ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
8
1
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
8
1
Блоги
Українське суспільство сьогодні: плакати чи жити?
  30 August 2019 18:11
|
  249

Українське суспільство сьогодні: плакати чи жити?

Остання (сподіваюся) істерика на політичному грунті у мене була перед президентськими виборами. Тоді мене переклинило з приводу Зеленського. Чесно кажучи, я злякалася. Злякалася вилазити з теплої ванни, сидячи в якій разом з усіма слухала спічі про велике європейське майбутнє.

Нове – завжди страшно. Простіше говорити «халва». Але потім, після виборів, раптово заспокоїлася, тому що побачила вперше в житті (а я дещо таки протягом п’яти років довоєнної своєї роботи бачила) чесні вибори і реальну перемогу демократії. І зрозуміла, що далі у мене два шляхи: шлях усвідомленої людини, громадянки і журналістки, чи шлях нескінченної істерики. Сьогодні істерика вривається в моє по хвилинах розписане життя, лізе в стрічку Facebook, переслідує в громадському транспорті і магазинах. А я її просто не чую. Я думаю, що можу бути корисною. Тому що нарешті прийшов час дій, можливостей і особистої відповідальності. І для себе зробила висновок: весь ось цей «плач Ярославни» – про батюшку-царя, який просто буде говорити, що все добре.

Так, прийшла нова команда. Так, буде важко. Так, не все мені зрозуміло. Але я бачу простір для дій. Моїх, особисто, і тих, хто хоче щодня працювати, вносити свій вклад, і розуміти, що є активним учасником процесу. І не «простою людиною», якій нічого не потрібно і від якої нічого не залежить, а громадянином, який розуміє, що він може і повинен творити зміни своїми руками, а не просто ліниво і абстрактно хоче змін, «шоби все було добре». Майбутнього не існує, є тільки сьогодення. Втратив день – все, він пішов і більше не повернеться, тому досить вже нескінченного ниття, досить вже погрожувати новими майданами, в той час як в Україні щодня гинуть і страждають від війни люди. Здавалося б, війна мала стати хорошим щепленням від бажання вирішувати проблеми силовими способами. Брати умовні вила в руки необхідно, коли всі способи і можливості врегулювати спірні питання вичерпані. Але ми навіть не пробували! Ми просто сидимо і виємо в Facebook, як все погано. Вибачте.

А тим часом активістів обливають кислотою, журналістів б’ють і вбивають, і свобода слова стала однією суцільною крихкістю. А ми плачемо, що чиновників не тих призначили, ай, абидна, да, поки десь по вулиці йде нова Катя Гандзюк. Не подобається чиновник? Давайте звільнимо! Ми ж пам’ятаємо, що єдиним джерелом влади в Україні є народ?

Україна ще тільки вчиться бути незалежною, ми тільки вчимося бути суспільством, бути учасниками великого процесу під назвою побудова громадянського суспільства. Але на шостому році війни ми так і не вміємо говорити про мирні процеси всередині країни, краще ж понаписувати законопроектів про покарання винних в інакомисленні, наприклад.

Чому я кажу «ми»? Та тому що сьогодні, прямо зараз, правозахисники пишуть у себе на сторінці: «Хочеться бити людей палицею по голові». За іншу точку зору. Але ми ж так багато говоримо про те, що не хочемо СРСР, де всі ходили строєм. Чи хочемо просто, щоб лад був іншим?

І так – все це закономірно. І обов’язково зміниться. Якщо тільки ми дамо собі працю захотіти навчитися слухати і чути, і дозволити Україні бути різноманітною, вільною, сильною країною, не ослабленою протиріччями і кривавою піною біля рота в суперечках про те, якого там призначили вчора міністра.

Все в наших руках, хлопці. Правда.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені