Марія Фабричева – психолог і сімейний консультант-медіатор, кандидат в транзактні  аналітики в області психотерапії, фахівець з казкотерапії. Автор соціального проекту «Філософія«Улюблені граблі», в якому вона розповідає, чому українці поколіннями роблять одні й ті ж помилки і пояснює, як потрібно вчитися робити висновки з власної історії.

У першій частині свого інтерв’ю «Чорноморці» Фабричева розповіла, як і що в українцях розбудила війна з Росією, і пояснила, як українцям навчитися обходити ті граблі, на які ми з завидною регулярністю наступаємо при кожній спробі знищити нашу державність.

В українців за останні роки часто спрацьовували якісь тригери поведінкові, які реагували на нашу генетичну пам’ять. Війна на Донбасі і окупація Криму – що вони в нас актуалізували?

Будь-яку з воєн. Дивись, ми – народжені в 1975-1985 роки – третє покоління після Другої світової війни. Поруч з нами знаходяться люди, які пам’ятають війну, у деяких живі ті, хто відчув її на собі. Зрозуміло, що ветеранів залишилося вкрай мало, просто в силу віку. Ми це знання війни несемо в собі не на рівні того, що прожито і входить в особистий досвід, а на рівні почутого і інтерпретованого. Для нас війна виконує роль такого собі психологічного атрибута.

Що таке «психологічний атрибут»?

Це те, що дитина підслухала у батьків за зачиненими дверима. Підслухала, запам’ятала, пропустила через себе і інтерпретувала по-своєму. У сценарному аналізі, який включений в теорії транзактного аналізу, вважається, що атрибут часто буває сильнішим, ніж пряме батьківське послання.

Чому так?

Дивись, як воно працює. Батьки думають, що дитина спить і починають розмову на кухні. Поки вони так за зачиненими дверима «секретничають», дитина вночі прокидається і по шляху в туалет може підслухати цю розмову. Причому до цієї розмови у дитини набагато більш жвавий інтерес, ніж до будь-якої іншої – тому що завжди цікаво ж, про що там дорослі шепочуться без мене. А дорослі там кажуть: «Війна… ти пам’ятаєш, як було страшно? Війна! Та не дай бог!». У цей момент у дитини, який це чує, змішуються фантазії і реальність. Страх дорослих в її голові доповнюється образами жахливих драконів та інших страшилок, які він знає, наприклад, з казок. І картина страшної війни вйого голові вже закладена.

Ця суміш дає момент: «Ой! Треба терміново зрозуміти, що це і як від цього врятуватися!». Тому що якщо батьки це пережили, то це може повторитися і до цього потрібно бути готовим. На ранок дитина вдається до батьків, розпитувати і просити пояснити, що таке війна.

Батьки ж зазвичай уникають таких обговорень з дітьми?

Правильно! Батьки, як правило, лякаються і починають відмахуватися. Тому що, з одного боку, їм здається, що дитина ще дуже маленька і вони хочуть її захистити. З іншого боку, у батьків теж немає розуміння, що таке війна і як її не допустити. І починаються відмовки, що це були «дорослі розмови». Дитина запам’ятовує, що «війна – це справа дорослих», і запам’ятовує, що потрібно терміново вирости, щоб дізнатися, що таке війна. Згодом такі установки накопичуються і їх смисли знову губляться.

Колись була така пісня, в якій співали «Якщо ми війну забудемо – завтра знову прийде війна». Мене морозило в дитинстві від цих слів. Мені вони категорично не подобалися! Але пісня була популярною, і через якийсь час її слова до мене повернулися. Коли я дозволила собі подумати на цю тему, то зрозуміла, що раніше робилося багато всього, щоб війна не забулася.

Але ж з тих пір почалася інфляція поняття війни – воно знецінилося…

Знецінилося. Але. А що якщо, сенс цієї пісні не в тому, щоб не забути, не пробачити і весь час чіплятися за факт, що у нас була війна? Що, якщо сенс в тому, що не забулися причини, за якими війна почалася? Чи не забулися помилки, через які це все сталося. Жертви, на яких була виграна Друга світова війна. Це ж була навіть не драма – це була катастрофа! Ось коли це все забувається – знову приходить війна.

Росія вже п’ять років виховує в людях думку, що навколо їхньої країни – вороги, що війна – це мегакруто. У них – культ поклоніння війні і немає вищої честі, ніж померти за свою країну. Це страшно?

Не те слово як!

Але в Україні інше сприйняття. Чому? Ми це проживаємо і це – наш біль.

Тому що це – наш біль. Під багато моментів, нас, як частину Радянського союзу, втягували, навіть не питаючи. Ми досі намагаємося в цьому розібратися.

Зараз в українцях зійшлося різне. Одна частина населення, не розуміючи цього, тягне нас назад, в звичні радянські кайдани, де все було зрозуміло і ковбаса по 2,20, хай їй грець. Їм незрозуміло, якою ціною була досягнута ця сама ковбаса. Вони виросли на розповідях і ностальгії за якимись душевними моментами. Інша частина прекрасно розуміє – ну її на хрін, цю дешеву ковбасу, якщо на неї покладені мільйони життів! Плюс, є ще одна сила, яка бореться за свою самоідентичність: ми хочемо бути українцями, дайте нам спокій! Ось так виходить дуже складний конфлікт в конфлікті. Крім того, ще один страшний фактор: є категорія людей, яким війна вигідна. Але ті, хто цинічно і жадібно на війні збагачуються – категорія людей, які завжди існували. Це такий клубок, який дуже складно розплутати.

Ми від сприйняття війни Росією відійшли. Там підростає нове покоління, яке вкрай мілітаризоване…

Росія завжди була вкрай мілітаризована. Дивись, якщо перестати закликати оборонятися від кільця ворогів, якщо перестати закликати виховувати героїв, які підуть відважно захищати батьківщину і бити ворога лютого, то доведеться визнати, що в країні – повна жопа. По всіх напрямках. Народ потрібно відволікати. Це не вчора почалося. Це завжди було.

Такий стан суспільства, як сьогодні є там – це надовго?

О так! Так, в Росії дуже багато розсудливих людей. Але. Важливо розуміти, що коли країну масовано пресують пропагандою, співвідношення розсудливих і не дуже – воно слабке. Причому, коли пропаганда йде не роки, а століття, то ефективність її – зашкалює. Росія – величезна держава, утримати яку без пропаганди під контролем неможливо.

Тобто нам просто потрібно навчитися приймати, що поруч з нами завжди є войовнича країна, у якій завжди будуть до нас якісь претензії?

Так, звісно. Подивимося на Ізраїль. Маленький Ізраїль, навколо якого – багато всякого різного. Ізраїль тримає кордон, розвивається. У нас – та ж історія. Нам потрібно тримати кордони і не відволікатися від власного розвитку. Нам потрібно вчитися брати краще у різних країн.

Нам потрібно залишити в спокої цього величезного ведмедя, який лежить на нашому східному кордоні. Цей ведмідь вже нічого не може нам дати. Ми ніяк цього не змінимо. Потрібно просто визнати: поруч з нами завжди буде старий, шалений, сильно покусаний бджолами і міцно привчений до алкоголю ведмідь. Нам жити з ним поруч. Давайте, нарешті, підтримувати власні кордони і займатися очищенням власної ментальності.

Як саме?

Давайте розберемося, чому ми весь час намагалися з цим ведмедем дружити, вгрузали в симбіотичні відносини.

Наше сприйняття Росії ще довго буде змінюватися. Ще повинні покоління змінитися, тому що це – теж якийсь шаблон. Поки не зміниться третє покоління після рабів – легше не стане. Наші діти вже інші. Вони хочуть жити і розвиватися, вони не хочуть бути в підпорядкуванні, вони не хочуть страждати. Їм на фіг не потрібна Росія, вони не хочуть ні любити, і ненавидіти – вона просто їм не потрібна.

У нас ще йде боротьба за незалежність. Пора міняти світосприйняття. Давайте вчитися бути вільними. Це – теж про зміну формули мислення. Підсвідомість не сприймає частку «не». Тому нам потрібна не «незалежність». Нам потрібна Свобода.

«Незалежність» і «Свобода» – це різне?

Незалежність – це вічна боротьба, як ніби тебе вічно тримають на умовному повідку. Тобі здається, що повідця немає, але ти все одно весь час з ним борешся, огризаєшся і доводиш свою незалежність. Свобода – це життя, в якій енергія боротьби не потрібна. Ти просто живеш, розвиваєшся, твориш і відкритий до навчання.

Давай поговоримо про «граблі», про які ми в цьому контексті вдаряємося. Є якісь граблі, по яких у нас весь час ходять ветерани та учасники бойових дій?

Невизнання того, що вони отримали велику травму. Невизнання того, що вони були там, бачили те і варилися в тому, що не входить в звичайний людський досвід. Невизнання того, що їм боляче.

Вони сильні, вольові, сміливі чоловіки і жінки. Але їм боляче. Їм важлива підтримка суспільства і сім’ї. Потрібна якісна школа допомоги людям, які пройшли бойові дії. Цим важливо займатися. Інакше ми прийдемо до тих же грабель, з яких ми з тобою почали. Інакше буде те ж саме: «Ми перемогли! Наші воїни були круті! А тепер що з ними робити? Так нехай якось самі вигрібаються».

Історія показує, що вони завжди якось вигрібаються. Всі – по-різному. Це – те, про що не говорилося після Другої світової. Те, про що мовчали після Афгану. Честь і хвала мужності тих людей, які, переживши ці війни, стискаючи зуби і перемелюючи все в собі, змогли жити далі. Але були ті, хто не зміг. Ті, хто спився, хто отримав залежності, хто повісився. Ось тут якраз варто задуматися про те, що було не так. Соромно за це – капець як. Страшно. Неправильно, так. Але, хлопці, так було.

Як зробити так, щоб на ці «граблі» знову не наступити?

Спочатку їх треба побачити. Все, що я перерахувала, лежить на поверхні. Наші граблі, на які ми регулярно наступаємо з усіма нашими ветеранами – сором і ігнорування. Ми соромимося і відвертаємося, вдаємо, що їх немає. Нам весь час здається, що ветерани нам почнуть дорікати: «Поки ти, щур тиловий, вдома сидів, я там! ..». Хоча жоден з них не збирається нам цього говорити. Вони просто намагаються справлятися і жити далі. Ветеран не несе відповідальності за ваш сором та за ваші реакції на нього. Сором і ігнорування – це про вас. Це – не про ветеранів.

Напишіть на своїх граблях «мені соромно», «мені страшно». Запитайте, а чому це тобі ніяково в присутності ветерана. Не треба намагатися відвертатися або топити свій сором в алкоголі. Тим більше – не треба намагатися напоїти ветерана, щоб тобі стало не так соромно. Ветеранам можна давати багато, замість сорому. Можна, наприклад, підходити і говорити: «Прийми мою повагу». Це набагато крутіше. У цьому – дуже багато. З цим можна обійтися без алкоголю.

На граблі цього сорому ми наступаємо постійно. Пам’ятаєш, як у кінці 1950-х з нагоди урочистостей до Дня Перемоги у Другій світовій воїнів, які отримали на війні страшні травми, раптом масово зібрали і насильно вивезли з великих міст, щоб вони не псували красиву картинку параду? Це – про те ж.

Тобто, ось так виходить образ «красивої перемоги»?

Так. Тому що картинка повинна бути глянсовою, з красивим, гордим солдатом. Зовні – здоровим, і плювати, як він себе почуває – адже психотравми не видно.

Те, що війна не буває журнально-глянсовою, теж нікого не цікавить?

Я тебе благаю! Війна не буває глянсовою. Війна – це кров і страх. Ніякого гламуру. Війна – це абсолютне нерозуміння, якого хера взагалі відбувається? Війна – це аналіз того, як не допустити конфлікту надалі.

Фото з архіву Марії Фабричевої

«Чорноморка» в Telegram та Facebook