Сьогодні 24-та річниця трагедії у Сребрениці. 11 липня 1995 року сербські війська під командуванням генерала Ратко Младича стратили там за офіційними даними до восьми тисяч полонених боснійських чоловіків у віці від 13 до 77 років.

Війна в Боснії і Герцеговині розпочалася навесні 1992 року між представниками трьох народів: босняками, сербами і хорватами. Босняк-мусульмани, яких в Боснії було трохи менше половини населення, в результаті збройних конфліктів виявилися розділеними в декількох анклавах, яким ООН пізніше надала статус «захищених зон».

Сребреницю такою «захищеною зоною», вільною від будь-якого роду військових дій, Рада Безпеки ООН оголосила в квітні 1993 року. У місті розмістили голландських миротворців в кількості 600 осіб. Анклав боснійців у Сребрениці був одним з найбільш ізольованих і, відповідно, одним з найбільш вразливих.

Наступ армії боснійських сербів на Босняцький анклав почався на початку липня 1995 року. Анклав в Сребрениці став своєрідною метою цієї військової кампанії. Тоді Армія боснійських сербів на чолі з генералом Младичем без великого збройного опору захопила Сребреніцу. Жінкам і дівчаткам було дозволено покинути місто на автобусах. Хлопчиків, дорослих чоловіків і людей похилого віку (у віці від 13 до 77 років) зібрали на території місцевої школи. І розстріляли. Офіційно загиблими числяться 8372 людини – саме ця цифра викарбувана на пам’ятнику загиблим.

Неджад Денні Авдіч був одним з тих, кого теж мали розстріляти. Але він вижив. І, за його словами, все було швидко, страшно і безнадійно:

«Коли я вийшов зі школи, побачив мертвих людей по обидва боки від входу – і справа, і зліва. Я відчув, що вступив в кров. В той момент зрозумів, що мені кінець. До цього у мене була надія вижити: ми всі вірили, що з’явиться хтось, хто нас врятує. Ми до цього моменту не вірили, що сербські солдати хочуть нас убити … Один із солдатів наказав нам лягти. І коли ми почали лягати, вони відкрили вогонь».

Все це відбувалося буквально в нашу з вами реальність, в абсолютно сучасному світі. Нашому з вами світі. В якому, як нам з дитинства показували в кіно, хороші хлопці завжди всіх рятують. В реальності хорошим хлопцям сил на порятунок інших не вистачило.

Миротворці ООН, які повинні були зупинити масову різанину в Сребрениці, закрилися на своїй базі. Люди, які мали потребу в захисті, намагалися також потрапити на цю базу, яка їм здавалася порятунком. Але їх не пустили. І вступати в бойові дії миротворці не ризикнули, та і не змогли б. Тому не зробили нічого. Вони просто спостерігали, як на їхніх очах відбувалося масове вбивство. Наймасовіше вбивство в Європі з часів Другої світової війни.

З тих пір більше 20 років матері, сестри і дружини по крупицях збирають інформацію про своїх убитих близьких. Ті, кому пощастило більше, змогли знайти їхні тіла і поховати. Муніра Субашич, яка очолює боснійську організацію «Матері з анклавів Сребрениця і Жепа», втратила сина Нерміна. Коли сербські військові вирвали його з рук матері, Нерміну було 20 років. Вона з тих, кому не пощастило – тільки в 2013 році змогла поховати всього дві кістки сина. Інших останків знайти не вдалося.

Тих, кому не пощастило – ще багато. Тіла жертв Сребреницької трагедії таємно поховані в більш ніж 150 могилах. Більше половини з яких – масові.

Ця історія – вона більше, ніж просто про гігантську трагедію. Вона про те, що прірва між офіційною реакцією (навіть з яскраво вираженим занепокоєнням будь-якого з міжнародних партнерів) і реальною готовністю допомогти – нескінченна. І ніхто ніколи не стане на захист народу, крім самого цього народу. Ніхто ніколи не допоможе народу, крім самого цього народу. Так було, так є і так буде. Завжди. Саме про це важливо пам’ятати.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook