Президент Росії Володимир Путін заявив, що українську ідентичність сформував магнат і меценат Речі Посполитої XVIII століття Станіслав Потоцький. Журналісти України, всупереч логіці інформаційної війни і шкільній програмі з історії, просто передрукували його слова. Не завжди витрачаючи сили не те, що на гідну, а хоч на якусь «пояснялку», яка доповнила б текст.

Хтось тезово уточнив, що Станіслав Потоцький – магнат і меценат, шляхтич XVIII століття з роду Потоцьких, державний і військовий діяч Речі Посполитої та Російської імперії. Хтось коротко згадав, що «свого часу Москва була підпорядкована Києву».

З чого все почалося? З того, що Путіна попросили дати оцінку міжнаціональним відносинам у Росії. Він і дав: заявив, що між Росією і Україною є якась «суперечка» з приводу української ідентичності.

«Є українська ідентичність. Вона сформована. Хто був автором – граф Потоцький, відомий дослідник і вчений, і письменник, який вперше заговорив про українців, як про окремий етнос», – сказав Путін.

Потім, за його словами, нібито були якісь інші польські дослідження, «які взагалі викреслили українців з числа слов’ян»: «Вони стверджували, що це нащадки якихось кочових народів».

Щоб спростувати цю думку відірваного від реальності російського самодержця, вистачило б шкільних знань. Ну, або декількох хвилин плавного серфа по просторахGoogle.  Цього достатньо, щоб знайти інформацію про те, що Україна згадується ще в Іпатіївському літописі і зрозуміла тим, хто жив у далекому 12 столітті.

Або, наприклад, про те, що на карті 1370 року з Історичного атласу Польщі Лелевеля (1847 року випуску) територія навколо Києва позначається як «Україна».

Або, наприклад, про те, як на європейських географічних картах назва Україна з’явилася ще в XVI столітті, а спочатку XVII століття за територією України, більш ніж на 100 років, закріплюється назва «Україна або Країна козаків». Причому «Країна Козаков» тут визначено саме як самодостатня і розвинена держава, в якій існує демократична система виборів від сільського старшини і сотника до самого гетьмана. Де вся старшина несе повну відповідальність перед населенням і може бути зміщена в будь-який момент. І де вся необхідна національна ідентичність виділяється – яскравіше не придумаєш.

Це все було задовго до Потоцького, і вже тим більше – задовго до того, як сформулювалася ось та російська ідентичність, якою нині розмахують Путін і його команда. 

До кінця XVIII століття Руська земля не була єдиною. Це була не держава, а певна спільнота, об’єднана православ’ям, область без чітких меж, що роздирається нескінченними міжусобними війнами.

Та й таких затятих патріотів ні Росії, ні русского мира в природі не існувало приблизно до того ж періоду. Навіть поняття «патріотизм» як такого в словниках не існувало. Відданість рідній землі до кінця XVIII століття ніяк не була пов’язана з державою, з її політичними інститутами. Повсюдно це поняття почали використовувати тільки в ХІХ столітті: тоді воно почало своє самостійне життя, і дуже активно використовувалося наступні два століття. Щоб нагуглити цю інформацію, звичайно, буде потрібно трохи більше часу, але, зрештою, вона теж не є закритою. Більш того – про неї розповідають російські ж історики і філологи. А кому розбиратися в тонкощах російських понять про державність і патріотизм, як не самим росіянам? Особливо, якщо врахувати, що більша частина цих понять в звичному для нас вигляді була створена українцями.

За Петра Першого українці реалізовували церковну реформу, в результаті якої церква стала зрощеним з державою бюрократичним утворенням. При Катерині Другій українці брали участь у створенні історичного міфу, який об’єднував в одне ціле історію Московської держави і Київської Русі. Аж до XIХ століття українці, які закінчили духовні семінарії, виховували духовенство в російській глибинці, тому що на незвіданих російських просторах вільних робочих місць було більше, ніж у густозаселеній і освіченій Україні. Один із таких «просвітителів», наприклад, писав своєму однокашнику по Києво-Могилянській академії, щоб той слав йому більше листів і книг. А то в російській глибинці він тужить від неможливості з кимось поговорити, тому що люди навколо бродять «аки дереви безсловесні».

Словом, я не проти цитування Путіна і його висловлювань на тему історії. Хід думки противника важливо вивчати і препарувати. Але передавати його українській аудиторії, все ж, потрібно з розумом і в обрамленні справжніх фактів. Благо, доступ до історичних архівів сьогодні доступний всім, у кого є бажання ними скористатися.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторського. 

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook