Дуже суб’єктивне антропологічне спостереження: чомусь усі, хто починає розмову про те, «як добре жилося в Радянському союзі», про « путівки на море кожній прибиральниці» , «безкоштовну освіту» і « смачне морозиво, не те, що зараз», починають лише мовчки плескати віями на мої запитання про те, як вони ставляться до розстріляних у 37- му, каральної психіатрії, Голодомору. І жоден з них не зміг відповісти, що означає слово «Сандармох». Жоден. Вражаюче, правда?

І доводиться розповідати про лісове урочище в далекій Карелії, в якому зустріли смерть близько 10 тисяч (навряд чи хтось візьметься назвати точну цифру) людей різних національностей. Але українців там полягло особливо багато. Зокрема, саме там восени 1937 року розстріляли соловецький етап з відомими українськими письменниками, вченими, діячами культури: В. Підмогильного, Л. Курбаса, М. Зерова, А. Крушельницького, М. Куліша, М. Вороного, Г. Епіка, В. Поліщука, А. Слісаренка і багатьох інших. Всього в результаті цієї масової страти було вбито 1111 осіб. За тиждень. Це був один із етапів боротьби Сталіна з можливою опозицією. Тому серед жертв цієї кривавої розправи були в першу чергу інтелігенти і люди, здатні протистояти режиму. До слова, керував розстрілом і особисто стріляв в потилиці ні в чому не винних письменників і вчених якийсь чекіст Михайло Матвєєв – росіянин з двома класами освіти. Професією якого було вбивати. Він убив особисто кілька тисяч чоловік, багатьох – після тортур. За «ревність» радянська влада нагородила його Золотою зіркою Героя СРСР. Але зараз не про нього.

Масові поховання в Сандармоху знайшли лише в 1997 році – через 60 років після цього неймовірного за своїми масштабами масового вбивства. Потім почалися багаторічні дослідження, які істотно загальмувалися після приходу до влади Путіна. Адже правозахисників, які досліджували історію цього злочину, раптом почали заарештовувати, звинувачуючи їх в розбещенні власних дітей, виготовленні порнографії та інших, більш ніж сумнівних, звинуваченнях. Але, незважаючи на все це, список розстріляних протягом 27 жовтня – 4 листопада 1937 в’язнів того самого соловецького етапу, встановити вдалося цілком.

Серед розстріляних у Сандармосі – люди, так чи інакше пов’язані з Донбасом. Більшість із них були молодими (найстаршому – 41 рік на момент смерті), мали вищу освіту, іноді – вчений ступінь, і були в компартії або ВЛКСМ. Всі вони засуджені за сфабрикованими і наспіх скроєним напівграмотними НКВДистами справах. Пізніше, вже після смерті Сталіна, їх реабілітували.

Далі про деякі із загиблих.

4 листопада в Сандармоху розстріляли вченого Михайла Сидоровича Баранника . Він народився в тоді ще не промисловому місті, а невеликому селищі Авдіївка в 1900 році. У 18 років увійшов до лав Червоної армії, де прослужив до 1923 року. Потім – два роки був агентом карного розшуку в Лисичанську. Мав вищу освіту, на момент арешту – доцент радянського права і працював проректором Всесоюзного комуністичного сільськогосподарського університету ім. Сталіна в Ленінграді. Був членом ВКП (б) з 1925 року.

Його затримали в 1936 році і засудили за знаменитою 58-ю статтею – «контрреволюційна діяльність». Саме по ній садили більшість політв’язнів і «ворогів народу». Спочатку Баранника присудили 10 років позбавлення волі в Соловецькому таборі. Але пізніше вирок переглянули. Інформації про те, чим саме не догодив «совєтам» Баранник знайти не вдалося. На момент розстрілу йому було всього 37 років. Реабілітувала Михайла Баранника Архангельська прокуратура аж в 1989 році.

В той же день, 4 листопада, в Сандармоху розстріляли його землячку – Катерину Павлівну Гусакову , родом з Рикове (нині – Єнакієве Донецької області). Єврейка за національністю, вона закінчила Інститут народного господарства, була юристом-економістом. Була в ВЛКСМ. Жила і працювала в Харкові, де її заарештували в 1928 році за нібито приналежність до «троцькістів». Вислана до міста Курган на три роки. На той момент їй було 23 роки.

Звідти дівчина втекла, жила в місті Чердинь, де була заарештована вдруге в 1932 році і знову засуджена до трьох років заслання, але тепер уже в Середню Азію.

З 1934 року Катерина Гусакова жила в Самарканді (Узбекистан), працювала секретарем юридичного бюро контори Заготзерно. Там її знову заарештували, тільки на цей раз звинуватили в організації «троцькістсько-зинов’євської контрреволюційної організації». Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджена на 5 років в таборах.

Коли Гусакова вже відбувала покарання, «у зв’язку з нововиявленими обставинами», її справу переглядають: в цей раз Гусакова отримує 10 років з конфіскацією за все тією ж 58 статтею. Коли Гусакова вже перебувала на Соловках, в табпункті Муксалма, її справа в черговий раз потрапляє в руки чекістам. На цей раз її засуджують до розстрілу. Реабілітували Гусакову, як і Баранника, в 1989 році прокуратурою Харківської області.

Третій, убитий в Сандармосі уродженець Донбасу – Федір Дорофійович Загоруйко . Українець народився в Макіївці в 1906 році. Закінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту. Після отримання диплома працював інженером в Ленінграді. Як і Гусакова, був членом ВЛКСМ. Звинувачувався в участі в «троцькістсько-зинов’євської організації», яка нібито перебувала в його рідному інституті. Був заарештований в грудні 1936 і засуджений до 8 років ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. 1 листопада 1937 року його розстріляли. Але, на відміну від Баранника і Гусакової, був реабілітований в 1956 році.

Ще менше інформації збереглося про Генріха Генріхович Кремзера –уродженця Бахмутського повіту Донецької області. Відомо, що Кремзер був етнічним німцем, безпартійним, працював в Луганську на патроном заводі. Вирок про розстріл Кремзера датований 1932 роком, але вищу міру йому замінили на 10 років позбавлення волі. Однак в жовтні Особлива трійка повторно засудила його в розстрілу. Генріх Кремзер вбитий 1 листопада 1937 року.

Також серед розстріляних у Сандармосі були уродженці Луганська.  Зокрема, Василь Петрович Синяєв. Він народився в 1902 році в Луганську. Працював головним інженером шахти Обласного управління мір і ваг в Одесі. Там же був заарештований за підозрою в шпигунстві. У 1935 році – засуджений на 5 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Розстріляний 1 листопада. Реабілітований.

Більш-менш зрозуміло, за що був розстріляний уродженець Луганська Борис Тихонович Скубко. Українець, член партії соціалістів-революціонерів, після революції 1917 року, він приєднується до армії УНР. Після її поразки емігрував до Чехословаччини, жив у Празі. Пізніше повернувся в СРСР, оселився на Кубані. Природно, тоталітарний режим в розпал сталінських репресій не міг пробачити Скубко війну за незалежність України.Тому в 1933 році його засуджують до 10 років ув’язнення за все тієї ж 58 статті. Розстріляний 3 листопада, потім реабілітований. На момент вбивства йому було 40 років.

Ще один представник наукової інтелігенції, хто опиняється в лещатах сталінської тоталітарної машини, – уродженець Луганська Григорій Юр’єв. З 1917 року – член ВКП (б). Юр’єв був фахівцем з західноєвропейської літератури, займався дослідженнями, читав лекції. На момент арешту жив в Ленінграді, працював науковим співробітником і був докторантом Інституту російської літератури АН СРСР. Заарештований за звинуваченням в участі у тій-таки «троцькістсько-зинов’євської організації» в 1936 році, засуджений до 10 років ув’язнення. Розстріляний 4 листопада в віці 38 років. Реабілітований у 1956 році.

Третім луганчанином, убитим в Сандармоху, був Семен Прокопович Бондаренко, який в деяких документах вказаний як Федір Андрійович Бухарін.

Бондаренко народився в 1896 році. Працював токарем на заводі «Російський Провіданс» в Маріуполі. З 1917 року він, як і багато жертв режиму, був членом ВКП (б). Вперше засуджений в 1929 на три роки, але під час переїзду в політізолятор зумів втекти. Ховався в Ленінграді, саме там йому вдалося роздобути документи на ім’я Федора Бухаріна, за якими він жив до нового арешту в 1930 році. За тим же політичними статтями був засуджений на 10 років. Розстріляний 3 листопада.

Також вихідцем з Луганської області був розстріляний 3 листопада Олександр Хомич Кімарський. Він народився в Алчевську в 1905 або 1906 році. Знову-таки, був членом ВКП (б). Працював інженером по технормірованію Управління театрального будівництва. Був заарештований в Харкові за «контрреволюційну троцькістську діяльність» в 1929 році і засуджений до трьох років ув’язнення. Але пізніше, замість в’язниці, був висланий до Вятської губернії. Через 5 місяців після арешту – достроково звільнений. Здавалося, небезпека позаду, але в 1935 році НКВД знову заарештовують Кімарського. На цей раз його звинувачують в антирадянській агітації і в участі в контрреволюційній організації. Знову засуджують до трьох років таборів.

Розстрільний вирок Кімарского був підписаний за місяць до вбивства. Його реабілітували двічі: вперше – Харківським обласним судом в квітні 1960-го, ще через 33 роки згадають про його першої судимості – її погасять аж в серпні 1993 року.

Серед уродженців Донбасу самої таємничої фігурою залишається Григорій Миколайович Кликов. Згідно з документами НКВД, він народився в районі Горлівки в 1897 році. Був засуджений в 1933 рік, відбував покарання в Вайгаче, брав участь у збройному втечу під час відрядження Управління Соловецького табору примусових робіт особливого призначення. Після цього його засудили до розстрілу, який замінили на 10 років роботи. Після невдалої спроби втечі весь час на Соловках провів в штрафізоляторе. Розстріляний в перший день розправи – 27 жовтня. Григорій Кликов – єдиний, про кого немає інформації про посмертну реабілітацію.

Крім уродженців регіону, в Сандармосі були вбиті багато інших, чиє життя було пов’язане з Донбасом. Це Григорій Котляревський, педагог, який очолював товариство «Просвіта» в Слов’янську. Навіть на Соловках він, будучи інтелігентом, очолив табірну бібліотеку. Це випускник Віденського та Львівського університетів, офіцер УГА, вчений і педагог Микола Кузняк, який був заарештований будучи професором і директором Інституту педагогічної освіти в Маріуполі. Це білорус -бурільщік шахти в Сорокино (раніше – Краснодон) Стефан Мазуров, якого звинуватили в «антирадянській пропаганді» …

Сандармох – це одна з трагедій в історії України. Це тиждень, за яку фізично знищили цвіт української інтелігенції і тих, хто міг протистояти і чинити опір. 1111 невинних, які стали жертвами параної «вождя народів». Скільки ще таких було замордовано в радянських таборах, які не всім поступалися нацистським? І якими були б Донбас і решта України, якби не було Сандармоху? 

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook