо – і у 2015-му пішов добровольцем на фронт. У складі окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ”» воював у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському

Із 2015 року – депутат Жидачівської райради від Української галицької партії.

У вересні 2018 року Матвіїв вступив на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією «Управління діями підрозділів механізованих військ». Отримав звання молодшого лейтенанта, і в грудні 2019-го був направлений для подальшого проходження служби до 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила (командир взводу).

Тарас загинув 10 липня під Троїцьким на Луганщині, врятувавши двох побратимів.

Близько 20:00 окупанти почали обстрілювати позицію, якою командував офіцер Матвіїв, зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, укріплення частково обвалилося й загорілося. Тарас, який перебував поруч, першим кинувся на допомогу двом бійцям, які були в бліндажі. Він витягнув у безпечне місце обох, коли на позицію впала ще одна міна. Тяжкі осколкові поранення  не залишили героєві шансу на життя. Матвіїв помер під час евакуації.

Посмертно він став лейтенантом. А президент Володимир Зеленський за поданням 24 омбр присвоїв Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Євген Чумаченко

Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл на Одещині, але з дитинства мешкав в Арцизі.

У вересні 2018 року підписав контракт на службу в Збройних силах. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Євген загинув вранці 13 липня внаслідок обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області з гранатометів і стрілецької зброї.

«Друже, ти був світлою веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш по собі добру пам’ять», – відгукуються про загиблого побратими з 79 одшбр.

Дмитро Красногрудь «Мир»

Народився 18 жовтня 1978 року на Донеччині. Мешкав у місті Лиман Краматорського району. Військовий досвід набував у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Тож коли у 2015-му, ще сержантом, прийшов воювати у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади «Холодний Яр», отримав позивний «Мир».

Красногрудь обожнював саперну справу. Ще сержантом був нагороджений президентською відзнакою «Захиснику Вітчизни». «Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а згодом став у нас начальником розвідки», – згадують побратими з 20 обмп.

Вже у званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль «За військову службу Україні».

Красногрудь брав участь у визволенні Мар’янки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні.

Саме він у червні 2017 року розробляв та брав участь в операції, в результаті якої поблизу села Жолобок на Луганщині був узятий у полон російський військовий Віктор Агєєв (у вересні 2019 року його передали Москві під час обміну, в результаті якого в Україну повернулися Сенцов, Кольченко, Балух, Сущенко, Карпюк, полонені моряки та інші українські політв’язні з РФ).

По завершенні контракту з 93 омбр Мир на якийсь час повернувся до цивільного життя. Але довго без війни не витримав і знову став до лав ЗСУ. На цей раз – як командир розвідвзводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35 обрмп.

Красногрудь ніколи не ховався за спинами інших. У той день, 13 липня, він також ішов на чолі групи розвідників, яка проводила антидиверсійну роботу в «сірій зоні» під Зайцевим, поблизу окупованої Горлівки. І підірвався на невідомому вибуховому пристрої.

Намагаючись забрати тіло друга в складі евакуаційної групи, внаслідок віроломної засідки був поранений сержант Ярослав Журавель, який помер від ран. Ще однією жертвою того страшного дня став військовий медик Микола Ілін – він уже з другою евакуаційною групою ішов рятувати ще живого на той час Журавля…

Тіло Дмитра Красногрудя забрали окупанти і передали українській стороні 15 липня.

Микола Ілін «Естонець»

Етнічний білорус, який мав громадянство Естонії і загинув за Україну – Микола Ілін був справді неординарною людиною.

Він народився 23 квітня 1984 року в білоруському місті Могильов. Підлітком захопився реконструкцією часів Великого Князівства Литовського, був членом могилівського лицарського клубу «Борисфен».

Подорослішавши, Ілін свідомо перейшов на білоруську мову й включився в боротьбу за відродження білоруської культури та національної свідомості. Мав прізвисько «Фронт». Брав участь в акціях молодіжних організацій «Молодий фронт» та «Зубр», був активним учасником протестів проти вкотре сфальсифікованих президентом Лукашенком виборів на білоруському «Майдані» – площі Калиновського в березні 2006 року.

За добу до розгону наметового містечка протестувальників, 23 березня, Миколу жорстоко побили силовики – потрапив до лікарні з важкою черепно-мозковою травмою. А коли опритомнів і трохи підлікувався, зрозумів, що в Білорусі йому залишатися небезпечно. І з допомогою друзів перебрався до Києва.

Потім, за підтримки тих самих українських друзів, переїхав в Естонію, влада якої затвердила програму підтримки переслідуваної лукашенківською владою білоруської молоді. Там довелося все починати з початку: працював таксистом, вантажником, їздив на заробітки у Фінляндію, водив екскурсії Талліном, зокрема польською та англійською мовами, які вивчив блискуче. Естонську хлопець також вивчив, і згодом отримав громадянство Естонської Республіки.

Саме Микола Ілін захистив українську волонтерку із Нью-Йорка Валентину Бардакову, коли у червні 2014 року в Таллінні її за український прапор побила знімальна група російського режисера Станіслава Говорухіна. До слова, одним із тих, хто найактивніше обзивав жінку «фашисткою», був актор серіалу «Свати» Федір Добронравов.

У 2018-му Ілін повернувся в Україну, щоб узяти участь у війні проти російських агресорів. А позаяк дуже захоплювався американськими морпіхами, то й собі попросився на контракт у морську піхоту – українську, ставши до лав 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

При цьому він так хотів стати медиком, що, кажуть, поставив командуванню «ультиматум»: або його посилають на навчання, або він звільниться.

Відтак Ілін пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини, з канадськими інструкторами. Йому також пропонували лишитися в Центрі інструктором і навчати інших, а зі знанням англійської Микола міг піти по міжнародних програмах.

Але Ілін хотів приносити практичну користь на передовій. 31 березня 2020 року він отримав погони сержанта і вирушив на фронт. Узяв собі позивний «Естонець». Але «інструктором» таки став: постійно проводив у батальйоні курси тактмеду.

13 липня окупанти підло обстріляли евакуаційну групу, яка під гарантії «тиші» в екіпіруванні гуманітарної місії вирушила в «сіру зону» забрати тіло загиблого Дмитра Красногрудя. Після цього Ілін без вагань пішов у складі наступної групи, щоб урятувати пораненого Ярослава Журавля.

Група з Іліним у складі вже не мала білих позначок – щоб не демаскуватися в «зеленці». Двоє бійців повернулися на місце збору. Вперед ішли тільки медик Микола й його командир.

Що відбулося на стежці, можна було побачити із запису камери GoPro, яка була на шоломі Іліна. Після обстрілу зі стрілецької зброї Микола побіг уперед. І загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

Тіло Естонця бойовики передали українській стороні 17 липня. Перед тим його грубо розітнули, витягнувши уражені осколками органи й деякі кістки (щоб приховати сліди нетипової міни). Після чого так-сяк зашили.

Після прощання в Києві тіло Миколи кремували, щоб за його заповітом розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю й Естонією.

Ярослав Журавель

Народився 8 березня 1980 року в Андріївці, Верхньодніпровський район Дніпропетровщини.

На фронт пішов 2015 року. Пройшов Піски, Мар’їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Разом із Дмитром Красногрудем воював у складі 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади «Холодний Яр».

А коли друг Красногрудь перейшов у 137-й окремий батальйон морської піхоти, Ярослав і собі перевівся в його підрозділ, ставши морпіхом. Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу.

Батько Журавля розповів, як після п’яти років перебування сина на війні просив його залишитися вдома. Але Ярослав відповідав, що не може – треба передавати свій досвід новим бійцям, ще не навченим веденню бойових дій.

Коли 13 липня лейтенант Красногрудь підірвався в «сірій зоні» під Зайцевим, Журавель одразу викликався увійти до складу евакуаційної групи, яка мала забрати тіло. Він був із Дмитром у момент підриву, тож добре знав, куди йти (забрати тіло командира одразу Ярославу з побратимами не вдалося, оскільки вони були контужені після вибуху, внаслідок якого Красногрудь загинув).

Окупанти, всупереч обіцяному ними режиму «тиш», підступно відкрили вогонь по беззбройній евакуаційній групі в білих шоломах, з усіма розпізнавальними знаками гуманітарної місії.

Сержант Журавель був поранений, але залишався живим. Це чітко видно на відео з розвідувального дрона: боєць у білій «гуманітарній» касці накладає собі кровоспинний джгут і намагається відповзти.

Врятувати Ярослава не вдалося. Під час однієї з таких спроб загинув медик Микола Ілін, після чого рятувальні групи більше не відправляли.

Скільки часу 40-річний Журавель залишався живим і стікав кров’ю без допомоги в «сірій зоні» – невідомо.

Як стверджують контрольовані Росією бойовики, тіло сержанта вони виявили на четвертий день після нападу на евакуаційну групу. Українській стороні його передали через тиждень після поранення.

Василь Кравченко

Він загинув 20 липня на ВОПі в районі села Шуми біля Горлівки. Фатальним для 26-річного старшого матроса стало поранення в голову від кулі снайпера.

У 2014-му подолянин був призваний у третій хвилі мобілізації і служив у Дерприкордонслужбі. Після того, із 2016 року, двічі укладав контртакт із морською піхотою ВМС ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 обмп.

«Василь був справжнім морпіхом, сміливим і відчайдушним, разом з тим веселим і товариським, завжди готовим прийти на допомогу», – розповів товариш і командир полеглого сержант Юрій.

«Коли ми займали нові позиції неподалік Маріуполя взимку 2017-го, саме Василь був одним із тих, хто постійно підбадьорював товаришів, у найважчі моменти знаходив для кожного побратима добре слово. На нього можна було завжди покластись у найскрутніших ситуаціях. Ми там були за декілька сотень метрів від ворога», – згадує заступник командира батальйону старший лейтенант Петро Олексюк.

Артем Козій

Йому було лише 18.

Хлопець народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ на Миколаївщині. Вчився в Миколаївському будівельному коледжі. Цьогоріч у червні пішов на контракт до Збройних сил – у морську піхоту.

Матрос, військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36 обрмп ВМС ЗСУ. Його перша ротація почалася цього ж місяця.

21 липня позиції морпіхів 1 обмп під Павлополем окупанти обстріляли з автоматичних гранатометів. Артем зазнав численних уламкових поранень, був евакуйований до Маріуполя в мобільних шпиталь. Лікарі сім годин боролися за життя хлопця. Але близько 17:00 юний воїн помер.

Вічна пам’ять українським захисникам!

«Чорноморка» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені