Ім’я письменника Василя Піддубного добре відоме всім, хто цікавиться ветеранською літературою. Саме йому належить ідея проекту «Слово про війну» – книг-збірників оповідань очевидців подій на Донбасі. Зараз Василь працює над новим проектом і шукає цікавих авторів, яким є, що згадати і розповісти про російсько-українській війні. Але пише Піддубний не лише про бойові дії. Після демобілізації він встиг видати книгу про піратські пригоди «Піастри… Піастри!» під псевдонімом Стівен Робертс. А нещодавно вийшов другий наклад його фантастичної саги про козаків «Холодне серце». Крім того, Василь Піддубний видав «Словник солдатського сленгу», де пояснює непосвяченим, що таке «покемон», «ксюха» і «шишарик». «Чорноморці» він розповів про ветеранську літературу, конкуренцію та український книжковий ринок.
Як прийшло рішення йти воювати?
Як тільки Турчинов оголосив мобілізацію – відразу пішов добровольцем. Але строчку я не служив, тому мені було складно потрапити в батальйон. Раніше я працював на заводі, але буквально за рік до війни вирішив змінити своє життя і почати зі зміни роботи. Було цікаво, багато відряджень. Коли прийшов служити – спочатку потрапив на пункт пропуску Чонгар. Бачив багато машин з Донецька, з тими, хто тікав від війни – переселенцями. Від них дізнавалися, що відбувається на Донбасі. У Криму бойових дій не було, тому ми – 16 осіб – написали рапорти з проханням відправити нас в зону бойових дій. Але вийшло так, що в зону АТО відправили весь наш 10 мотопіхотний батальйон. Ми потрапили в сектор С.
В одному з інтерв’ю ти казав, що служив снайпером. Чому обрав таку, як на мене, найскладнішу спеціальність?
Вибирав не я. Я був кулеметником. Але добре влучав у ціль, коли стріляв поодинокими. Командири побачили це і вже перед виїздом на передову змінили мою посаду. Так я став снайпером.
Писати ти почав, наскільки я знаю, ще до війни. Після демобілізації твої тексти помінялися?
До війни я мріяв писати. Але писав лише коротенькі замітки або оповідання, які практично ніде не друкувалися. А на війні я зрозумів, що відкладати не можна і потрібно виконувати свою мрію. Тому відразу після повернення, в 2016 році, вийшла моя перша книга «Піастри… Піастри!». Вона не про війну – пригодницька.
Знаю, що ти збирав військовий жаргон і фольклор. Записував те, що сам вживав або проводив дослідження?
Поправлю: книга називається «Словник солдатського сленгу». Всього зібрав півтисячі слів з різних підрозділів. Звичайно, багатьма словами звідти користувався я і мій підрозділ. На війні команди і переговори повинні бути короткими, зрозумілими кожному солдату і лаконічними: без свого сленгу просто не обійтися.
Розкажи про проект «Слово про війну». Вийшло, здається, вже три збірки оповідань про події на Донбасі від їх очевидців. Як підбирав авторів і чому вирішив взятися за таку справу?
Все почалося з письменницьких курсів для ветеранів АТО. У 2016 році в Києві проходили курси публіцистики. Відучився на них і я. У нас було завдання написати короткі історії про війну. Результатом стала книга «Голоси війни». Але в неї увійшли кращі твори, багато залишилися неопублікованими, і я запропонував об’єднатися і видати свою збірку самостійно. Тоді з 30 учасників проекту до ідеї приєдналося четверо. Інші знайшлися після посту в Facebook з пропозицією написати свої історії про війну. Бути укладачем, відбирати чужі твори – дуже складно. Це можуть підтвердити всі, хто займався подібним. Автори – адже вони живі люди, всі дуже різні. Було всяке: і образи, і претензії. Але книга все-таки вийшла. Причому не одна, як планувалося, а три. Три протягом року. Презентація першого тому пройшла 8 травня, а рівно через рік була презентація третього тому.
Ти завсідник усіх ветеранско-літературних заходів – форумів, з’їздів, «ветеранських наметів». Як, наприклад, на ті ж «ветеранські книжкові намети» реагують жителі тилових міст?
Намети були поки в трьох містах – Києві, Дніпропетровську, Львові. Це міста патріотичні, тому реакція завжди тільки позитивна. Люди охоче приходять і купити книгу і поспілкуватися. Дуже приємно бачити читачів, які постійно читають книжки про війну, нас знають по іменах і приходять спеціально поспілкуватися і сфотографуватися з авторами. Це мотивує працювати далі. Враження завжди тільки позитивні. Ну й здорово побути в оточенні «своїх», зустріти нових людей-патріотів, побачити тих, з ким до цього спілкувався тільки в Facebook. Ну і знайти нових читачів, звичайно.
А ти книги колег, ветеранів-письменників, читаєш? Чи є у вас конкуренція, заздрість – ну, як це часто буває у творчих людей?
Намагаюся читати всіх колег хоча б уривками. Дуже цікаво, що і як вони пишуть. Заздрості в нашому середовищі, так і особисто у мене, немає. Є планка, яку хочеться досягти. Є тиражі та кількість передплатників у соцмережах, до яких я прагну. Звичайно, хочеться, щоб те, про що пишу, прочитали якомога більше людей.
Щодо конкуренції, то про це не думаю зовсім. Писати я почав недавно, і книги вже розійшлися тисячними тиражами. Думаю, це дуже гарний початок. До того ж я пишу не тільки про війну. І намагаюся пробувати себе в різних стилях і жанрах. Наприклад, той же «Словник солдатського сленгу». У мене є роман про піратів, є двотомник – фантастика про українських козаків, де я намагався вплести наші притчі, легенди, казки. Люблю писати про пригоди.
У всіх моїх книг – різний читач. Але особисто для мене найважливіша моя робота – це збірки «Слово про війну». Тому що це не просто збірка оповідань – це наша історія. І друге – для багатьох початківців авторів, які мріяли про своїх книгах, це була можливість нарешті вперше надрукуватися, бути почутим, просто потримати в руках книгу зі своїм творінням.
Та ти добре знайомий з ним, читачем. Постійно спілкуєшся зі своєю аудиторією, судячи по твоїй сторінці в соцмережі. Хто ж твої читачі? Якийсь фідбек зазвичай отримуєш?
Мої книжки читають абсолютно різні люди. Комусь цікаві фантастика і пригоди, комусь – війна. Хтось замовляє відразу все. Дійсно, я активно спілкуюся зі своїми читачами, тому що в основному вони – мої друзі і передплатники на Facebook; поділяють мої погляди на життя, мої політичні переконання і є патріотами України.
«Слово про війну», звичайно, читають і замовляють більше. І це добре, що тема війни цікава людям. З іншого боку, всім нам іноді хочеться розслабитися, почитати щось розважальне, тому і «Піастри…» і «Холодне серце» замовляють теж активно.
Після війни багато ветерани почали писати. Але і до цього книжковий ринок в Україні був дуже непростим світом, де письменнику-початківцю, навіть дуже талановитому, пробитися вкрай складно. Знаю, що ти вкладав у свої книжки не тільки душу, але і власні гроші…
На ринку у всіх рівні можливості – і у ветеранів, і в інших письменників. З одного боку, звичайно, у ветеранів є одна перевага – їхніми книгами про війну більше цікавляться ЗМІ. Але при цьому завжди робиться акцент, що книга написана «ветераном, а не професійним письменником». Хоча особисто мені незрозуміло, що таке професійний письменник. Той, хто в інституті на літературному відучився?
Звичайно, шанси стати відомими і продаваним в першу чергу у тих письменників, книги яких надруковані у великих відомих виданнях. Видавці займаються і рекламою, розкручуванням книг і письменника. Організовують презентації і пресу. Моє видавництво займається тільки друком. Далі – просуванням, рекламою, продажем я займаюся самостійно. Тобто я і автор, і реалізатор своєї книги на різних літературних фестивалях і форумах. В принципі, я був їхнім першим автором, хто вийшов з видавництвом на новий рівень. Адже я представляю не тільки себе і свої книги, а й видавництво на всіх літературних заходах. І я вдячний моєму видавцеві – Олексію Евенюку за багато що. Перш за все, за кредит довіри, адже він друкує книги раніше, ніж я віддаю йому гроші за тираж. Він підтримує не тільки мене, а й багатьох початківців авторів-ветеранів.
Фото з Facebook Василя Піддубного
© Чорноморська телерадіокомпанія, 2024Всі права захищені