20 Серпня 2019 16:41
1674 
Російській Федерації рано чи пізно доведеться заплатити за тимчасову окупацію Криму і військову інтервенцію на Донбасі з усіма витікаючими наслідками. Звичайно, краще рано.
Що для цього потрібно робити? Збирати докази того, що накоїв проклятий «русскій мір» на території незалежної і суверенної України. А головне – чиїми руками це було зроблено: часто високопоставлених громадян Росії за допомогою українських колаборантів. Тому що марення про «громадянську війну» потрібно рубати на корені.
А вже з доказами можна сміливо йти на переговори з нашими міжнародними партнерами, щоб продовжувати санкційну політику щодо країни-агресора, а також звертатися до всіх можливих судових інстанцій. Адже злочинець повинен бути покараний.
Збирати свідчення проти Росії непросто, і завжди радісно, коли вони знаходяться. Особливо, коли в цьому нам допомагають наші ж вороги.
Сьогодні на «Чорноморці» розбір відразу двох інтерв’ю людей, які займали не останні «посади» в терористичному угрупованні «Донецька народна республіка», – Ігоря Стрєлкова-Гіркіна і Захара Прилепіна.
Перший з них поспілкувався з кремлівськими пропагандистами «Московського комсомольця». І ось що він їм розповів.
«Щоб закрити цю тему: Ігорем Івановичем Стрєлковим я став, коли почалася друга чеченська кампанія. Всі ми, офіцери ФСБ, вирушаючи в тривалі відрядження в республіку, отримували документи прикриття на інші, як у нас прийнято говорити, установчі дані. Можна було міняти що завгодно: і ім’я, і прізвище, та по батькові. Бажано було міняти.
Стрєлкова – це моя бабуся по батькові. Іваном звали мого улюбленого діда по матері. Тому нічого дивного в цьому виборі немає. П’ять років всі знали мене в Чечні як Ігоря Стрєлкова. Тому природно, що, вирушаючи до Криму, а потім на Донбас, я вирішив скористатися цим псевдонімом».
«По-перше, я сам не збираюся здаватися. В жодному разі. По-друге, вважаю, що влада Російської Федерації на даний момент не зацікавлена в подібному розвитку подій. Звичайно, коли до влади прийдуть інші сили, ситуація для мене, швидше за все, зміниться. Але до цього ще треба дожити.
Дуже багато хто хотів би, щоб я швидше замовк назавжди, ніж потрапив на якісь допити. Проте виключати той варіант, про який ви сказали, безумовно, не можна. Така загроза існує.
Але я ставлюся до неї досить спокійно. З двох причин. Причина перша і основна: моя совість в цілому (нібито – ред.) чиста. Я виходив з власних поглядів і переконань і чинив так, як вважав за потрібне і правильне. По-друге, після всього, що було в моєму житті – мені багато разів доводилося дивитися смерті в очі не в фігуральному, а в буквальному сенсі, – якийсь там гаазький суд … Це так дрібно! Це не страшно. Для себе я вирішив, що якщо до цього дійде, то категорично відмовлюся співпрацювати зі слідством. Не буду визнавати його легітимність».
«Ви знаєте мою стандартну відповідь на дане питання: ополчення (терористи – ред.) «Боїнг» не збивало. Все, більше ніяких коментарів. Давайте не будемо про це.
(Висування офіційного звинувачення в причетності до авіакатастрофи – ред) ніяк не змінило (спосіб життя – ред.). Посилювати будь-яким чином свою безпеку у мене можливості немає. Ховатися я теж не збираюся. Від слова «зовсім».
«Мене (нібито – ред.) ніхто на Донбас не посилав. Я пішов туди (нібито – ред.) сам, добровільно, за власних спонукальних мотивів, і залишився вірним своїм поглядам та ідеалам – незалежно від того, як розгорталася політична ситуація, як змінювалася «лінія партії».
Але зверніть увагу: багато хто з тих, хто прогинався під цю «лінію», вже мертві. Пан Захарченко – я його назвав «паном» після того, як він підписав Мінські домовленості, – сприймав на ура майже всі накази з Москви. І де він? ..
Те ж саме можна сказати про цілу низку інших донбаських діячів. Зручність – ще не гарантія безпеки».
«Я не розглядаю офіційні версії. Вважаю, що без участі людей, пов’язаних, скажімо так, з впливовими російськими колами, усунути Захарченка було б неможливо. Не думаю, що рішення про усунення було прийнято офіційною владою, але більш ніж імовірно, що існували серйозні сили, зацікавлені в усуненні.
Комерційні питання. Контроль над сірими схемами, над промисловістю, над усім іншим.
Якби політичні мотиви були головними, то Захарченка просто викликали б у Москву і залишили тут. Як це було, наприклад, з Болотовим (Валерій Болотов, ватажок терористів «Луганської народної республіки» з 18 травня по 14 серпня 2014 року – ред.)».
«Я дорікаю Путіну не за те, що він воз’єднав (тимчасово окупував – ред.) – не приєднав, підкреслюю, а возз’єднав – тільки Крим. Я ставлю питання інакше: Путін відмовився від (нібито – ред.) воз’єднання розділеного російського народу. Упустив унікальний шанс, який випадає, можливо, раз на століття. По суті, він відмовився (нібито – ред.) захищати росіян в Україні. Захистив на половину, на чверть пальця.
При цьому «заощадження живої сили і техніки» очікувано обернулося провалом. Не вирішивши питання з Україною, Путін нічого не виграв. Люди продовжують гинути, війні не видно кінця і краю, витрати на неї зростають. І рано чи пізно ця війна перейде в гарячу стадію, оскільки є (нібито – ред.) війною громадянською, а в таких війнах не буває перемир’я. Є тільки переможці і переможені.
Вступивши в цю війну, він зобов’язаний був її виграти. В цьому випадку ми втратили б менше ресурсів і набагато менше людських життів.
Програти тоді було неможливо. У 2014 році було можливо все. У 2014 році, якщо б Росія приєднала Харків, Одесу, Дніпропетровськ і на цьому зупинилася, в Європі і США (нібито – ред.) зітхнули б з полегшенням. А то, що вона зупинилася, на чверть зайшовши в Донбас, не викликає нічого, крім глузування. Це як у Салтикова-Щедріна: від нього великих злодійств чекали, а він чижика з’їв.
До програшу веде якраз нинішня політика. Повільно, але вірно. Путін один в один повторює дії Мілошевича. Крок за кроком, рік за роком … Масштаб країни, звичайно, інший, але помилки ті ж».
«Якби ми не залишили Слов’янськ, то, швидше за все, там би і загинули. Протягом досить короткого сроку. Причому ще до того, як слов’янський гарнізон був би остаточно знищений, ми б дізналися про падіння Донецька, Луганська і про повний розгром «народних республік» (терористів на тимчасово окупованих територіях – ред.). На момент, коли ми виходили зі Слов’янська, противник повністю відрізав «ДНР» від Росії: вся прикордонна зона контролювалася українськими військами. Вся! А у «ДНР» і «ЛНР» на двох залишався для зв’язку з Росією один тільки Ізваринський коридор.
З військової точки зору залишення Слов’янська було настільки очевидним, настільки безперечним кроком, що немає навіть сенсу це обговорювати. Критику я сприймаю з посмішкою. Люди або не розуміють, про що говорять, або свідомо дезінформують. Так, з військово-політичної точки зору це, звичайно, завдало сильного удару по «республіках» (терористам на тимчасово окупованих територіях – ред.). Саме тому я до останнього намагався втримати місто. Використовував останню можливість – найостаннішу – вивести гарнізон. Ще б добу, і кільце оточення остаточно б зімкнулося.
Зауважу також, що я не втік, не кинув гарнізон, хоча мені неодноразово пропонували переїхати в Донецьк і прийняти кермо влади як (так званому – ред.) «Міністрові оборони ДНР». Я вийшов разом з гарнізоном, в ту саму ніч. Тому всі закиди … Спробували б ті, хто дорікає, побувати на моєму місці».
«Я виходив з досить простої і, по-моєму, очевидної логіки. Воз’єднання (тимчасова окупація – ред.) Криму було найпотужнішим військово-політичним кроком, який у мене свого часу викликав колосальне здивування. Пам’ятаю, коли Сергій Валерійович Аксьонов після свого польоту в Москву зібрав нас, свій вузький штаб, до якого входили 10-12 чоловік, і оголосив, що референдум проводимо не про незалежність, а про возз’єднання з Росією, я був вражений до глибини душі. Я-то був впевнений, що буде нове Придністров’я, нова невизнана республіка.
Але возз’єднання (тимчасова окупація – ред.) Криму – це рубікон. Та межа, яку неможливо перейти, не здійснюючи рішучих дій. Було ясно, що Захід ніколи не визнає цього рішення, що поки Україна існує в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз, конфронтація буде тільки наростати. Тиск, санкції не припиняться. Цей випадок, коли необхідно було розрубати гордіїв вузол одним ударом, не намагаючись його розплутати. Не можна було зупинятися.
Я думав, що в Кремлі це розуміють, тому ту обмежену підтримку, яку надав мені Аксьонов, сприймав як дії в рамках цієї логіки. Аксьонов, до речі, (нібито – ред.) дуже розумний чоловік. Він прекрасно розумів, що Крим без решти «Новоросії», без Північної Таврії – це як суха рука. Що замість регіону-донора буде нескінченна чорна діра, в яку треба вкладати, вкладати і вкладати. Просто щоб «рука» остаточно не засохла.
Я вважав, що наступним логічним кроком буде возз’єднання (окупація – ред.) Донбасу. Як мінімум – перетворення його в незалежний регіон. Після чого піде ефект доміно. Росіяни, російськомовні регіони України – в першу чергу Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Одеса – відкладуться від України. Буде створена якась федерація республік (так званої – ред.) Новоросії, які згодом увійдуть до Союзної держави.
Київ я теж не вважав за втрачене місто. Втративши третину населення, половиниу економіки, майже всю інфраструктуру, інша частина України – як мінімум до лінії Керзона – через якийсь час теж повинна буде влитися до складу оновленої Союзної держави. І іншого шляху насправді досі немає.
Інший шлях – це капітуляція. Капітуляція на Донбасі автоматично поставить питання про статус Криму.
Що щось пішло не так, я зрозумів 26 квітня (2014 року – ред.), коли мене попросили зняти маску і дати спільне інтерв’ю з Пушиліним.
Певною точкою неповернення стала заява Путіна, яка прозвучала 7 травня, після переговорів з Дідьє Буркхальтером. Треба, мовляв, почекати з референдумом – та інше, та інше, та інше. Це означало не тільки відмову від ідеї «Новоросії». Фактично це була відмова від серйозної боротьби за Донбас.
Ну а остання крапка була поставлена 25 травня 2014 року, коли Москва визнала легітимність обрання Порошенка. Це завдало колосальний удар по донецькому опору. Багато в українських збройних силах ставилися тоді до Порошенка – і взагалі до (так званої – ред.) «Київської хунти», – м’яко кажучи, скептично. Але 25 травня біля них з’явився легітимний головнокомандувач, накази якого вони стали виконувати».
«Не буду заперечувати того, що Майдан був викликаний внутрішніми причинами. Я був в Києві в січні 2014 року і за десять днів свого перебування там мав можливість переконатися, що переважна більшість київських обивателів, і не тільки київських, так чи інакше симпатизують Майдану. Це факт.
Але підтримка йому ззовні (нібито – ред.) була надана колосальна – це теж (нібито – ред.) факт. Досить згадати угоду з Януковичем, злиту в унітаз на наступний день після підписання. Посол Сполучених Штатів надавав підтримку Майдану, особисто присутній там …
Я там був з ознайомчими цілями. Я не проводив розвідку – я просто хотів зрозуміти, що відбувається. Мені було цікаво це як професіоналу. Я тоді був керівником служби безпеки у Малофєєва (Костянтин Малофєєв, російський олігарх, власник пропагандистського телеканалу «Цальград» – ред.). Коли до Києва доставили Дари волхвів (християнські реліквії, що зберігаються на горі Афон; в 2014 році були принесені в межі РПЦ, організатором і спонсором проекту виступив фонд Малофєєва – ред.), я відповідав за безпеку всього цього процесу.
До речі, багато хто з тих, хто допомагав Малофєєву в організації та проведенні цього заходу, теж сильно співчували Майдану і навіть брали участь в ньому. Коли у нас був прощальний вечір у Києві – це був кінець січня, до падіння Януковича залишався ще майже місяць, – вони підходили до мене, трошки напідпитку, і скаржилися. Говорили, що бояться, що Майдан програє. А я їх тоді переконував, що вони вже перемогли, просто ще не знають про це. Але при цьому говорив, що нічого доброго з цього не вийде, що вони ще пошкодують про цю перемогу».
Перейдемо до Захара Прилепіна. З ним поспілкувався російський журналіст Олексій Пивоваров в рамках свого YouTube-проекту «Редакція».
Перед тим, як ви ознайомитеся з головним з бесіди з колишнім ватажком одного з угрупувань терористів «ДНР», маленьке пояснення від автора цих рядків. Якщо ви раніше читали на «Чорноморці» мої розбори різних інтерв’ю, то знаєте, що прямих посилань на розмови з людьми типу Прілепіна я не даю. З цілком зрозумілих міркувань.
Але тут буде виняток. Нижче лінк на відео інтерв’ю, без всяких таймкодів. Якщо у вас є вільні півгодини, то подивіться від початку і до кінця.
За цей час можна побачити повне моральне розкладання людини, яка в розмові про Донбас з нездоровою ейфорією зізнається в причетності до вбивств солдатів, які захищали свою рідну землю від «заблукалих відпускників».
Таким традиційно бажаю одного – жити довго, аж до суду.
«Одна людина. Одна людина приймала це рішення. Ми знаємо її ім’я. Всі були проти.
У 2014 році він зробив … Це прикол, звісно. Просто, там сидять за столом 30 чоловік, і він каже: «Хто за приєднання (тимчасову окупацію – ред.) Криму?». А вони кажуть: «Ми всі проти, це буде повна лажа: для наших доходів, для нашого майбутнього. Він сказав: «Я зрозумів. Беремо».
Я не можу це не оцінити. Це Єгор Лєтов. Мені здається, в цьому є елемент тролінгу і стьобу. Він раціоналіст звичайно, але при цьому, чудить. «Зараз я вас всіх обіграю, а ви нічого мені за це не зробите».
«Гребенщиков – упир. Тому що він в Україну їздить – до Львова, до Києва, і співає там: «До раю було рукою подати, але все зіпсували сепаратисти». І зал ридає просто від щастя.
Навіщо ти поїхав співати її в Київ людям, які (нібито – ред.) вбили вісім тисяч чоловік, з них 300 дітей. У чому прикол? Навіщо ти це робиш? Співаєш для людей, які (нібито – ред.) ніколи не бачили війни, які (нібито – ред.) не знають, що таке смерть. Вони в Києві і у Львові плачуть від захвату, що ти (нібито – ред.) легітимізуєш їхнє право на війну.
Ніхто жодного разу не стріляв ні до Львова, ні до Чернігова, ні до Києва – туди не приходили наші танки. Вони прийшли і почали стріляти в цю сторону.
І Андрій Макаревич, Борис Гребенщиков і Дмитро Биков приїжджають туди і говорять: «Ми такі хороші і красиві музиканти. Ми (нібито – ред.) легітимізуємо ваше право на насильство, не соромтеся, що ви так робите, там просто (нібито – ред.) погані люди».
«Всі знали, що буде війна з Україною. Я навіть в 2007 році написав текст, і там перша була розповідь про те, що в Україні починається громадянська війна.
Всі в Україні знали, що вони (нібито – ред.) живуть в двох різних країнах, (нібито – ред.) Захід і Схід не були схожі нічим. Я, коли приїжджав, був у Львові і в Києві 25 раз, то вони всі говорили, що «ми будемо воювати, тому ми не дружимо, у нас дві різні країни».
І коли все це почалося, вони кажуть «це все Росія придумала», а я кажу «пацани, я просто з вами сидів в бані з 2007 року по 2014 рік, і ви всі ці роки говорили, що ми (нібито – ред.) живемо в двох різних країнах. І коли ви будете говорити, що це Путін все придумав, ви просто брешете мені в очі, тому що у мене всі ходи записані».
«Я думаю як з цим потім мати справу. Що б там не говорили, я керував бойовим підрозділом, який вбивв людей у великих кількостях. Я не знаю, як я буду потім з цим розбиратися.
Нічого не відбувається. Нічого не мучить. Я знаю, що ці люди просто померли і поховані. Вони лежать в землі. Просто вбиті. Їх багато. В цілому по донецьких «батальйонах» за показниками рідко хто міг зрівнятися з моїм «батальйоном». Все, що ми робили – це повне, голіме свавілля. Мене навіть смішить, що мене вважають фейковим польовим командиром. Ніхто, жоден польовий командир не мав стільки результатів, скільки я.
Одного разу всі прочитають ці документи і дізнаються, на яких напрямках загинуло найбільше людей. І там стояв мій батальйон, прикинь?».
«Звичайно не боюся. Я живу в контексті російської літератури, словесності. Де Державін, Пушкін, Лермонтов і Бестужев-Марлинский. Я там і живу.
Мене взагалі ніякі ваші суди не хвилюють. Мене ніхто ніколи не посадить в тюрму.
Я буду в усі країни приїжджати і все буде в мене добре. Мені нічого не буде, всі люди, охочі посадити мене в Гаагу, – про ****** ся».
© Чорноморська телерадіокомпанія, 2024Всі права захищені
