— Не погоджуся, що Меджліс у вигнанні. Він налічує 33 делегати Курултаю – це члени Меджлісу кримськотатарського народу. Останні вибори у нас відбулися ще напередодні окупації у 2013 році. Зараз діяльність шести членів Меджлісу припинена через колабораціонізм із окупаційною владою. Десять представників Меджлісу змушені були переїхати на материкову частину України, а всі інші залишилися у Криму. Виїхали лідери, заступники голови, але більша частина членів Меджлісу перебуває на території Криму. Росія визнала Меджліс терористичною, екстремістською організацією, та незважаючи на це, наші представники продовжують свою діяльність у Криму, наскільки це можливо в умовах окупації.

Систему Курултай-Меджліс складає не лише Меджліс, а й 250 виборних делегатів Курултаю – по одному представнику на 1000 виборців. Це загалом 2,5-3 тисячі представників, тому що є регіональні меджліси, є районні, є селищні меджліси. За сім років окупації декілька членів Меджлісу і Курултаю пішли з життя, на жаль.

Здебільшого діяльність Меджлісу йде на материковій частині України, тому що в Криму щось говорити і робити неможливо. Тиск там чинять не лише на членів Меджлісу, а й на волонтерів, на активістів, на громадських журналістів. Тому роботу, пов'язану з інформаційною діяльністю, намаганням розповісти про ситуацію в Криму, комунікацією з міжнародними організаціями, виконують члени Меджлісу на материковій території України. Але Меджліс залишається в Криму. Ми не втрачаємо зв'язку з нашими громадянами і співвітчизниками.

Ситуація ускладнюється і пандемією COVID-19. Окупаційна влада не підготувалася до епідемії. Я робила моніторинг засобів масової інформації у першій частині цього року. Інформаційна кампанія була значно викривлена і некоректна. Наприклад, вони говорили про те, що «вірус нам не страшний і не лякає нас». Буцімто кримське повітря таке цілюще, що вбиває будь-який вірус. Зараз ситуація з COVID-19 в Криму критична. І кримські татари почали організовуватися. Бо немає точної статистики, недостатньо ліків, не вистачає медперсоналу.

— У тому й річ, що немає. Вони є в Україні, вони коштують небагато. Це гормональні і антивірусні препарати. Але напередодні посту Рефата Чубарова ще проводили роботу волонтери. Вони звернулися до громадськості з проханням допомогти. Інші волонтери організували роботу з пошуку медперсоналу – медсестер, людей, які можуть ставити крапельниці, допомагати хворим…

Зараз на цих волонтерів іде тиск. Проти волонтерки Айше Німетуллаєвої (рос. Айше Ниметуллаева) в медіа Криму розгорнулася брудна інформкампанія. Її звинуватили в тому, що вона нібито організувала бізнес на темі коронавірусу. Говорили, що потрібно звернутися до Роскомнадзору, до Міністерства внутрішніх справ РФ. Айше оголосила, що вона припиняє волонтерську діяльність.

Ситуація дуже складна, гаряча для Меджлісу. Але зв'язок наш міцний і поточні проблеми – завжди в полі діяльності Меджлісу.

— Курултай – це з'їзд кримських татар. Перший Курултай відбувся вже за часів Російської імперії в Криму у 1917 році. Тоді тривала національно-визвольна боротьба, і в українців теж, за створення державності. На жаль, закінчилася ця боротьба поразкою. Потім була депортація. З поверненням наприкінці 80-х років кримські татари заявили про потребу відновити свої представницькі органи. І 26 червня 1991 року відбувся другий в історії, але перший після повернення кримських татар з депортації Курултай.

На Курултай приїздять представники народу. До 2013 року вони обиралися на конференціях. Умовно кажучи, в Криму 14 районів. В районах є міста і села. Громада кримських татар збирається і делегує своїх людей на Курултай. Але стали говорити про те, що ця система недосконала, бо не представляє весь народ. Постала потреба в прямих, відкритих, чесних, демократичних виборах. У жовтні 2013-го ми такі вибори зробили. Не одномоментно, але вони відбулись і в усіх 14 районах Криму, і на Херсонщині. Крім того, делегати Курултаю обиралися серед кримських татар Київського земляцтва. Ми також залишили час для того, аби делегатів могли обрати кримські татари, які живуть на території Узбекистану. Там залишилося багато наших співвітчизників, які не повернулися з депортації. Але, на жаль, це вже було питання міжнародного рівня, і в Узбекистані вибори не відбулися.

