Політична боротьба без правил на тлі війни і бідності натягнула оголений нерв суспільних відносин до крайнощів. Ще трохи – і народ почне аплодувати поверненню страти або внесенню до Конституції права на лінчування. От тільки дива це не створить: крали і крастимуть доти, доки вся боротьба відбуватиметься виключно у видовищно-репресивному жанрі.

У країні, як в поганому радянському колгоспі, крадуть у всіх сферах і на всіх поверхах влади: в органах місцевого самоврядування та центральних органах влади, в медицині та освіті, в культурі та фізкультурі, в енергетиці та на транспорті; армія та «оборонка» теж не виняток. Різниця лише в тому, що одні сфери знаходяться на периферії, а інші в центрі суспільної уваги, і зловживання в них справедливо сприймаються громадянами як цинізм крайнього ступеня.

Так може, трохи дотиснути або ще кілька антикорупційних органів створити – і країна стане жити по-новому? На жаль ні. Таким чином проблема не вирішиться. Закон про стукачів теж не допоможе.

Звичайно, показові арешти спочатку можуть сподобатися, але, врешті-решт, нічого, окрім чергового розчарування, не принесуть. Так буде доти, доки не з’явиться воля до системної професійної роботи з законодавчого закріплення прозорих і однозначно трактованих процедур поводження з усіма видами державних ресурсів.

Тисячі хвилин телевізійної «боротьби з корупцією» і мільйони слів, сказаних українськими політиками всередині країни та за її межами, призвели до того, що в очах власних громадян і світової спільноти Україна стала еталоном корупції.

Насправді, таких еталонів хоч відбавляй – і на Сході, і на Заході. Але це не привід для того, щоб миритися зі злом. Так само як і самознищення країни – не спосіб боротьби з ним.

Сьогодні під гаслом боротьби з корупцією відбувається все, що завгодно, – політична боротьба і маніпулювання громадською думкою, перерозподіл фінансових потоків і сфер впливу, переділ ринків і боротьба з конкурентами, освоєння грантових ресурсів і формування яскравих фейсбучних біографій.

Як приклад нагадаю незакінчену історію, що розпочалася з несамовитих криків про боротьбу з корупцією у закупівлях медикаментів за бюджетні кошти і необхідності залучення для цього міжнародних організацій. Все закінчилося виведенням внутрішньоукраїнської корупції на міжнародну орбіту: мільярди бюджетних коштів стали перекачуватися за кордон, а поставки затягуватися на роки.

В результаті сотні тисяч хворих не отримали вчасно необхідні препарати, а країна, яка живе на дорогих позикових грошах, зазнала суттєвих фінансових втрат і мало не втратила стратегічну для України фармацевтичну галузь, яка випускає конкурентоспроможну продукцію, що поставляється до десятків країн світу.

Хто в плюсі? Очевидно – міжнародні фармацевтичні монстри, заїжджі гастролери, за нагоди працевлаштовані на вищі державні пости, і корупціонери транснаціонального масштабу.

Куди не кинь, усюди безліч прикладів, коли така «боротьба з корупцією» має друге-третє дно. Але головне, що залишається поза увагою народу, – дії Росії, яка прагне будь-якою ціною зруйнувати українську державу.

Ще у 2013-му начальник Генерального штабу російської армії Валерій Герасимов сформулював доктрину сучасної війни, засновану на зростаючій ролі невійськових способів у досягненні політичних і стратегічних цілей, які в низці випадків за своєю ефективністю значно перевершують силу зброї.

Акцент методів протиборства, що використовуються, зміщується в бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, реалізованих із задіянням протестного потенціалу населення країни, що протистоїть.

Для руйнування України і отриманням контролю над її залишками агресор вже сьогодні використовує всі можливості: інформаційні війська, російські та «українські» ЗМІ, свою агентуру і просто «корисних ідіотів», готових заради самопіару чи грантової подачки щодня підкидати «смажені факти» і піднімати температуру в суспільстві.

Яскравою демонстрацією «успіхів» України в боротьбі з корупцією і успіхів Росії в боротьбі проти України є те, що відбувається в сфері оборони і безпеки.

На нарадах з питань закупівлі нових систем озброєння і військової техніки високопоставлені офіцери Генштабу та співробітники Міноборони відверто заявляють про доведений до абсурду антикорупційний терор і висловлюють вбивчі для безпеки та економіки країни думки: краще все купувати по імпорту, аніж щодня ходити на допити.

От тільки продавати зброю або навіть цілком мирні німецькі двигуни для комбайнів нам мало хто хоче – а раптом «любий друже Володимир» косо подивиться?

Звичайно, можна сказати, що в Міноборони і Генштабі всі старі кадри погані, а нові – хороші. Однак нові, навчені гірким досвідом старих, взагалі не хочуть приймати будь-які рішення. В умовах війни це може швидко привести армію до колапсу, а країну – до поразки.

Для ілюстрації пропоную свіжий приклад епопеї з виробництвом снарядів великих калібрів.

Як відомо, за роки війни країна втратила на підірваних стратегічних арсеналах і великих армійських складах втричі більше боєприпасів, аніж використала на фронті – понад 200 тисяч тон. В результаті забезпеченість боєприпасами по деяких позиціях досягла критичного рівня.

У зв’язку з тим, що сталося, на рівні уряду було прийнято рішення про закупівлю за бюджетні кошти для державного заводу «Артем», що входить до «Укроборонпрому», імпортного устаткування для виробництва снарядів великих калібрів на суму 17 мільйонів доларів. Половина коштів була отримана і, в кращих традиціях державної структури, вульгарно вкрадена.

В результаті скандалу під підозрою опинилися заступник міністра економіки, керівник спеціалізованого ДП «Центр «Безпека»« та інші учасники цієї історії.

Крім звинувачень у крадіжці 8,5 мільйонів доларів, розслідується ще одна важлива складова – спроба групи осіб в інтересах держави-агресора підірвати обороноздатність країни, залишивши українську армію без снарядів.

Але все не так драматично. Як і на початку війни, на виручку армії прийшли не чиновники, а громадяни нашої країни, яка завжди славилася своєю інженерною школою.

Досвідчені інженери і молоді фахівці, що працюють в команді підприємства «Рубін-2017» – дочірньої структури недержавної компанії «Українська бронетехніка» – змогли за півтора роки без копійки бюджетних вливань освоїти і розпочати серійне виробництво снарядів великих калібрів. Причому на обладнання недержавне підприємство витратило в 10 разів менше, аніж планували витратити «державні діячі».

На початку листопада на чергових випробуваннях, які супроводжують здачу кожної партії снарядів, компанія «Рубін-2017» підтвердила стабільну якість своєї продукції: серія снарядів «лягла» практично в одну воронку.

Але тут, на тлі шпигунсько-корупційного скандалу в Кабміні та «Укроборонпромі», на «Українській правді» з’являється блог грантового «борця з корупцією» Гліба Каневського, який описує суть цього скандалу і своє (або не своє) уявлення про його причини. З опублікованого і підхопленого іншими ЗМІ матеріалу випливає, що державний монстр «Укроборонпром» і вся ця гоп-компанія посковзнулися на «кавуновій кірці» корупції виключно тому, що підсунули її біси з «Української бронетехніки».

При цьому для підвищення температури громадського обговорення вчергове вкидається фейк про приналежність Пашинського до «Української бронетехніки», що так заважає Державному концерну зміцнювати обороноздатність країни. На додаток розписується «факт отримання», завдяки цьому самому Пашинському, 100 мільйонів бюджетних гривень на організацію виробництва снарядів від підпорядкованого Мінекономіки державного підприємства «Центр» Безпека»«.

Але є серйозні нестиковки в міркуваннях «борця з корупцією». У відповідь на запит компанії «Рубін-2017» отримано офіційну відповідь ДП «Центр «Безпека», яка підтверджує, що ця компанія ніколи і нічого від нього не одержувала.

Окрім того, існують документи, як однозначно вказують, що під час проведення тендеру на закупівлю снарядів калібру 152 мм державний завод «Артем» запропонував ціну, що більш аніж на 16% перевищує ціну недержавного конкурента. І при цьому навідріз відкинув пропозицію Міноборони про зниження ціни до конкурентного рівня.

На цьому можна було б поставити крапку і запропонувати «борцю з корупцією» публічно вибачитися, але є одне велике «але».

Неправдиву інформацію, ніби футбольний пас, підхопила ще одна грантоїдська структура, яка претендує на центральне місце в боротьбі з корупцією в українській оборонці. Примітно, що до вузького кола лідерів цього Незалежного антикорупційного комітету з питань оборони (НАКО), окрім цілком шанованих людей, входить «український політичний і державний діяч» Олег Рибачук, який розпочинав свою «трудову біографію» зі служби в Головному розвідувальному управлінні Генштабу радянської армії, в тому числі в Індії, яка є сьогодні одним з найбільших покупців російської зброї.

Тож шпигунську складову, яку СБУ побачило в скандалі з заводом «Артем», я б з рахунків не скидав. І треба розуміти, що боротьба йде не проти заводу «Артем», а проти всіх, хто здатний забезпечити нашу армію снарядами українського виробництва.

Одне із завдань, що успішно реалізуються російськими ідеологами сучасної війни, – втопити Міноборони, Генштаб і всю українську оборонку в корупційних скандалах, паралізувати армію і не допустити просування нашої країни на світові ринки озброєння і військової техніки.

Так що ж робити? Перестати боротися з корупцією, знову засекретити всі оборонні замовлення і заткнути рот українським ЗМІ, що розкривають скандальні факти?

Точно ні.

Замість нескінченної гри в козаки-розбійники країні потрібна нова якість державного управління та боротьби з корупцією. Потрібні закони та урядові рішення, що чітко закріплюють процедури закупівель в сфері оборони і безпеки, враховують специфіку і весь досвід воєнного часу. Потрібна взаємна відповідальність замовника і виробника оборонної продукції, потрібні законні алгоритми, які регулюють відносини в умовах впливу курсових і ринкових чинників, що впливають на собівартість оборонної продукції. Потрібні нові процедури, що дозволяють фінансувати конкурентні розробки перспективних зразків озброєння і військової техніки.

Зрештою, потрібен детальний аналіз усіх без винятку ситуацій із закупівлями у сфері оборони і безпеки, які призвели до відкриття кримінальних проваджень. Результатом такого аналізу повинні стати законодавчі зміни, які, з одного боку, усувають умови для корупції, а з іншого – захищають керівників від свавілля «борців з корупцією».

От тільки займатися цим нема кому. Саме тому, замість байстрюка «Укроборонпрому», що намагається водночас і конкурувати, і регулювати, потрібен державний орган, відповідальний за військово-промислову політику і вдосконалення процедур закупівель в рамках держоборонзамовлення. Основне завдання цього органу – створити умови для розвитку оборонних підприємств всіх форм власності, здатних на сучасному рівні озброїти українську армію і потіснити Росію на світовому ринку озброєння.

Ну і в рамках реформування СБУ необхідно звернути особливу увагу на «гібридні» форми агресії, спрямовані на руйнування української армії та оборонно-промислового комплексу.

Добре пам’ятаю, як навесні 2014-го керівники Генштабу захлинаючись доводили, що закони та інструкції не дозволяють озброїти добровольчі батальйони. Максимум, що можуть видати для захисту країни, – саперні лопатки.

Якби тоді не знайшлися люди, здатні взяти на себе відповідальність і зломити бюрократичний опір, то цієї дискусії, можливо, не було б. Як і незалежної України.

Сьогодні, в умовах «боротьби з корупцією», що затьмарює боротьбу з агресором, в країні практично не залишилося військових і цивільних керівників, здатних брати на себе відповідальність і приймати рішення.

У цьому полягає серйозна перемога агресора.

Сподіваюся, не остаточна.

Андрій Сенченко,
Голова наглядової ради
Компанії «Українська бронетехніка»

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.
Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook