Чим ближче чергова річниця Іловайська, тим більше з’являється матеріалів про трагедію – від спогадів в соцмережах до документальних і художніх фільмів. Вся країна дискутує про те, хто винен, що насправді сталося, хтось буде матюкати політиків, хтось – організовувати акції в пам’ять загиблих. І знову ми будемо бачити Їх – людей, які зробили незбагненне. Які вижили в пеклі, в якому, здається, вижити неможливо.

З власного досвіду скажу – ті, хто пережили Іловайськ, не особливо люблять розповідати про ті події. Для них це щоденний біль, що не стихає. Вони погоджуються на інтерв’ю тільки для того, щоб про трагедію пам’ятали. Щоб пам’ятали про їхніх побратимів. Їм все ще важко згадувати про ті серпневі дні очікування, надії, про поля, засіяні соняшниками, про колони під білими прапорами і «зелений коридор», який став коридором смерті.

Але ось парадокс – з кожним роком вихідців з Іловайська стає все більше. Все більше людей дає інтерв’ю про те, як виходили з оточення, виконували героїчні секретні завдання. Але навіть тому, хто не був в оточенні особисто, але орієнтується в географії Донецької області і, хоча б поверхово, в Іловайських подіях, з перших рядків зрозуміло – людина відверто і нахабно бреше. Самозванці, безперечно, невід’ємний елемент будь-якої війни. У всі часи були і будуть люди, що приміряють роль барона Мюнхгаузена і обвішуються по коліно незаслуженими медалями. Але в контексті найбільшої трагедії незалежної України, всі ці казки – плювок в обличчя тих героїв, що вижили, і на могили героїв полеглих. На жаль, багато таких самозванців брешуть переконливо, а при повальній зрадофіліі українців і при їхній же повній байдужості до багатьох подій війни, в усе, що говорять – вірять охоче. Ще гірше, що багато таких «героїв» не просто б’ють себе в груди і брешуть – вони просять матеріальну допомогу, намагаються вибити житло та інші блага.

Ще один неприємний момент – слово «Іловайськ» само по собі стало зброєю. Перш за все, в президентсько-парламентських битвах. Під час кожних виборів. Цим словом маніпулюють. На ньому заробляють політичні дивіденди. Слово «Іловайськ» активно використовує ворог під час чергових вкидань. А їх чимало з року в рік. Слово «Іловайськ» витягується, як припасений козир з рукава в будь-якій ситуації. При цьому мало кого цікавить, що за цим словом стільки втрачених і зламаних життів. Зрештою, бризкаючи слиною, слово «Іловайськ» тикають куди потрібно і не потрібно диванні воїни під час чергових Фейсбук-розборок з приводу: Порошенко, парад, Хомчак, загорівся приватний склад бронежилетів під Києвом. Але, при цьому, ці ж люди не обтяжують себе відкрити хоча б «Вікіпедію» і прочитати, які підрозділи виходили з оточення, і в яких населених пунктах були бої. Я вже мовчу про сюжети й інтерв’ю.

Хочете дізнатися правду про Іловайську? Прекрасний проект AfterIlovaysk створили Марк Левін і Макріян Лисейко. Вони були тими небагатьма журналістами, які дивом вижили під час виходу з оточення. Вони бачили все на власні очі. Проект AfterIlovaysk – це фото, дуже щирі інтерв’ю і спогади людей, які змогли вийти з Іловайська. Це те, що повинен побачити і прочитати кожен українець. Правдивий і дуже якісний фільм про ті події зняв український журналіст, очевидець Георгій Тихий. Є книги учасника тих подій Романа Зіненка «Війна, якої не було» і «Іловайський щоденник». Є виставка «Блокпост пам’яті», організована пошуковими системами, які вивозили тіла наших бійців з уже окупованої території (від Іловайська до Амвросіївки і Старобешеве). Там – речі і фото наших загиблих хлопців. Щороку під час виставки в Михайлівському соборі можна поговорити з рідними загиблих і з живими героями. І дізнатися правду.

Іловайськ – це наша рана, яка буде затягуватися роками і назавжди залишить у житті кожного з нас величезний рубець. Дуже хотілося б, щоб українці зрозуміли, Іловайська річниця – це в першу чергу дні пам’яті. Дні, коли потрібно згадати всіх, хто залишився в Донецьких степах в Кутейниково, Красносельському, Багатопіллі, Горбатенку … Коли потрібно потиснути руку і сказати «Дякую» кожному, хто пережив це пекло. Коли потрібно написати кожній мамі, яка втратила найдорожче – «ми пам’ятаємо». Це найменше, що ми можемо для них зробити.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook