29 серпня в Україні вперше офіційно відзначають День загиблих захисників. Дата вибрана не випадково, адже саме сьогодні п’ять років тому загинула найбільша кількість українських військових за весь час українсько-російської війни. 223 життя, відібрані російським окупантом, що замкнув українську армію і добровольців в кільце при виході з Іловайська. Вдумайтеся тільки – 223 життя! А за кожним відібраним – по кілька зламаних. Мами, дружини, діти – ті, хто чекали, сподівалися і вірили. Кілька десятків бійців, які не зуміли прорватися з Іловайського оточення, досі вважаються зниклими безвісти.

За те, щоб 29 серпня на державному рівні було визнано Днем загиблих захисників України, не один рік воювали волонтери, батьки полеглих героїв, бійці і пошуковики. Ті самі, які ризикнули поїхати на вже окуповану територію, в район Іловайська, щоб знайти і повернути хлопців додому. Їм вдавалося знайти їх, спалених дотла, в машинах і техніці, в донбаських селищах, через які повинен був проходити «зелений коридор». Тіло одного з захисників знімали з лінії високовольтних проводів – його закинуло туди потужним вибухом. Багатьох знаходили в полях, засіяних соняшниками. Ці жовті поля уздовж дороги – одне з головних спогадів учасників Іловайських подій. З того часу соняшник став символом скорботи за загиблими на Донбасі захисникам. Сьогодні ними заставлена вся площа біля Михайлівського собору. Сьогодні їх несуть до фотографій загиблих на стіні пам’яті. Страшно, що за роки війни на стінах Михайлівського скоро не залишиться місця …

Ми сьогодні згадуємо не тільки героїв Іловайська. Сьогодні згадуємо кожного і кожну, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України. Хто не побоявся, що не відсиджувався, хто закрив собою. Всіх, хто пішов у Луганському та Донецькому аеропортах, у Вуглегірську і Шахтарську, під Дебальцеве і в Авдіївці, на Світлодарській дузі і в Зеленопіллі.

Сьогодні до стін Михайлівського приїхало багато батьків – тих, хто 5 років тому під Іловайськом втратив найдорожче і найважливіше. Але парадокс – більш світлих, добрих, відкритих і активних людей складно знайти. Скільки болю в їхніх очах і усмішках, але з якою гордістю вони розповідають про своїх синів і дочок … Деякі з них шукали своїх дітей не один місяць і вірили до останнього. Як мама Олександра Лобжіна, якого впізнали лише за результатами ДНК через півтора року після загибелі. Як мама Вадима Наумова, яка втратила під Іловайськом єдиного сина.

Рахунок наших полеглих захисників уже йде на тисячі. Добровольці, військові, прикордонники, льотчики, спецназівці, нацгвардійці. Жінки і чоловіки. Вчорашні школярі та пенсіонери. Всі вони віддали життя за нас, за те, щоб ми жили, щоб жили добре і правильно. І, мабуть, найкращою подякою їм буде робити все, щоб ми, наші і їхні діти жили краще. Адже від однієї «простої» людини може залежати так багато. Війна це неодноразово доводила.

Але для цього важливо почати змінювати світ з себе. Складно? Звичайно! Але їм було складніше, і вони стояли до останнього. І друге, що ми можемо зробити для них – це пам’ятати. Їхні імена, їх очі, їхній подвиг. Адже людина помирає двічі: перший – фізично, другий – коли її забувають. Не дайте їм померти вдруге.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook