Іловайськ розпочався з брехні. З переможних рапортів і параду під час військового вторгнення.

Влада брехала всім: тим, хто знаходився в оточенні, їхнім родинам, що стояли під стінами адміністрації Порошенка, брехала кожному з нас.

Рівно п’ять років тому стався останній акт Іловайської трагедії. Прокурорське розслідування, що тривало протягом всіх цих років, знайшло одного винного – Путіна.

Безперечно, саме він приніс смерть, руйнування та окупацію на нашу землю. І влада повинна набагато більше робити для притягнення його до відповідальності.

Проте звинувачення Путіна не знімає відповідальності з тих, на кого було покладено організацію оборони країни.

Війна – це завжди жертви. Вона щодня забирає життя солдатів, і звинувачувати командирів в цьому не можна, – в нас кровожерливий і дуже підступний ворог.

Але не можна забувати і прощати злочинну бездіяльність вищого військово-політичного керівництва країни і абсурдні, а в деяких випадках злочинні накази цих людей. Право розпоряджатися людськими життями невіддільне від відповідальності за них.

Іловайська трагедія – це не події одного дня війни. Це взаємопов’язана низка подій, без ретельного розслідування яких суспільство не отримає чесної відповіді про причини того, що відбулося та винних у втратах, яких зазнала країна та армія.

Тимчасова слідча комісія парламенту VII скликання розпочала розслідування Іловайської трагедії з подій у т. зв. Секторі Д, починаючи з 20-х чисел липня 2014 року.

Саме в цей період проявилася нездатність Верховного Головнокомандувача Петра Порошенка приймати адекватні рішення, і сформувався специфічний стиль управління військами, який інакше як централізованою безвідповідальністю назвати неможливо. Війна, армія та обмін заручниками перетворилися на теми піар-кампанії очільника держави.

Організація оборони країни в режимі т. зв. АТО була побудована на штучних взаємозв’язках, що суперечать законам України і статусу органів, підрозділи яких брали участь у військових діях. Формальним центром координації військових дій був штаб АТО, що мав швидше віртуальний характер. Замість необхідної в умовах війни єдиноначальності, управління військами було побудовано на незаконному сумісництві посад і неформальних зв’язках між представниками різних відомств.

Все перераховане заклало передумови для масового вторгнення регулярних військ Російської Федерації і оточення Іловайська, що відбулося місяцем пізніше.

Першочергове завдання угруповання Сектора Д полягало в ізоляції району АТО і закритті ділянки державного кордону України з Російською Федерацією протяжністю 140 км на ділянці Ізварине – Кумачево. Необхідно було перекрити можливість незаконного перетину державного кордону загонами російських найманців і канали забезпечення супротивника озброєнням і боєприпасами з території Росії. Крім того, на угруповання Сектора Д покладалося завдання з забезпечення безперешкодного підвезення нашим військам боєприпасів і матеріально-технічних засобів в напрямку Петрівське – Степанівка.

Станом на 23 липня 2014 року наші сили в Секторі Д складалися з великої кількості розрізнених підрозділів загальною чисельністю до 4000 особового складу. Більшість були змучені систематичними ракетно-артилерійськими обстрілами з території Ростовської області Росії і фактично відрізані від основних сил Сектору та можливостей постачання боєприпасів і продовольства.

Після початку нової фази збройної агресії – масованих обстрілів наших військ з території Російської Федерації – стало очевидно, що реалізація початкового задуму перекриття військами державного кордону вже неможлива. А після повної втрати контролю на ділянці в районі Ізвариного утримувати лінію кордону ціною людських життів стало просто злочинно.

Необхідно було терміново приймати рішення і або, якщо були резерви, істотно посилювати угруповання, закривати ізваринський розрив і підвищувати щільність наших військ і вогневих засобів в Секторі Д, або кардинально міняти завдання і тактику дій на цій ділянці оборони. Водночас, в умовах неможливості відповіді на провокуючі обстріли з території РФ, Президент і МЗС України повинні були вжити вичерпних заходів щодо припинення таких обстрілів шляхом організації масованого міжнародного втручання ООН, ОБСЄ, країн-гарантів за Будапештським меморандумом і європейських лідерів.

Альтернатива була одна – відведення військ із зони ураження РСЗВ і артилерією, розташованими на території Російської Федерації.

Нічого з перерахованого зроблено не було. Так втрачали час, що вимірювався людськими життями.

Відповіддю керівництва АТО і Генштабу на регулярні доповіді командування Сектора Д про фактичний стан справ були агресивні звинувачення в боягузтві і загрози кримінального переслідування.

Рідним і близьким наших бійців, які намагалися під стінами Адміністрації Президента, Міноборони і Генштабу привернути увагу керівників до трагічного розвитку подій, відповідали порожніми обіцянками і розповідями про інформаційні диверсії супротивника.

Всередині країни і за її межами влада продовжувала говорити про антитерористичну операцію. І кожен день цієї брехні та бездіяльності приносив все нові і нові втрати.

Вся «система організації оборони країни», сформована протягом цього періоду, була заснована на ігноруванні вимог закону «Про оборону України».

Щоб чітко уявити, що призвело до Іловайської трагедії і згодом до «Мінського дипломатичного котлу», досить проаналізувати дії Російської Федерації протягом літньої кампанії 2014 року і реакцію на них Петра Порошенка – Президента України і Верховного Головнокомандувача Збройними Силами країни.

Війна в цей період пройшла наступні досить помітні фази.

Перша – зі злегка замаскованої участі Росії, – використання найманців з числа місцевих жителів і громадян РФ, які забезпечувалися зброєю і боєприпасами з території держави-агресора.

Друга, – що розпочалася в середині липня, – обстріли наших військ з території Російської Федерації.

Третя – обмежена участь російських регулярних військ в бойових діях на нашій території з застосуванням важкого озброєння. Один з таких епізодів зафіксовано в звіті комісії Верховної Ради: «О 04.00 13 серпня основний командний пункт Сектора Д доповів керівництву штабу АТО про танкову атаку району зосередження батальйонної тактичної групи і командного пункту 30-ї окремої механізованої бригади силами приблизно 20-ти танків РФ і піхоти супротивника. Доповідь залишена без уваги і розцінена як паніка».

Кожен такий перехід агресора до нової фази війни повинен був супроводжуватися своєчасною зміною тактики дій наших військ і максимально можливими дипломатичними зусиллями українського керівництва щодо недопущення розвитку нової фази збройного конфлікту.

Замість цього тривало брехливе АТО, що дозволяє агресорові зображати миротворця, а багатьом нашим партнерам міркувати про внутрішню природу конфлікту на Донбасі. Командування і штаб АТО як і раніше керували військами в ручному режимі, ігноруючи доповіді та пропозиції командувачів Секторами.

В результаті хаотичних рішень Києва та часткової втрати управління військами чисельність угруповання Сектора Д протягом місяця скоротилася в чотири рази і на ранок 23 серпня 2014 року склала близько 1000 осіб. Решта були значною мірою деморалізовані великими втратами, які лише за попередній місяць склали 125 осіб вбитими і 706 пораненими.

Все перераховане створило умови і спровокувало перехід до наступної фази агресії – безперешкодного масованого вторгнення регулярних військ Російської Федерації та оточення Іловайська.

Вторгнення російської армії практично не вплинуло на стиль управління українськими військами. Доповіді з передової про реальний стан справ ігнорувалися, а замість наказів звучала нецензурна лайка і погрози.

Приймаючи парад 24 серпня 2014 року, Головнокомандувач Збройними Силами України Петро Порошенко знав, що в цей самий час російські війська оточують Іловайськ. Знав і продовжував брехати. Кожного дня.

Вчергове, тією самою накатаною колією, рідним і близьким наших бійців, які потрапили в оточення, влада відповідала порожніми обіцянками і розповідями про дезінформацію з боку супротивника.

Коли ж грянула трагедія, українська верхівка, вміло маніпулюючи суспільною свідомістю і регулюючи темп і напрямок прокурорського розслідування, стала призначати винних, при цьому всіляко уникаючи особистої відповідальності за злочинні дії і не менш злочинну бездіяльність в критичних ситуаціях.

Так, за п’ять років суспільству вкидали різноманітні версії на тему операції зі взяття Іловайська – від самодіяльності добробатів до комерційної війни олігарха. Насправді ж документи свідчать про інше – військова операція зі звільнення Іловайська була частиною задуму, затвердженого особисто Порошенком, а конкретний план цієї операції був затверджений командуванням і штабом АТО.

Документи дають однозначну відповідь на питання, хто і для чого прийняв рішення брати Іловайськ – великий залізничний вузол на шляху оточення Донецька. От тільки в них немає відповіді на багато інших питань.

Чому, після того як наступ на Іловайськ захлинувся на півдорозі і достатніх резервів для його продовження не було, керівництво АТО не прийняло жодного рішення? Для чого продовжували гинути люди?

Для чого, після того як стало ясно, що в Іловайську міцні укріплення і нашим військам протистоять серйозні сили, в бій були кинуті нечисленні батальйони МВС, озброєні стрілецькою зброєю?

Хто і для чого дав команду інформаційно-аналітичному центру РНБО 20 серпня 2014 року, за чотири дні до відомого параду, брехати на всю країну про повне взяття Іловайська нашими військами?

Чому, після отримання 23 серпня інформації про початок масованого вторгнення російських військ і протягом всіх днів, поки кільце оточення Іловайська не замкнулося остаточно, Верховним Головнокомандувачем не було прийнято рішення про вихід військ з оточення?

Для чого двічі робилися спроби деблокування Іловайського котла, заздалегідь приречені, з урахуванням співвідношення сил, на провал і невиправдані людські жертви?

Чому, коли 26 серпня з Москви надійшов запит на передачу десяти взятих у полон російських десантників в обмін на цілий пакет умов, що включає безперешкодний вихід нашого угруповання з Іловайська, Петро Порошенко протягом двох діб, аж до прориву наших військ з котла, так і не дав відповіді? Чому двома днями пізніше він віддав цих десантників російській стороні практично без умов? Чому самоусунулися від своєчасного вироблення рішення посвячені в суть питання члени РНБО Ложкін і Клімкін?

За півтора місяці роботи Тимчасової слідчої комісії з розслідування Іловайської трагедії вдалося зробити головне – довести взаємозв’язок всієї сукупності подій, що призвели до тяжких наслідків, по гарячих слідах зафіксувати основні факти та не допустити їх замовчування.

Спочатку прокуратура, як і Тимчасова слідча комісія парламенту, розслідувала Іловайську трагедію як ланцюг взаємопов’язаних подій, і Генеральний прокурор Віталій Ярема погодився з пропозицією комісії парламенту та додав до переліку розслідуваних епізодів дві спроби деблокування котла.

Однак пізніше, під тиском Банкової, розслідування було зведено лише до останнього епізоду – прориву угруповання з оточення. Це дозволило уникнути багатьох незручних запитань і, кажучи про втрати, оперувати лише цифрою загиблих і поранених при прориві з Іловайського котла.

За п’ять років прокурорського розслідування Іловайської трагедії мене, як голову Тимчасової слідчої комісії парламенту, так і не спромоглися допитати в якості свідка. І більш того, під час презентації результатів цього прокурорського розслідування, влаштованої у Верховній Раді Генеральним прокурором Луценком, позбавили можливості поставити запитання. При цьому жоден з висновків парламентської комісії ніколи не був поставлений під сумнів. Влада їх просто проігнорувала.

У своєму звіті Слідча комісія парламенту вказала на питання, розслідування по яких не було завершено у зв’язку із закінченням повноважень Верховної Ради VII скликання. В нас не було навіть тіні сумніву, що Верховна Рада наступного, VIII скликання, до складу якої були обрані нові обличчя – комбати і волонтери, – сформує новий склад комісії і закінчить розпочате нами парламентське розслідування.

Сьогодні, в п’яту річницю останнього акту Іловайської трагедії, в день, коли закінчилися повноваження Верховної Ради VIII скликання, змушений констатувати факт – Рада, що йде, лояльність по відношенню до Порошенка поставила вище інтересів суспільства і боргу перед захисниками України та не стала продовжувати розслідування.

Більш того, лише один з народних депутатів, вперше обраних до парламенту восени 2014-го (Владислав Бухарєв), знайшов час ознайомитися з усіма матеріалами розслідування Іловайської трагедії. Іншим це було не цікаво. Або Банкова порадила не ворушити минуле.

Ось така вона, реальна українська політика.

Кожен епізод цієї трагедії – приклад мужності захисників країни і водночас приклад дурості, підлості та боягузтва людини, яка, розраховуючи на нашу коротку пам’ять і мінливі емоції, знову намагається вдавати з себе патріота України.

Іловайськ розпочався з брехні, але не повинен їй закінчитися.

Тільки в цьому гарантія не повторення таких трагедій.

P.S. На превеликий жаль, суспільство згадує про свій борг перед загиблими захисниками країни лише до чергових дат.

Так було в 2015-му, 16-му, 17-му роках, коли за тиждень до річниці Іловайська мій телефон ставав червоним від нескінченних дзвінків різноманітних ЗМІ.

Аномальним став передвиборний 2018-й, коли Банкова, уникаючи неприємних запитань Порошенку, намагалася штучно змістити інформаційну хвилю на початок серпня – розпал відпусток. Це було помітно навіть неозброєним оком.

Сьогодні ми всі спостерігаємо геть іншу картину – більшість телеканалів зберігають гробове мовчання. Це прямий результат інформаційної окупації України Кремлем і демонстрація реальної «незалежності» багатьох українських ЗМІ від олігархів і ряджених патріотів, у яких для країни є інший порядок денний.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакціїможе відрізнятися від авторської.
Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook