Вже більше п’яти років український Донецьк живе в «паралельній реальності», тобто – в умовах російської окупації. Росія витрачає багато ресурсу на те, щоб створити таку «реальність». Силову підтримку ілюзії окупантам вдається забезпечити: у «молодій республіці» під назвою «ДНР» фактично відсутня свобода слова, свобода вибору, як, власне, і всі інші свободи. А от зі справжніми настроями та думками мирних українських громадян боротися неможливо: і під час «комендантської години», і в катівнях «МГБ» людина зберігає невід’ємну можливість мати власні думки та судження. За роки, що минули з так званого «референдуму», на мирній території склалася низка міфів щодо наших громадян на окупованій території Донбасу. Міфи підсилюються емоційним підґрунтям, адже саме Донбас перетворився на арену російсько-української війни. Пропагандисти та «продавці ненависті» по обидва боки лінії зіткнення сприяють закріпленню негативних стереотипів щодо мирного населення окупованих зон Донецької та Луганської областей, і використовують для цього методи, засоби, інструменти, що мають викликати довіру: наприклад, так звані «соціологічні опитування» та «дослідження» щодо «настроїв» у так званих «ЛНР» та «ДНР».

Виходить, що життя громадян на окупованих територіях обростає страшними казками, які насправді не мають нічого спільного з реальністю. Таким чином, міфи спричиняють вже внутрішню ворожнечу між громадянами України, а саме це і є метою Кремля: створити видимість «української кризи», «громадянської війни». Суттєво погіршує ситуацію те, що українці на окупованих територіях не мають можливості висловитися, донести свою справжню точку зору до решти народу. Саме тому важливо збирати та оприлюднювати такі коментарі, максимально повні, не спотворені чиїмсь бажанням «хайпанути».

Сьогодні «Чорноморка» публікує бесіду з вчителькою з окупованого Донецька. Мабуть, найбільше міфів продукується саме про педагогів на окупованих територіях: якщо цілеспрямовано шукати в українських медіа інформацію про працівників освіти так званих «ЛНР» та «ДНР», можна знайти купу мемасиків про піонерію, «октябрят», фанатиків із палаючими очима, зомбованих російською пропагандою дітей… можна знайти все, крім неупередженої інформації про роботу пересічного педагога в окупації. На мирній території утворилося уявлення про класичну «совкову» картину: радісна вчителька показує указкою на дошку, на якій закріплено портрет «Мотороли». Сьогодні донецька вчителька Наталя (з міркувань безпеки ім’я героїні матеріалу змінено; з тієї ж причини не озвучено назву навчального закладу та предмет, який Наталя викладає – ред.) розповість про систему освіти в так званій «ДНР», а також висловить своє ставлення до міфів, які встигли скласти про неї та інших її колег, що працюють в умовах окупації.

Наталю, наскільки важко жити в сьогоднішньому Донецьку?

Мені дуже важко. Я так і не змогла змиритися, що все це справжнє, і так буде завжди. «ДНР» – незрозуміле утворення, її ніхто не визнав, її «адміністрації» – збіговисько покидьків, шахраїв і злочинців, це ніяка не влада, а загарбники. Тому я живу в очікуванні звільнення. Це природні бажання: мати можливість вільно пересуватися, вільно говорити, взагалі, бути вільними – природньо. Всі ці права та можливості у нас забрали. Ми живемо не в лісі, маємо доступ до інтернету, бачимо, що відбувається, і розуміємо, що опинилися відрізаними від «великої землі». І щодня прірва між нами та рештою України поглиблюється. Принаймні, в моєму оточенні – такі думки. Погіршує стан те, що, з однієї сторони, на людей тисне факт окупації та несвободи, а з іншої сторони – ми бачимо, що про нас розповідають в українських медіа, так, ніби ми вже не є громадянами, і взагалі людьми. Може здатися, що замість мене зараз говорить образа, але мені немає на кого ображатися, у мене три вищі освіти, і я абсолютно чітко усвідомлюю причини та наслідки процесів, що відбуваються в Україні. Я розумію. І мені дуже гірко від того, що українські журналісти обрали шлях найменшого спротиву і підтримали всі ці легенди про «дикий Донбас», але образи немає. На кого ображатися? Люди завжди виберуть шлях, який дозволить більше заробляти. Так сталося і з нашими журналістами.

У мене як у журналістки склалося враження, що громадянам на мирній території дуже мало відомо про те, як саме живуть громадяни в окупованому Донецьку. Не могли б ви розказати про це детальніше?

Ну, такий приклад. На роботі у мене велике завантаження, і часто я затримуюся до пізнього вечора. Потім їду в таксі, дивлюся на абсолютно порожні вечірні вулиці Донецька, і просто болить серце через те, на що перетворили величезне, красиве, європейське місто. У довоєнний час до нас у гості приїжджали родичі, колеги, друзі з різних куточків України, і ми з гордістю та радістю влаштовували для них екскурсії рідним містом. Донецьк довоєнний був прекрасним. Хтось називає його «містом понтів», ну так будь-яке велике розвинене місто приваблює й такий «контингент», це природньо. Зараз багато хто говорить про те, що Донецьк начебто «живе добре». Вулиці чисті, люди повертаються, все таке. Але хотілося б поцікавитися, а коли ж це Донецьк був брудним, а комунальні служби працювали погано? Ніколи такого не було. Донецьк завжди був охайним містом, чистим і гарним. І троянди у ньому були завжди.

Донецьк не живе добре. В окупації не буває нічого доброго. Є окремі люди, яким живеться непогано, але це або крупні підприємці, або вузькопрофільні спеціалісти, яким простіше заробити гроші. Такі люди літають на відпочинок за кордон, купують автівки, не страждають від затримок зарплатні. Але тут як пощастить, от їм пощастило. Всі інші люди, і я це говорю з повною усвідомленістю, живуть набагато гірше, ніж до війни. Не просто гірше, а набагато. Перш за все, це шалений психологічний тиск: ми знаходимося на території, де щодня у невідомому напрямку зникають люди; у мирному населеному пункті у випадку правопорушення можна звернутися до правоохоронців, а тут людина елементарно – раз, і зникла, і нема до кого піти, бо кругова порука повна, все даремно.

Рівень життя суттєво знизився. Я вже казала про те, що у Донецьку можна придбати українські товари, продукти, але коштує все це дуже дорого, і це вважається «контрабандою». Отак. Наші товари, українські, називаються контрабандою. Так що не працює ця «блокада», через яку було так багато галасу. Фактично вона багатьом полегшила життя й створила умови для додаткового збагачення (не лише торговцям). Пенсіонери зазвичай закупляють все, що потрібно, на мирній території, під час «подорожей за кордон», як ми тут жартома говоримо (ну а якщо серйозно, хіба ж на лінії зіткнення не стоять українські прикордонники, які мають охороняти саме кордони?). Перетин КПВВ (контрольні пункти в’їзду – виїзду на лінії зіткнення – ред.) та багатогодинні черги нікому не додають здоров’я. Якщо хтось не бачив, подивіться ролики на YouTube. Це суцільне пекло. Що ще? Медицина. Програма про якесь там «об’єднання народу Донбасу» насправді про роз’єднання людей. У Донецьку досі працюють досвідчені спеціалісти, і до них приїжджають люди з інших міст області, і навіть з інших регіонів України. Так от, приїжджим всі медичні послуги надаються безкоштовно, потім на камеру записуються їхні захоплені коментарі, а місцеві, яким навіть у тяжкому стані не виб’єш нічого безкоштовного з нашого «держбюджету», ненавидять приїжджих. От і все «об’єднання».

Ви говорили про те, що люди повертаються до Донецьку. Багато таких?

Вистачає. І коли люди повертаються на окуповану територію, не лише в Донецьк, а в населені пункти, поблизу яких постійно точаться бої, це вже варто розцінювати як поразку України в боротьбі за своїх громадян. Якщо, звісно, така боротьба взагалі ведеться. Значить, на мирній території ніхто не піклується про громадян, у яких війна забрала все. Але правда і в тому, що люди поступово їдуть з Донецьку, оскільки тут немає пристойно оплачуваної роботи, немає багато інших можливостей, наприклад, дати дітям освіту, дипломи про здобуття якої було б визнано у світі, чи хоча б в Україні. Всі, хто мають можливість переїхати на вільну територію, намагаються це зробити. Але все це – очевидна, відкрита інформація, я вам не сказала нічого нового, і багато чого не розповіла, бо розумію, що ваша стаття не гумова.

На мирній території про вчителів так званої «ДНР» ходять справжні легенди. Як ви до них ставитеся?

А ви колись були білявкою? Були? Ну і як ви ставилися до легенд про «тупих блондинок»? Звісно, мене обурює, що про мене й моїх колег розповідають нісенітниці, які ґрунтуються на декількох десятках прикладів дійсно неадекватних педагогів, або людей, які вдають педагогів, а насправді є акторами. Але ж нас не кілька десятків. Вихователів дошкільних закладів, педагогів шкіл, викладачів у галузі середньої спеціальної та вищої освіти на окупованих територіях – тисячі. І всі – «погані»? Якщо мислити такими категоріями, то можна поховати будь-які надії на відновлення миру, Єдину Україну і всі інші тези, що на них паразитують політики на мирній території.

Так, я викладаю ці «уроки гражданственности «ДНР»». Але тут є два важливих моменти, які варто врахувати, перш ніж мене «палити напалмом». По-перше, на цих уроках немає спостерігачів, і я можу подавати інформацію про «державність» «ДНР» так, як вважаю за потрібне, не наражаючи при цьому на небезпеку себе, дітей на їхніх батьків. По-друге, вся ця російська «героїко-патріотична навчальна література» вкрай нудна, а діти не схильні захоплюватися «героями», які нічим не прославилися, і однозначно поступаються Спайдермену, Бетмену, чи хто там зараз дітям подобається. А фальш, брехню діти відчувають миттєво. Хочу запитати у людей у віці від 35-40 років, ви як подібну інформацію про радянських лідерів сприймали у своїх школах в СРСР? Ну от і мені було глибоко байдуже. Розумієте, зомбувати населення, затуманити розум і викликати ненависть – просто. А от примусити когось любити «Моторолу» чи «Гіві», коли ми всі знаємо, що це люди з соціального дна, – оце набагато складніше. Я б сказала, що це неможливо.

Не варто надавати великого значення незначним речам. Бо «герої» чи «державність» «ДНР» не мають жодного впливу, повірте. «Ідейні» проросійські люди живуть як у Львові, так і у Києві, і на Полтавщині, і, так, у Донецьку й Луганську теж. А як ви хотіли? Завжди люди будуть думати так, як вважають за потрібне, і нічого ніхто не зробить. Важливо при цьому тільки враховувати, чи порушує людина закон, чи ні. І все на цьому. І якщо вчителі на окупованій території – заручники окупантів, то давайте відповідальність за окупацію покладати на окупантів, а не на вчителів, добре?

Питання, які часто ставлять мешканцям окупованих територій: «Чому ви не виїхали»?

А куди, на які гроші? На кого залишити будинок, все інше майно? Мародерів годувати, вибачайте, я не буду, не для того все життя працювала, щоб заробити те, що тепер маю. Я вважаю мирне населення заручниками окупантів. І чекаю моменту, коли Росія офіційно визнає свою участь у російсько-українській війні, яка продовжується вже п’ять років… Як я вже казала, щоб виїхати на нове місце проживання, потрібно мати ресурс. Потрібно мати гроші на оренду житла. Потрібно мати добре оплачувану роботу. Потрібно мати змогу перевезти якомога більше своїх речей. І потрібно, якщо ви одинока людина, забути про все, що залишаєте вдома, оскільки максимум через тиждень після вашого від’їзду все це перестане бути вашим.

Це я кажу про працездатних, здорових, більш-менш забезпечених людей, які в змозі про себе потурбуватися. А є ще люди, які мають проблеми зі здоров’ям, чи тяжкохворих родичів, чи елементарно не мають коштів на переїзд. Та й чому люди раптом мусять залишити все майно й переїхати під паркан? Багато хто так зробив? Так роблять лише ті, у кого не було жодного вибору.

Ви маєте аргументи проти твердження, що «на окупованій території залишилися самі сепаратисти»?

Ну звісно. По-перше, маю таке зауваження, якщо взяти політичний контекст, то давайте теж будемо чесними, принаймні самі з собою. Нікого не стосуються мої погляди. А якщо хтось на мирній території дуже цікавиться політичними уподобаннями громадян, які проживають в окупації, то хай би тоді проводили такі ж дослідження і в інших регіонах України. Якщо вже вирішили зганьбити когось, робіть це в повному масштабі. По-друге, не буває регіонів, населених зрадниками. Якщо хтось каже про те, що десь «усі погані», я роблю висновок, що переді мною – маніпулятор і ворог, що ця людина має намір налаштувати мене проти когось.

Як ви оцінюєте вплив так званого «референдуму» 11 травня 2014 року?

Ніяк. Мені набридло обговорення теми цього «референдуму». Ясно, що з юридичної точки зору це було цілковите ніщо. Але й досі хтось продовжує обговорення його ефекту. Це було замовлене Росією шоу, і якщо б воно якимсь чином провалилося, Росія вигадала б інший сценарій, і все одно б вдерлася в Україну. Не бачу сенсу товкти воду й далі розмовляти про «референдум». У кого відсутня здатність критично мислити, у нього/неї вона відсутня.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook