У наш стрімкий час, щоб добути собі їжу, необов’язково навіть виходити з дому. Міські вулиці затоплені людьми з термосумками, які готові доставити будь-яку страву всіх можливих кухонь світу в той час і місце, яке зручно саме вам. Тому нам сьогодні абсолютно неможливо усвідомити, як можна їсти їжаків. Або черв’яків. Або гризти кору. І не приколу заради, а тому що реально більше їсти нічого і кора дерева – це за щастя.

Проте, в нашій історії не так давно – в 1932-1933 роках – був період, коли їсти не було чого. Цілковито. З їжаками і корою на деревах щастило не всім – все придатне в їжу було швидко з’їдено, після чого почався період кошмару. І цей період був жахливий. Сьогодні ми називаємо його Голодомором і добиваємося, щоб світ визнав його геноцидом українського народу. 

Чому ми досі не забуваємо про цю сторінку нашої історії? Тому що пам’ять про неї – це той вид пам’яті, який став запорукою виживання для всіх наступних поколінь українців. Він дає нам розуміння того, наскільки високу ціну можна заплатити за свою нездатність утримати суверенітет і державність.

Якщо лаконічно візуалізувати події того часу, то вийде наступне:

Голодомор 1932-1933 років виник не раптом. Його організатори і виконавці цілеспрямовано – силою відбирали у селян урожай і домашню худобу, що допомогло би їм вижити. Все тому, що великим державним діячам дуже захотілося показати міць Радянської держави і виконати нездійсненний план заготівлі та продажу зерна. Щоб його виконати, у населення треба було відібрати все. В умовах, коли економікою в ручному режимі керують аматори і популісти, яким куди звичніше спекулювати страхом і ідеологічною пропагандою, політика віджиму всього у всіх бачиться їм цілком правильною і неминуче веде до катастрофи. У нашому випадку, якщо хтось із селян не віддавав на благо держави все, що у нього було, і намагався ховати якісь їстівні крихти, він вважався шкідником і диверсантом. З такими можна було не панькатися.

Штучно створений голод підтримувався блокадою, а також ізоляцією терплять лихо територій. Дороги, по яких селяни намагалися дістатися до міст, перекривалися. Збройні і нагодовані молоді люди з будь-яких воєнізованих формувань оточували населені пункти, затримували або розстрілювали всіх, хто намагався врятуватися від голодної смерті.

Сьогодні це все здається фантастичною дичиною. Тому що складно вкласти в голову інформацію про те, що хтось здатний відбирати у інших людей їжу, цінності і життя просто так. Спробуйте зайти в найближчий суші-бар і відібрати у тих, хто сидить там за столиком, їхнє замовлення. Ну, в кращому випадку, нарветеся на охорону і виклик поліції. І стусани від глави сімейства, якій зіпсували відпочинок. А тоді по кафе і ресторанах ніхто з простих смертних не ходив, ніяку охорону не хвилювали їхні проблеми і взагалі було в порядку речей, що незнайомі люди вламуються до вас у будинок і відбирають все, що там є «на благо держави». Причому роблять це ті, хто в нормальному світі має від такого мародерства людей захищати. Радянський союз же в 1930-ті роки звів масове мародерство на рівень державної ідеології.

Збереглося багато спогадів юних чекістів та інших виконавців задумів «наддержави» по колективізації та організації голоду. Всі вони – ситі, сильні та гарячі ідеєю будівництва комунізму – вражають своїм щирим завзяттям якнайкраще виконати свою роботу. При цьому всі вони абсолютно щиро вражені до глибини своєї палаючої душі, чому дурні селяни відмовляються віддавати їм свої запаси продуктів і накопичених сімейних цінностей, якщо все це потрібно країні для «загального блага». Їм незрозуміло, чому сім’ї, у яких все доводиться забирати силою, плачуть і вперто відмовляються вірити, що це робиться суто заради того, щоб всім жилося добре. Більшу частину відібраного у селян зерна, до речі, не змогли реалізувати ні шкоди, ні на благо держави. Воно просто згнило під пильною охороною, яка не дозволяла голодуючим людям забрати собі пару зерняток.

Найбільше українців загинуло у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях і в Молдові, яка тоді входила до складу УРСР.

Українські історики озвучують різні цифри жертв Голодомору. Безпосередньо в період 1932-1933 років загинуло від 3 до 8 мільйонів чоловік.

Якщо при цьому враховувати і потенційна кількість не народжених українців, що цифра загиблих від голоду сягає 12 мільйонів чоловік.

Всі ці життя обірвалися (або так і не з’явилися) у період з квітня 1932 по листопад 1933 року.

17 місяців. Близько 500 днів. Мільйони людей, які померли жахливою смертю, в атмосфері урочистості нелюдського жаху, сховатися від якого було нікуди. Пік Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня.

Пам’ятайте про них. Тому що серед них могли бути ваші предки.

Тому що їх смерті через покоління вплинули на ваше уявлення про життя. 

Тому що, повторюся, їхня історія  –це історія про те, наскільки високу ціну можна заплатити, віддавши в чужі руки свої суверенітет і державність.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

«Чорноморка» в Telegram і Faceboo