ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
6
0
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
6
0
В центрі уваги
У липні свої життя на Донбасі віддали семеро захисників: пам’ятаємо
  04 Серпня 2021 11:08
|
  389

У липні свої життя на Донбасі віддали семеро захисників: пам’ятаємо

У липні свої життя на Донбасі віддали семеро захисників: пам’ятаємо

На тлі Олімпіади обстріли з боку гібридних російських сил лише посилилися. Почастішали артнальоти на цивільну забудову. Кілька разів важка артилерія РФ била навіть не по передових позиціях підрозділів ЗС України, а по тилових командних пунктах рівня батальйону, розташованих іноді за 15 чи й більше км від лінії фронту.

Путіну невідоме поняття екехейрія – олімпійське перемир’я, пише «Новинарня». Тому у липні на Донбасі, внаслідок військової агресії РФ Україна втратила сімох бійців. 

Юрій Письменний «Феофан»

Юрій Письменний народився 4 березня 1962 року. Мешкав у Дніпрі. У 1987 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут і понад 20 років пропрацював гінекологом. Потім на певний час відійшов від професії, відкрив власний бізнес із продажу багетів.

Та все змінила війна. У 2016 році Юрій більше не зміг опиратися своєму головному покликанню – рятувати здоров’я та життя – і пішов на фронт медиком-волонтером, у Перший добровольчий шпиталь ім. Пирогова.

Наприкінці 2018-го Письменний підписав контракт зі Збройними силами України й очолив медичний пункт батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

«Він врятував життя десяткам бійців. Усі в батальйоні, хто з 2018 року був поранений, проходили через його руки. Юрій запам’ятався професіоналізмом, добродушністю. А ще – готовністю завжди іти вперед і ніколи не відступати», – згадує начальник медичної служби бригади Анатолій Чуйкін.

За його словами, Феофан, щойно прийшов, одразу упорядкував справи у медпункті батальйону й зібрав під своїм керівництвом високопрофесійну команду, яка врятувала багато життів.

4 липня посеред білого дня, окупанти відкрили по позиціях ЗСУ біля селища Мирне на Донеччині вогонь зі станкових протитанкових гранатометів. Феофана, який прийшов надати допомогу бійцеві, тяжко поранило уламками снаряда. Його ще встигли довезти до лікарні, але на операційному столі Юрій помер.

За тиждень до того фатального дня Юрій отримав звання капітана. 

Залишилися дружина, дорослий син та дочка.

Богдан Бродовський

Бродовський народився 17 квітня 1984 року в Гайсині Вінницької області. Відслуживши з 2002-го строкову, підписав контракт зі Збройними силами. У 2005 році вступив у військовий інститут в Одесі, який за рік було переведено до Львова.

У національному університеті «Львівська політехніка», в систему якого був інтегрований Львівський інститут Сухопутних військ (нині – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), курсант Бродовський вчився за напрямом підготовки «Тилове забезпечення», спеціалізація – «Організація продовольчого забезпечення». У 2009 році здобув повну вищу освіту та отримав офіцерське звання, а з 2014 року обійняв посаду начальника продовольчої служби 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Доброзичливий, неконфліктний, завжди усміхнений і готовий прийти на допомогу, чуйний – побратими по службі згадують майора Бродовського найкращими словами.

«Богдан був офіцером, якого всі поважали і любили. Справжній професіонал, безвідмовний, простий у ставленні до солдатів. Він був нам не лише командиром, а й товаришем і другом», – зітхає посестра по службі Юлія.

А ще він був ревним футбольним вболівальником, разом із побратимами дивився матчі й дуже підтримував національну збірну.

5 липня Богдан Віталійович поїхав на позицію до своєї бригади поблизу села Чермалик. У цей час бойовики почали обстріл. Коли під’їхала машина, був прямий постріл, пряме влучання в машину. Від вибухового поранення, несумісного з життям, майор Бродовський загинув одразу.

Залишилися дружина і четверо дітей.

Євгеній Курасов

Євгенові було всього 24 роки. Він народився в селі Локня на Сумщині – це за якихось 5 кілометрів від кордону з Росією. І, як розповідають товариші, Женя був палким патріотом України.

Небайдужість до інших і життєрадісність Євген проніс крізь війну. До служби на фронті був прикордонником. Але в жовтні 2019-го прийшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор механізованого взводу механізованої роти 15 омпб «Суми»

Ввечері 8 липня сержант Курасов ніс бойове чергування на одному з опорних пунктів селища Піски поблизу Донецького аеропорту, коли в нього влучила куля.

«Ворожий снайпер професійно спрацював, у бійницю. Дуже важко було цього уникнути. Але ця втрата на нас люті нагнала. Зараз у нас «режим тиші». Ми стараємося не відкривати вогонь, дотримуючись «режиму тиші», щоб менше втрат було з нашого боку, з їхнього боку… і так підступно втрачати своїх людей… Ми цього не подаруємо!» – запевнив командир Володимир Глюза.

Залишилися батьки, дружина і двомісячна донька.

Володимир Яськів

29 липня Володимиру Яськіву виповнилося б 44 роки. Він народився 1977 року в селищі Великі Бірки на Тернопільщині. Ровесники згадують Володю як хорошого товариша, який завжди був готовий захистити слабких від образ чи цькування.

Контрактник ЗСУ. Старший солдат, старший стрілець 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 24 омбр імені короля Данила.

«В нашому підрозділі він був одним із найкращих. З нього багато людей брало приклад, людина була взірцем для багатьох», – розказав Юрій Бунь, який служив разом зі старшим солдатом Яськівим півтора року.

9 липня 2021 Володимир перебував на чергуванні на позиціях поблизу Золотого на Луганщині й вів спостереження за противником, коли окупанти почали масований обстріл із крупнокаліберних кулеметів, гранатометів, протитанкових керованих ракет та мінометів 82-го калібру. У той час, коли Яськів змінював позицію, в нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила в голову й не залишила чоловікові шансів на життя.

Залишилася мати.

Андрій Беляєв «Бєлий»

До свого 39-річчя Андрій не дожив чотири дні. Він народився 17 липня 1982 року на Дніпропетровщині, мешкав у місті Нікополь.

Усі, хто його знав, розповідають про Бєляєва як про дуже скромну й неконфліктну людину.

«Спокійний, чуйний. Я навіть не очікувала, що він піде на фронт і так довго буде воювати. Дуже простий хлопець. Я запам’ятала, що він завжди посміхався, його завжди можна було попросити – і він допоможе», – згадує давня знайома.

Відслуживши строкову службу, Андрій заробляв на життя, як міг: працював на різних підприємствах, трохи займався бізнесом. Одружився. Зрештою шлюб розпався, але в ньому народилося троє чудових дітей.

Коли почалася російська агресія на сході, Бєляєв добровільно пішов у військкомат. У березні 2014 року був мобілізований, проходив військову службу у військовій частині 3036 Національної гвардії. Брав участь у боях за визволення Маріуполя.

Коли термін мобілізації закінчився, «Бєлий» підписав контракт зі Збройними силами і прийшов у 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка. Згодом він продовжував контракт іще не раз, і хоча місця служби змінювалися, найбільше Бєлий провів саме у 57 омпбр.

З січня 2016 року був призначений командиром взводу. У 2018-му перевівся до 28-ї окремої мотопіхотної бригади, але за рік повернувся в 57-му. В серпні 2020 року був переведений до 17-го батальйону. Був командиром механізованого відділення механізованої роти у званні головного сержанта.

Навіть на війні Андрій зумів здобути вищу освіту: у 2021 році заочно закінчив Нікопольський факультет національної металургійної академії України.

Він загинув 13 липня під час ворожого артилерійського обстрілу. Тоді росіяни вдарили 122-мм та 152-мм калібром по КСП (командно-спостережному пункту) 17-го батальйону 57-ї бригади в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області.

Бєлий загинув одразу, були поранені ще п’ять військових, з яких один (Сивоконь) помер у шпиталі пізніше.

Залишилися мати, дружина і троє дітей від першого шлюбу.

Олександр Горбенко

29-річний Олександр Горбенко – із Кривого Рогу, Дніпропетровська область.

Був активним учасником Революції гідності, а після початку агресії РФ долучився до Самооборони Кривого Рогу. Входив до Степової сотні Інгульської паланки Війська запорозького низового. Разом із побратимами створював блокпости навколо міста для захисту від можливого вторгнення російських військ, брав участь в охороні залізничного вокзалу, патрулював вулиці. Навчив побратимів прийомчиків тайського боксу, яким займався.

«Сашко був зі мною на Майдані. Скрізь. Він робив те ж, що робив і я. Син патріотом був. Він любив Україну – і з Майдану за неї стояв… А коли почалася війна – вирішив, що має бути там, на Донбасі. Це було його рішення», – згадує вітчим Олександра, ветеран батальйону “Кривбас” Василь Холод.

Коли бойові дії почалися на сході України, Олександр пішов на війну добровольцем. Матір поставив перед фактом.

У спецпризначенцях Горбенко відслужив три роки. 8-й полк базується у Хмельницькому, і саме там Сашко зустрів своє кохання. Одружилися, два роки тому народилася донька. На жаль, подружнє життя в пари не склалося, але донечку Олександр дуже любив і не забував.

Після завершення контракту він було повернувся до цивільного життя, влаштувався на місцевий металургійний комбінат «Арселор-Міттал». Але захворів на COVID-19 і, як розповідають близькі, хвороба перебігала тяжко, спричинивши низку ускладнень.

А після реабілітації Сашко знову підписав контракт і вирушив на війну разом із 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою, яка саме заходила на ротацію на Горлівський напрямок. Служив старшим стрільцем.

Пізно ввечері 15 липня російські найманці люто обстріляли селище Нью-Йорк поблизу Горлівки – від вибухів цілої низки снарядів і мін калібру 82 та 122 мм в багатьох будинках повибивало шибки, а в деяких зруйнувало стіни. На щастя, серед місцевих мешканців обійшлося без жертв.

Військовослужбовцям-«едельвейсам» пощастило менше. Олександрові Горбенку не вистачило якоїсь секунди, щоб заховатися в укриття, коли поруч вибухнула міна.

Унаслідок вибуху він отримав жахливі опіки. Гелікоптером 29-річного бійця евакуювали до лікарні швидкої допомоги Харкова, де, попри ураження 80% поверхні тіла, він ще майже чотири дні запекло боровся за життя…

Смерть виявилася сильнішою. Серце Сашка перестало битися вранці 19 липня.

Залишилися батьки і донька.

Дмитро Сивоконь

Дмитро Сивоконь народився 14 вересня 1982 року на Херсонщині, мешкав у Скадовську.

2014 року, фактично з перших днів війни, пішов добровольцем у зону АТО. Служив у ЗСУ на посаді головного сержанта взводу в спецпідрозділі ВСП «Сармат». Згодом отримав офіцерське звання (молодший лейтенант).

Після трьох контузій і поранення у 2017 році перевівся у військкомат Скадовська. Але зрештою все одно повернувся на передову, вже у званні старшого лейтенанта. Військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону «Кіровоград» 57-ї мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.

«Він завжди спілкувався українською мовою. Був уважний до всіх, завжди виявляв співчуття. Допомагав усім. У травні Дмитро написав рапорт, що хоче продовжити службу на сході, допомагати хлопцям. І перевівся у військову частину, яка виходила в ООС», – розповів товариш по службі майор Михайло Матвєєв.

«Саме керування таким великим підрозділом, як рота – це дуже тяжко. Але він ніколи не полишав надії, завжди прагнув до кращого. Тривалий час виконував обов’язки. Найближчим часом планувався на іншу посаду. На жаль, під час порушення режиму тиші з боку незаконних збройних формувань, які вчинили артилерійський обстріл, Дмитро отримав тяжкі поранення, несумісні з життям», – каже ще один побратим Олександр.

Це сталося у полі, на командному пункті. 13 липня о 17:30 фактично тилові позиції ЗСУ в районі села Причепилівка Новоайдарського району на Луганщині накрило 152-мм снарядом. Саме тоді загинув старший лейтенант Андрій Бєляєв, а ще п’ятьох військовослужбовців було поранено.

Фактично весь перший вибух Дмитро Сивоконь прийняв на себе, захистивши товаришів по службі власним тілом.

Тяжко пораненого, його рятували у Харківському госпіталі. Але через десять днів, 23 липня близько 16:00, Сашко помер.

Залишилися батьки, дружина та троє дітей.

Вічна пам’ять українським захисникам!

Читайте також: У червні в ООС Україна втратила двох захисників: пам’ятаємо

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені