Люди, які звільняються з полону, далеко не завжди готові розповідати громадськості, або навіть правоохоронцям, про злочини, які над ними вчиняли. Історії жінок, які залишаються у полоні у бойовиків-окупантів на Донбасі, а також розповідь прокурорки про роботу з постраждалими від ґендерно обумовленого насильства підготував «Східний варіант».

«Намагаюся донести до людини свою людську емпатію»

Заручники, яких вдається звільнити, довго перебувають у складному психологічному стані і не готові говорити про їхнє незаконне утримання бойовиками.

Як зазначила старша групи прокурорів Анна Сосонська, яка займається злочинами ґендерно обумовленого насильства, лише половина звільнених знаходять у собі моральні сили розповідати, що з ними сталося.

«Переважна більшість людей, які дають свідчення, відчувають незручність та певну провину за те, що з ними сталося», – поділилася спостереженнями Анна Сосонська.

Вона зазначила, що у таких ситуаціях слідчі та прокурори повинні пояснювати людині, що жодних підстав відчувати сором чи страх у них немає.

«Я намагаюся виявити не лише свою людську емпатію, а й донести, що те, що з вами сталося, це не ваша вина», – наголосила прокурорка.

Вона зазначила, що розповіді про злочини у полоні дають підстави прокуратурі визнати людину потерпілою, надавши їй офіційний статус.

Крім того, розслідувати справу і в перспективі – покарати винних.

Як приклад Анна Сосонська навела нещодавно затриманого Дениса Куликовського («Палич»).

«Як з’ясувало слідство, “Палич” катував як чоловіків, так і жінок. Це було не лише зґвалтування, а й приниження. Під час спілкування з потерпілими я виявила, що всі знають про ці факти, але ніхто не каже, що це відбувалося стосовно них. Вони просто мовчать, бояться громадського осуду, не хочуть виносити на публіку», – зауважила Анна Сосонська.

За її словами, основний страх людей пов’язаний з тим, що вони не вірять у результат розслідування та що їх свідчення призведуть до покарання винного.

«Люди бояться, мовляв, ми це офіційно оприлюднимо, а жодних наслідків із цього не буде. Тому що люди, які це зробили, або перебувають на окупованій території, або на території країни агресора, або взагалі не живі», – додала Анна Сосонська.

«Прикро почуватися непотрібними»

Ще однією причиною певної недовіри правоохоронним органам та владі загалом може бути соціальна незахищеність звільнених заручників. Про це кажуть вони самі.

Колишня заручниця Олена Лазарєва (на фото ліворуч), звільнена з полону у 2019 році, утримувалась бойовиками разом зі своїм чоловіком. Після полону сім’я не мала ні житла, ні роботи.

Добрі люди дали їм можливість жити на своїй дачі, де вони живуть і зараз. Щоб поновитися на посаді лікаря, жінці довелося заново доводити відповідність своєї категорії. Для цього вона проходила відповідний тест.

Роботу за словами жінки, вона шукала сама. Нарешті знайшла. А ось чоловік Олени досі не працевлаштований.

«Позначається вік. Усім потрібні досвідчені молоді, а досвідчені у віці – нікому», – зазначила Олена.

Вона додала, що на допомогу держави ні в питанні житла, ні в працевлаштуванні розраховувати не доводиться.

«Прикро почуватися непотрібними. Люди, які постраждали за свою громадянську позицію, намагалися щось зробити для України, повернувшись на Батьківщину, жодної підтримки не відчувають. Соціальні гарантії існують лише на папері. У життя вони не втілюються», – наголосила жінка.

«Треба нагадувати історії тих, хто досі у полоні»

Але ще одна гостра проблема, яка постає перед українською владою, – це звільнення тих, хто досі перебуває у полоні бойовиків. За офіційними даними СБУ, у заручниках на окупованій території Донбасу досі залишається 301 особа, з яких 31 жінка.

Координаторка напряму «Проблема заручників в ОРДЛО» організації «МІПЛ» Тетяна Катриченко зібрала 12 історій звільнених із полону жінок, щоб привернути увагу до жахів, які переживають заручники та заручниці у незаконному ув’язненні окупантів.

Але деякі історії, каже Тетяна, поки що докладно розповісти не можна. Це історії жінок, які продовжують утримуватись у незаконному ув’язненні.

Тетяна Катриченко переконана, що суспільству потрібно нагадувати імена людей, які утримуються в полоні.

Марина Юрчак

Одна із таких заручниць Марина Юрчак із Донецька. Її батьки виїхали на підконтрольну Україні територію, але сама вона залишилася, бо вірила, що українські військові звільнять її місто і вона їх зустрічатиме.

Марина – хімік-технолог. Залишаючись у Донецьку, вона регулярно писала у Twitter — розповідала про життя свого міста в окупації. За це її затримали у листопаді 2019 року.

Зі свідчень Олени Лазарєвої, яка була в полоні разом із Мариною, дівчину звинуватили у шпигунстві на користь СБУ та образах перших осіб «республіки». Її засудили до 15 років ув’язнення.

До обмінних списків Марина Юрчак досі не потрапила.

Олена Федорук

Олена Федорук – ще одна заручниця. Співробітники так званого МДБ затримали її влітку 2017 року невдовзі після повернення з підконтрольної Україні території. Олена залишалася у своєму місті Кальміуське (колишнє Комсомольське), бо не хотіла залишати літню маму.

У серпні 2019 року Олені Федорук незаконно ухвалили вирок — 11 років ув’язнення. Дітям вона повідомила, що її не катували, бо підписала зізнання, знаючи, чого можна очікувати від бойовиків.

Як розповіла Тетяна Катриченко, зараз Олена Федорук, так само як і Марина Юрчак, перебуває у жіночій колонії у місті Сніжне.

«Там страшні умови утримання. В’язнів змушують тяжко працювати. До того ж, там є тиск на “політичних”, тому що в колонії утримуються і жінки, які потрапили туди до подій війни», – розповіла Тетяна.

За її словами, Олена Федорук уже тричі була в обмінних списках, проте бойовики досі не віддали її на обмін.

Людмила Гусейнова

Ще одна заручниця – Людмила Гусейнова. Як зазначила Тетяна Катриченко, жінка допомагала дитячому будинку у сірій зоні. Часто перетинала контактну лінію.

«Людмила також возила гуманітарну допомогу із Маріуполя на окуповану територію. Тоді вона й потрапила у поле зору бойовиків, а потім її затримали», – розповіла Катриченко.

Людмилу звинуватили у кількох важких статтях щодо «закону» окупантів: шпигунство, екстремізм, тероризм. У полоні її утримують із жовтня 2019 року.

«Про ці історії важливо говорити. Бодай коротко нагадувати про них», – резюмувала Тетяна Катриченко.

На її думку, це один із способів прискорити можливий обмін.

Фото: Медійна ініціатива з прав людини