Так 248 представників Курултаю були обрані. Ми зібралися на з'їзд 27-28 жовтня 2013 року і прямими виборами обирали Меджліс – 33 представники. Попри те що у нас немає держави, бюджету, потужних джерел для фінансування, ми зробили справжні вибори з передвиборчими перегонами, зустрічами, дебатами, з усіма складниками демократичного процесу. Меджліс почав працювати. Його головою обрали Рефата Чубарова. Його конкурентом на той момент був Ремзі Ільясов.

— На жаль. Його позиція з першого дня окупації була така, що, мовляв, вони сюди прийшли, і прийшли надовго, давайте визнавати, співпрацювати…

Окупація почалася в ніч на 27 лютого 2014. Так званий «референдум» – 16 березня. Протягом цих трьох тижнів ми майже щодня збиралися. У нас було 13 засідань Меджлісу. Ільясов наполягав на співпраці з окупантами. Але більша частина Меджлісу не підтримала окупацію, а навпаки, 15 березня ми вийшли із закликом до мешканців Криму не брати участь у незаконному «референдумі».

У 2013 році я була спершу обрана делегатом Курултаю, а потім у Меджліс. Серед 33 членів Меджлісу виявилося всього 4 жінки. Загалом у Курултаї з 250 людей було приблизно 80 жінок. Наші жінки дуже активні. За чотири місяці ми повністю переглянули структуру Меджлісу, оновили роботу департаментів. Ми їздили по регіонах Криму, зустрічалися з кримськими татарами, розповідали про свою роботу. Надії були великі, ентузіазм був дуже великий, і підтримка наших співвітчизників була дуже відчутною. Але окупація лютого-березня 2014 року все змінила.

— Як мешканка Криму, як людина, яка втратила свій дім, я вважаю, що кримське питання не розглядають належним чином. Мені можна заперечити, сказати, що є представники Криму і кримських татар у владі, є певні кроки, до яких вдається українська влада, наприклад, створення Кримської платформи, співпраця держави з різними правозахисними чи гуманітарними організаціями. На мій погляд, протягом семи років окупації усім цим діям не вистачає системності. Все залежить від ініціативи і харизми людини, яка прийшла до влади або очолила певний рух або сферу. Якщо у цієї особи є певний інструментарій і авторитет, їй щось вдається. Якщо цього немає, то і роботи немає.

Наприклад, така ідея як Кримська платформа. Як би вона не називалася – «платформа з деокупації», «кримська платформа» – ця ідея була давно. Об'єднати навколо питання Криму дружні до України країни, що підтримують нашу територіальну цілісність. Тоді, кілька років тому, вона не була реалізована. Подивимося, чи буде вона реалізована зараз.

Також є питання, які потребують, на мою думку, негайного розгляду.

— Питання автономії кримських татар. Наразі робоча група провела необхідну роботу – розробила законопроєкт для змін до Конституції, і Верховна Рада має розглянути це питання. Окреме питання – два закони: щодо корінних народів України і щодо статусу кримськотатарського народу. Ці законопроєкти теж готові та вимагають розгляду.

Іноді нас звинувачують у тому, що коли говоримо про Крим, ми говоримо тільки про кримських татар. Але це не так. Кримські татари, як і караїми, і кримчаки – це корінний народ Криму. І це інструмент для деокупації і повернення територій України. Окупація, з одного боку, – це міжнародна проблема. Але коли порушують права корінного народу, грубо втручаються у його життя, – це зовсім інше. У міжнародній дипломатії питання корінних народів розглядається на найвищому рівні – в ООН, наприклад. Питання Криму має вирішуватися системно: це і документи, які необхідно мати, і стратегія деокупації (відкрита і закрита) – і постійно, а не від прецеденту до прецеденту.

Я останнім часом бачу намагання проводити цю роботу системно з боку Постійного Представництва Президента України в АРК, з боку Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Але потрібно забезпечити її неперебійність з урахуванням змінності влади. Якщо ця влада зміниться, коли відбудуться вибори, ті, хто прийдуть, мають продовжувати цю роботу.

— Наші жінки завжди були дуже активні. У 1917 році було обрано приблизно 80 представників у Курултай, у тому числі 4 жінки. Серед них – донька Ісмаїла Гаспринського Шафіка Гаспринська. Була і бабуся нині померлого письменника, доктора фізико-математичних наук, професора Айдина Шем'ї-заде Аніфе Ханим Боданинська, й Айше Ісхакова (педагог, етнограф, активна учасниця мусульманського жіночого руху та кримськотатарського національного руху у 1917 році, – ред).

Під час депортації, коли багато чоловіків воювали на фронті, весь тягар відповідальності знову лягає на плечі жінок. А у 50-60-ті роки починається національний рух за повернення до Криму. Тоді використовували різноманітні методи – і мітинги, і звернення, і кримськотатарський самвидав, і працювали зі ЗМІ. У цьому русі також були широко задіяні наші жінки, наприклад, Айше Сеїтмуратова, Шефіка Консул, Зампіра Асанова, Веджіє Кашка. Ці жінки для кримськотатарського народу стали символами, бо їхнє життя – це боротьба. Боротьба за Крим, за права кримських татар, за право жити на своїй батьківщині. І після повернення жінки були так само активні.

Загалом у Криму напередодні окупації було приблизно 200 кримськотатарських громадських організацій. Серед них були кілька дуже відомих жіночих організацій, наприклад, «Спілка кримськотатарських жінок». Була організація «Маріфчі» («Освіта»), яку очолювала Сафуре Каджаметова. «Маріфчі» займалася питаннями освіти, рідної мови, популяризації кримськотатарської культури. І в Курултаї, і у Меджлісі були жінки. Вони не дуже медійні, проте всі вони – фундамент будь-якої роботи представницьких органів.

Що стосується правозахисної діяльності, так званих «справ» «Хізб-ут Тахрір» і «Табліґ Джамаат», то за справедливість борються правозахисники і громадянські журналісти, серед яких теж дуже багато жінок. Лілія Гемеджі, Муміне Салієва, Діляра Абібулаєва. У Діляри Абібулаєвої двоє дітей ув'язнені у Російській Федерації. Незважаючи на передпенсійний вік Діляра стала громадською журналісткою і пише про все те, що відбувається в окупації. Ніколи кримські татарки не були далекі від національного руху.

— Це ставлення окупаційної влади до кримських татар. Окупантам потрібно мати жупел для залякування, говорити про те, що після здобуття «перемоги» у Криму у них є дві загрози. Перша – з вільної від окупації території України. Якщо брати кримські медіа, вони постійно говорять про те, що Криму нібито загрожує Україна, а кримчани живуть на території постійного ризику.

Друга загроза – ісламський тероризм або екстремізм. Як це продемонструвати? Де ці терористи? А ось – «Хізб ут-Тахрір». Організація «Хізб ут-Тахрір» існувала в Криму ще до окупації. Вони дійсно були дуже закриті, мали свою структуру, свій спосіб життя. Коли ми були в Криму, намагалися з ними спілкуватися і зрозуміти, як вони живуть. Зрозуміли, що вони не були терористами. Вони не були організацією екстремістського чи деструктивного характеру. Окупанти їх просто використовують для залякування та імітації забезпечення безпеки і захисту від терористів на території окупованого Криму.

Жоден із незаконно затриманих, засуджених та ув'язнених у Криму та на території РФ кримських татар не вів спосіб життя терориста. У них у всіх родини, діти, господарство. Тепер величезні терміни на 10-20 років цим людям дає військовий суд у Ростові-на-Дону. Тобто їх засуджують одразу як військових терористів. Ось така «гарна» турбота окупантів про безпеку кримчан на окупованому Росією півострові. Я постійно стежу за медіа в окупованому Криму. Оці наративи про «терористів» постійно там використовують.

— Так, це дослідження було проведене у 2018 році Національною радою з питань телебачення та радіомовлення. Утім, треба врахувати, що на загальнонаціональних каналах геть інші закони. Там все вимірюється прайм-таймами, рекламою, рейтингами.

У нас є потужний пул засобів масової інформації, які виїхали з Криму. Зараз їх 11 разом із газетою «Кримська світлиця», «Чорноморкою», телеканалом ATR, які постійно розповідають про тимчасово окуповані території. Створили канал «Дім», хоча у нього трохи інша концепція, з розважальним контентом. Керівники цього телеканалу вважають, що говорити з людьми на окупованих територіях потрібно не про окупацію, а необхідно встановлювати зв'язок на легкому, розважальному контенті, далекому від політики і проблем. На важкі і болючі теми говорять ті медіа, що змушені були виїхати з Криму, або національні медіа в контексті політики щодо тимчасово окупованих територій. Цих розмов у медіа дійсно дуже мало. Так не повинно бути.

Держава-агресор швидко і ефективно перебудувала інформаційний простір під потреби окупації. Там підхід кардинально інший. Вони закрили всі проукраїнські ЗМІ, завели загальноросійські медіахолдинги, створили окремі ЗМІ, які працюють у контексті інформполітики держави-окупанта. Створили агенцію «Кримінформ», яка виконує обов'язки офіційної. Створили агенцію «РИА Новости – Крым» – кримську філію російської «РИА Новости». Створено телеканал «Миллет», радіо «Ватан» для кримських татар. На базі ДТРК «Крим» створено «Первый канал». Я в жодному разі не намагаюся похвалити окупанта за його «досягнення». Я хочу наголосити, що інформаційна сфера – це дуже важливо.

— Це був проєкт 2015 року, ми співпрацювали тоді з радником міністра з питань інформаційної політики Еміне Джеппар. Сергій Костинський тоді щойно розпочав роботу в Національній раді з питань телебачення та радіомовлення. Ми втілили цей проєкт. Агенція «Кримські новини», яку я очолювала, його виконувала. Протягом тижня ми стежили за подіями, формували звіт із найбільш гарячими і цікавими новинами про Крим. Цей звіт ми надсилали до МІПу і до МЗС. Протягом двох років ми реалізовували цей проєкт, а потім були відкриті інші проєкти, у міністерствах були створені підрозділи, що опікувалися цими проєктами, тому наш проєкт був закритий. Але на той момент у 2015 році це було актуально, і ми його робили, українською мовою і англійською.

— Охоче брали. У мене склалося враження, що на міжнародному рівні, аналізуючи досвід роботи і співпраці, питання Криму висвітлюють на професійному рівні. У міжнародних організаціях, що займаються питаннями міжнародної політики та безпеки, є підрозділи, які займаються Кримом. Вони із задоволенням беруть, вони слухають.

Ось цей зв'язок, утворений через надання інформації, не можна втрачати. Його необхідно підтримувати. Якщо ти про себе не нагадуєш, не надаєш інформації, твоя робота майже на 50% буде невдалою. Ця комунікація необхідна. На території материкової України зараз діють приблизно 50 громадських організацій, які займаються питаннями окупованих Криму і частини Донбасу. Всі вони співпрацюють із міжнародними організаціями, бо, з одного боку, вони донорські, з іншого – їх діяльність спрямована ще й на зовнішнього глядача. Тому цю роботу треба робити постійно.

— Це найголовніші питання: що робити, щоб Крим повернувся, і коли він повернеться? Якби ми, всі кримчани, знали відповідь на ці питання, ми б зробили усе необхідне для цього.

Є два шляхи повернення Криму – військовий та дипломатичний. Від військового зараз Україна відмовилась, бо наразі він неможливий. Наш єдиний шлях – дипломатичний. Але він охоплює все: і культурну сферу, і гуманітарну, й інформаційну, і дипломатичну, і правозахисну. В цьому напрямку необхідно все виконувати. Часто різноманітні івенти, що проводять у цьому напрямку, дістають свою порцію критики, бо їх результати, на перший погляд, неочевидні. Але уявіть, що ми цього не робили б. Тоді нам би сказали, що ми самі забули про Крим, про окуповану територію, значить, питання це для нас вже закрите.

Держава-окупант намагається зробити вигляд, що про Крим не говорять, закрити Крим, залишити його в своєму складі. Якщо ми будемо мовчати на тлі всього, що робить окупант, то це точно означатиме, що цю тему вичерпано. Є проблема вигорання, неочевидності результатів. Але в жодному разі не можна припиняти роботу в напрямку деокупації.