Більшості людей – слабо. Але не броварчанину Анатолію Фатєєву і його побратимам – ветеранам російсько-української війни.

По слизькому гірському камінню вправно стрибає на протезах, спираючись на палиці, 66-річний Анатолій Фатєєв. Він найстарший в групі, але бажання підкорити гірські вершини і довести в першу чергу собі – виявилися непереборними. Як говорить сам Анатолій, він ледве напросився в похід, хоча поруч із ним йшли такі ж бійці, які пережили ампутацію кінцівок.

«Останні 200 метрів до вершини були найважчими. Тут уже не було протоптаних стежок, підйом крутий і доводилося підніматися по дуже слизькому камінню. Разом із туманом у повітрі ніби зависали ще й підступні сумніви, що сходження може не відбутися. Але врешті-решт на вершину, практично знесилені, добираються всі. Запевняю, все було не заради себе, а щоб показати таким як ми, ветеранам, що мріяти – можна! І треба повноцінно жити далі! Нас мотивував на цей похід Дмитро Котов, теж безногий, але він і на Говерлу вже ходив, і з парашутом стрибав! Нас було п’ятеро з пораненнями, інші ветерани цілі, не покоцані, – каже Анатолій. – Найголовніше – дружна компанія. Тут головне не просто підкорити вершину. Тут головне – драйв, який ми переживали разом! Яскравий приклад нашої братерської дружби.

Тим більше я хотів Дмитра Котова наздогнати. Він, так би мовити, мій підопічний. Він після мене в госпіталь потрапив. Я до нього ходив, його підтримував. А він мене обскакав. Я швидкий на підйом. Теж люблю подорожі, драйв».

З ветераном без ніг, який іде, похитуючись і розгойдуючись на дивних відкритих протезах, але, при цьому, хвацько ганяє на ровері, я познайомилася під час «Ходи нескорених». Саме тієї, про яку говорили: «Нескорені параду не потрібні!».

Обмінялися телефонами, потім спілкувалися, проводили зустрічі з юними журналістами. Стільки позитиву і любові до життя!

Анатолій Фатєєв, 62-річний будівельник з Броварів, з перших днів російсько-української війни вирішив піти добровольцем на фронт.

Поранення Толік отримав у 2015-му, наштовхнувся на ворожу «міну-сюрприз». Ліву ногу відірвало відразу, праву ампутували вже в лікарні.

«Говорив: «Не чіпайте мене!….» Таке було… Але, бачите, головне – самого себе перебороти», – запевняє чоловік. – Ще коли в березні 2014 го «зелені чоловічки» зайшли в Крим, я побіг до Броварського військкомату і написав заяву, щоб взяли мене на фронт добровольцем. Тому, що дивився на всі ці кримські події по телебаченню і просто зла не вистачало. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитися», – розповідає Анатолій.

Однак у військкоматі спочатку поставилися скептично до бажання «підстаркуватого» чоловіка, який закінчив військову кафедру понад тридцять років тому, і відтоді ніколи не служив в армії. Але Анатолій не здавався і постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик і направлення в 20-й батальйон 93-ї бригади, яка базується в Новочеркаську. Так будівельник став сапером, а через три дні вже був на лінії фронту під Авдіївкою.

Дружині Анатолія довелося, за його словами, «навішати локшини на вуха»: «Дружину я, чесно зізнаюся, обдурив. Інакше вона б мене просто нікуди не пустила. Я навісив їй локшини на вуха, що їду на перепідготовку в якусь частину в тилу. Перед відправкою в зону АТО я запитав у військових начальників: «А як щодо того, щоб трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло, як я військову кафедру закінчив, все, що знав – забув. І обладнання, технології та озброєння, напевно, змінилися…». У відповідь почув: «Жити захочеш – навчишся».

Саме через відсутність досвіду в саперній справі 12 червня 2015 року під час розвідки в Мар’їнці один із найстаріших воїнів частини, Анатолій, отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога.

«…Отримую наказ: провести мінну розвідку і поставити міну, – згадує Анатолій. – Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепарські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім я встав на ноги, зробив два кроки і помітив на землі скло. Відразу подумав про наших хлопців: йтимуть вночі, наступлять, вночі чути добре і будь-який сепар просто гримне чергу на звук. Думаю, попереджу хлопців. Уже через нього переступив, але мабуть, зачепив. Це була друга моя фатальна помилка – зловив міну. Я відразу впав як підкошений. Праву ногу відірвало відразу, і вона бовталася на штанах тільки, ліву ампутували в госпіталі… На щастя, поруч були наші бійці, надали мені першу допомогу. Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, та не бодай її ногою! Ти її буцнеш, а під нею – міна. Наші на сепарський прапор сильно кидалися, просто як бики на червону ганчірку! Не потрібно цього робити, тому що їх спеціально залишали замінованими…».

Ветеран переконаний, що якби у нього і в інших українських воїнів було більше часу на професійну підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.

У госпіталі Анатолій дізнався, що їх комбат представив його до державної нагороди.

Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і знищити жагу до життя. Він так само сміється і жартує, як і до поранення. І більше переживає не за себе, а за свою улюблену дружину Люсічку, якій зараз, звичайно, дуже непросто.

«Я її довго обманював, – сміється Анатолій. – Дзвонив мало не щодня. Сказав, що їду на 10 днів на перепідготовку, а сам провоював 2,5 місяці. Їй нелегко зараз. Бігає всюди з моїми папірцями. Ви ж знаєте, яка у нас бюрократія. Ще у мене внучка народилася, і потрібно дочці допомагати. Другому онуку три роки, і він у нас як ураган. “Зашивається” з усіма нами Люсічка моя».

«Може вам яка допомога потрібна? – питаю. – Щось допомогти вирішити?»

«Та ви що! У мене все є. Отримав навіть квартиру від райдержадміністрації. Нещодавно мені виділили кошти і людей для ремонту і обладнання нового житла. Я навіть в футбол грав з такими ж каліками безногими, як сам, коли був на реабілітації в Австрії. Було кілька моментів у госпіталі, коли я хотів повіситися на штанзі від ліжка. А потім подумав: «Біль минеться, життя триватиме. А якщо я піду з цього життя, значить, сепари тебе вбили, перемогли? Цього не буде, – каже він із посмішкою. – Терпи, стисни зуби і терпи!»

Через три місяці Анатолій став на протези і пішов, а через 1,5 роки він вже їздив на скутері. Мужній сапер не раз приїжджав у київський госпіталь, щоб морально підтримати молодих бійців з ампутацією кінцівок.

«Мені не потрібно нічого вигадувати. Я просто розповідаю свою історію, що робити в такій ситуації. Це важливо, коли хтось приходить і просто тебе підтримує», – розповідає колишній сапер.

Анатолій має багато планів на майбутнє. Він збирається змінювати Україну, і разом з такими ж небайдужими воїнами хоче контролювати місцеву владу і чиновників.

«Тут дуже багато байдужих людей. Вони думають, що війна десь дуже далеко, – розповідає ветеран. – Повернутися до мирного життя, не залишивши щось на фронті неможливо, – каже Анатолій. – Старість мене вдома не застане. Мені реально не вистачає часу. Піду вчитися на інженера теплонагляду – я пів життя пропрацював на будівництві».

А на питання, пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: «Без сумнівів. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне встиг там зробити… Я повинен був захистити свою країну, свою родину, майбутнє своїх онуків. Я мужик, я був вихований так: коли для країни настають важкі часи, її потрібно захищати. Це було питання честі і совісті. І я зрозумів, що якщо не піду на війну, війна прийде сюди, до моїх дітей і онуків».

Підкоренням Говерли Анатолій Фатєєв не обмежився. Він балотувався в депутати Верховної Ради від «Свободи». Але залишився «за бортом».

Каже, що в юнацтві був, «можна сказати, бунтарем: ловив радіо ВВС і «Голос Америки», слухав рок-музику, читав книги дисидентів. Спочатку я став ліберальним демократом, а згодом переконався, що для демократії Україна політично ще дуже молода. Років 9 -10 назад я почув про «Свободу» і зрозумів, що цей напрямок мені до вподоби ідеологічно».

Анатолій Фатєєв постійно спілкується з хлопцями, які повернулися з війни, бачить і прекрасно розуміє їхні проблеми: «Розумієте, там, на війні, все чітко і ясно: ми прикриваємо один одному спину, там один за всіх і всі за одного; а тут вони грузнуть у побуті, матеріальних і життєвих питаннях, фронтове братство розпадається. Мені мої ноги, вірніше, їх відсутність, постійно нагадують: війна не закінчилася. Треба боротися! А багато хто наштовхується на бюрократичні перешкоди – і опускає руки! Але я, зіткнувшись з реаліями, став розуміти, що іноді ці самі перешкоди працюють як фільтр, щоб не відсівати тих, хто видає себе за ветеранів АТО. Головне, не пускати цю справу на самоплив! Ми збираємося з хлопцями на координаційній раді, звертаємося до місцевої влади і потихеньку вирішуємо питання захисників країни. Нам вдалося переконати районну владу дати добровольцям-фронтовикам статус УБД. На жаль, на державному рівні це питання поки вирішують дуже тяжко».

Ветеран впевнений, що необхідно на законодавчому рівні впроваджувати виховання молоді в дусі патріотизму та любові до Батьківщини. І починати треба навіть не зі школи, а з дитсадка.

А ще Анатолій упевнений, що Україні вкрай необхідний союз із Європою і НАТО. Він вважає їх щитом, під яким можна сховатися, поки наша країна не набере достатньо сили, щоб протистояти такій країні, як Росія. І не тільки у військовій могутності справа, а й в економіці, і в медицині.

Скоро в Парижі вийде в прокат фільм We are soldiers. Це французько-український проект, який розповідає історію трьох українських добровольців, які отримали важкі поранення під час бойових дій на Донбасі. Один із героїв – Анатолій Фатєєв.

«Я дуже вдячний Яніні Соколовій за мою історію, відображену на плівці. Світ повинен бачити правду!» – каже Анатолій.

Фото автора, а також з архіву Анатолія Фатєєва

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook