— Насправді це була окупація. Це була конкретно військова операція. Із застосуванням насильства, військової техніки Російської Федерації, найманців. Жодним чином це не пов'язано з волевиявленням народу.

Почалася вона ще в лютому і співпала з тими страшними подіями, які тоді відбувалися у Києві: розстріли на Майдані. Я та багато наших колег були організаторами «Євромайдан-Крим». Це був такий великий рух по Криму. І ми підтримували Майдан. Я тоді була викладачкою. Ми зі студентами їздили до Києва, підтримували активістів і також виходили на акції протесту в Ялті. Це міф, що Крим не підтримував Євромайдан. Він підтримував. У Криму були різні сили, які підтримували або виходили проти. Також на півострові були так звані тітушки, антимайдани – це все було, через це ми всі проходили.

— Вона розпочалася з того, що з'явилися так звані «зельоні чєловєчкі» – здебільшого російські військові або російські спецслужби, які не мали шевронів, жодних якихось ознак, які би вказували, який це підрозділ. Наприклад, вони були просто в камуфляжній формі, або в чорній.

Приблизно з 20 лютого їх почали розвозити по різних куточках Криму. В Ялті ми побачили машини з російськими номерами. Вони зайшли 25 лютого і базувалися в санаторії Клубу Чорноморського флоту Російської Федерації. Це окреме питання до влади України, чому у нас були об'єкти Міноборони Росії на території незалежної України. Але це в цілому проблема української влади: «Як так сталося?». Військові об'єкти Росії були на території Криму. Це і стало базою для захоплення.

Далі почалися штурми, захоплення військових частин, адміністративних будівель. Найбільш, напевно, для нас усіх відомий день – 26 лютого. Який зараз уже визначений як День спротиву. Тоді якраз відбувалися масові протести проти окупації Криму. І все одно, не зважаючи на це, у ніч була захоплена будівля кримського парламенту. Це, по суті, вже відкритий початок захоплення Кримського півострова Росією.

— Далі почались якраз ті різні прояви насильства проти мирного населення, про які мовчить Росія, яка хоче нав'язати міф, що це було добровільно. Прикладом того є перше відоме викрадення – 3 березня, коли викрали Решата Аметова. Його катували, він помер страшною смертю, з нього знущалися. Одразу забігаючи наперед, скажу, що російська влада встановила тих, хто його викрав. Але вони отримали лише статус свідків у кримінальній справі Російської Федерації. Тобто це означає, що вони не покарані. Так само вони встановили людину, яка вбила Решата Аметова. Але слідство посилається на те, що начебто вони не можуть її знайти десь на Донбасі. І фактично за це страшне вбивство ніхто не покараний.

Це якась така, напевно, особлива ознака 2014 року – насильницькі зникнення. Це був рік нападів на журналістів, рік зникнень та захоплень активістів, це був рік пошкодження і навіть знищення техніки і власності журналістів та активістів, рік викрадень. Це був рік, коли з'явилися перші політично вмотивовані справи.

Ми знаємо всі про справу Олега Сенцова. Він був затриманий у травні, але насправді це вже була друга політично вмотивована справа. Перша зафіксована нами справа була ще в березні – проти Миколи Шиптура. Його заарештували на початку березня 2014 року. За те, що він чинив спротив «Самообороні» – людям, які фінансувалися Російською Федерацією та були, скажімо так, бойовим формуванням, діями якого безпосередньо керували Російська Федерація та спецслужби Росії.

Микола чинив спротив, намагався захистити своє життя. Він вистрілив у одного «самооборонівця». Ніхто не помер, серйозних ушкоджень не було. Але йому дали термін, і він досі його відбуває. І це перша політично вмотивована справа. Бо суд не розглядав питання самооборони. Його засудили саме через те, що він підтримував Україну і не приховував своїх поглядів.

Наступна справа – Олега Сенцова. Тоді чотири громадянина України були ув'язнені. Почався той страшний лік людей, які опинилися за ґратами за політичними мотивами, незаконно. І на жаль, їхня кількість лише зростає, незважаючи на певну кількість звільнених.

— Навіть після так званого «великого обміну», коли звільнили Олега Сенцова, Володимира Балуха, Євгена Панова, упродовж двох місяців після цього Росія ув'язнила ще трьох українських активістів. Це Олег Приходько, Галина Довгопола та Іван Яцкін. Їх ув'язнили за так званими «шпигунськими справами».

До речі, Галина Довгопола – одна з відомих нам ув'язнених жінок. Їй 65 років уже виповнилося. Тобто навіть жінку такого поважного віку вивезли у Лефортово. Історії, що Російська Федерація пішла на якісь послаблення, звільнила людей – це все міф. Не можна вірити Росії. Бо звільнили 11 політв'язнів, а зараз тільки по Криму ще 17 додалося.

— Думаю, тут відразу є декілька задач, які ставить собі Росія. Перші кримінальні справи мали фізично прибрати людей, які могли чинити спротив і могли об'єднати навколо себе людей.

Наприклад, Олег Сенцов – це саме та фігура, яка може не тільки сама виступати проти, а й об'єднати навколо себе людей. Це загроза для РФ, бо зрозуміло, що Крим чинив спротив. Ми знаємо про мирні протести жінок. Ми знаємо про живі ланцюги, які були. Акції протесту були постійно. Багато людей не погоджувалися з окупацією. І це якраз був ризик для Росії, яка намагалася донести всім, що Крим начебто проголосував за приєднання до неї. Це неправда.

Наступне – це вплив в цілому на суспільство. Це були інструменти пропаганди. Це постійне залякування через такі справи. Їх використовують, щоб транслювати меседжі, які потрібні Кремлю. І люди просто стають заручниками. Хтось вирішив, що ти сьогодні будеш диверсантом чи терористом, бо треба залякати G-20, наприклад, і показати, що начебто є українські диверсанти.

Росія грає життями і свободою людей. І робить вона це, на жаль, дуже просто – може схопити будь-яку людину. Люди беззахисні, бо всі політично мотивовані судові процеси мають постійні порушення фундаментальних прав. Вони позбавлені можливості в правовому сенсі себе захистити, бо справедливого суду для кримчан не буде.

— Слідкувати і намагатися зібрати інформацію по таких справах вкрай важко. Треба фізично йти по сліду, шукати. Росія не надає активістам, правозахисникам можливості приїхати і збирати інформацію.

Друга проблема пов'язана з тим, що є різні підходи. Міжнародні організації працюють за стандартами конвенції про насильницькі зникнення. Не кожен факт зникнення є насильницьким у розумінні міжнародних стандартів. За ними це лише ті справи, коли людина зникла за участі безпосередньо представників держави – силових структур або таких агентів держави, як «самооборона». Деякі організації рахують всі зникнення, які були, хоча з них частина може бути кримінальними чи побутовими викраденнями. Тому дані можуть відрізнятись.

Загалом цифра за останній рік – біля 40 осіб. Але я не можу стверджувати, правильна вона чи ні. Бо для Кримської правозахисної групи було вкрай важко документувати. Ми задокументували 11 таких справ, де точно знаємо, що є політично вмотивовані ознаки цього викрадення, і що там були точно причетні напряму або співробітники ФСБ Росії, або парамілітарні формування, які контролює Росія. Але зрозуміло, що таких справ більше, у нас дуже обмежені можливості. Зараз я бачу, що ця цифра від 30 до 45 у різних організаціях.

— Це дійсно не була безкровна операція. Є загиблі, є викрадені, і зрозуміло, ми не знаємо, чи живі вони. Ми точно знаємо про двох українських військових, які були вбиті саме російською стороною.

Це був міжнародний збройний конфлікт, а Росія є державою-окупантом. Тому ми, і правозахисники, і МЗС також, наполягаємо, що слово «анексія» – не є коректним у цій ситуації. Бо анексія – це коли приєдналася якась частина до іншої держави. Але це була спроба анексії, бо ні Україна, ні міжнародна спільнота не визнала цієї анексії. Найбільш коректно казати – окупація. Бо ми не віддали Крим, він не є частиною Росії. Те, що Російська Федерація говорить, не має значення, бо Крим залишається територією України і для України, і для всіх інших держав.

Кожного разу, коли трапляються якісь міжнародні події чи з'являються чинники світового масштабу, як COVID-19, наприклад, Російська Федерація намагається їх використовувати на свою користь. Діє вона потужно, як на рівні дипломатії, так і на рівні ЗМІ та формування громадської думки в інших державах, як європейських, так і в Сполучених Штатах, хоча Штати чинять серйозний спротив.

— Це довга дискусія. Дійсно, здається, що мало зроблено, і в нас є підстави критикувати, висувати претензії. Наприклад, можливо, якби у 2014 році Росію на кілька днів відключили від SWIFT, то історія була б інакша. Можливо, якби санкції, які запровадили, були б більш чіткими і масштабними, вони могли б змінити ситуацію. Це перше.

Друге. Не можна відкидати те, що потім трапилися Донбас і війна. Росія це також використовує постійно – через Донбас вона намагається відкласти Крим якомога далі. Бо спочатку треба, щоб був мир на Донбасі, а потім, можливо, міжнародна спільнота повернеться до Криму. Тому, на жаль, для Російської Федерації ця війна дуже вигідна, і вона її буде продовжувати.

Але все одно ми наполягаємо на тому, що навіть незважаючи на те що війна продовжується і треба вирішувати це питання, це не означає, що не можна рухатися в напрямку Криму і деокупації Криму. Ми про це говоримо вже кілька років.

— Зараз МЗС та міністр Дмитро Кулеба також говорять, що треба створювати окремий майданчик перемовин саме по Криму. Щонайменше, ми зараз можемо обговорювати гуманітарне питання, як звільняти політв'язнів, як захистити людей в умовах COVID-19. Є питання, які не можна відкладати на кілька років. Навіть без участі Росії можна шукати якісь відповіді. Тому зараз є активна позиція МЗС, яку ми вітаємо – нарешті створити цей майданчик. Сподіваюся, щось із того вийде, якісь країни приєднаються. Але потрібно, щоб до переговорного процесу приєдналися саме ті країни, які можуть реально впливати на Російську Федерацію.

Водночас ми як правозахисники говоримо про те, що потрібні і персональні санкції. Зараз це більш-менш працює. Проти людей, які вчиняли злочини, пов'язані з порушеннями прав людини, вже є різні персональні санкції, в Європі, США. Ми неодноразово збирали факти і передавали для різних країн, щоб такі персональні санкції запроваджували.

Після так званого великого обміну більше обмінів із кримчанами не було. Обміни, які є, стосуються Донбасу. І зараз ці процеси взагалі є або заблокованими, або замороженими, і не зрозуміло, як їх розблокувати. Мені здається, що зараз дії України недостатньо активні, щоб хоч на якомусь майданчику хоч із якихось питань повернутися до того, щоб звільняти людей. Ну і Росія збільшує цей «фонд», хоч і не хочеться так говорити, бо це живі люди. Поки триває війна, на жаль, ця проблема буде залишатися.

— Їх можна назвати правовою війною. Її результати не відразу можна побачити, і вони не такі, щоб – бах – і Росія відразу пішла з Криму. Але вони формують позицію, не тільки нашу, але й різних держав.

Процеси є різні. Є Європейський суд з прав людини. У нього є два напрямки – індивідуальні скарги, коли порушуються права окремої людини, і міждержавні скарги, яких Україна вже подала щонайменше 6 чи 7. Які стосуються політичних в'язнів, захоплення Криму. Тут складно сказати про перспективи, особливо після того, як Росію повернули до ПАРЄ. Це було резонансне рішення і багато хто зараз каже, що не факт, чи Рада Європи зможе залишитися об'єктивною і неупередженою, бо Російська Федерація має на неї вплив. Але всі ці процеси ще тривають.

Є Міжнародний кримінальний суд. Він стратегічно дуже важливий для України. Він розглядає саме воєнні злочини, скоєні в рамках окупації, збройного конфлікту. Він розглядає злочини, скоєні саме «верхівкою» держави, мова йде про керівництво Російської Федерації та «керівництво» Криму. Туди вже подано багато повідомлень на різні теми. Наприклад, наша організація спільно з прокуратурою автономної Республіки Крим, подали до суду про незаконний військовий призов наших громадян до армії РФ. Зібрана відповідна інформація про військову пропаганду та про пропаганду російської армії серед дітей, що також є порушенням Женевської конвенції.

Є Міжнародний суд справедливості ООН. Тут вже є певний прогрес. Це справи проти кримських татар, українців, що Росія по факту заборонила українську мову і українську культуру. Є вже попереднє рішення. Україна вже представила свою позицію, далі Росія представлятиме свою. Це одне з найперших, найшвидших рішень, яке ми скоро побачимо.

— Отут є проблемний момент, бо важливо, щоби крім рішень працював також механізм притягнення до відповідальності. У нас вже є багато рішень щодо Криму, різних резолюцій. Цього року буде розглядатися дві резолюції Генасамблеї ООН – щодо мілітаризації та щодо прав людини, і вони виносяться щорічно. Але немає механізму, як покарати Російську Федерацію, адже вона на ці резолюції не реагує. І на цьому треба зосередитися. Це питання санкцій, якихось нових міжнародних інструментів тиску на Росію. Можливо, те, що зараз і Великобританія, і Штати відкрито заявили, що Російська Федерація втручається у їхні внутрішні політичні справи, вибори тощо, зможе посилити консолідацію держав проти гібридної атаки Росії не тільки на Україну.

Але важлива не тільки міжнародна реакція, але й наша, як держави. Поки Україна в якихось питаннях не є достатньо активною. Вона не формує порядок денний щодо Криму. Можливо, це пов'язано з питанням Донбасу. Можливо, немає зараз відповідної волі та бажання створювати новий напрямок, щоб вирішувати питання Криму. Поки що мені важко сказати, яка саме позиція у нашої нинішньої влади. Бо ми бачимо якісь позитивні моменти, але є і проблеми, які досі недопрацьовані або взагалі поставлені на паузу.

— Колись ми організовували першу акцію в Києві на підтримку Володі Балуха, він тоді ще був за ґратами. Це було на вулиці Інститутська, Героїв Небесної Сотні. Для Володі це було принципово важливо, бо саме табличка «вулиці Героїв Небесної Сотні» стала таким провокатором для ФСБ та місцевої «поліції», коли його запроторили за ґрати. І на цю акцію тоді прийшли лише 20 людей.

Це була історія зі щасливим кінцем – Володю звільнили. Але спершу – 20 людей. Потім почали поступово приєднуватися люди, у Дніпрі, Львові. І про Володю знали всі. І коли його звільняли – він був національним героєм. Його чекали всі. Як і Олега Сенцова, Сашу Кольченка. Але це приклад того, коли здається, що всі ці акції нічого не значать. Зрозуміло, що є внесок багатьох людей і нашої влади, які зуміли добитися, щоб наші хлопці повернулися. Але ми можемо впливати на ситуацію, допомагати людям. Навіть якщо людина не звільнена, але про неї говорять – про це знатимуть і ув'язнені.

Вони всі в інтерв'ю кажуть, що знали про нашу підтримку. І вони всі кажуть про листи. Тому пересічний українець може писати листи. Будь ласка, на сайті Об'єднання родичів політв'язнів або Free Voices ви можете знайти всі адреси. Можете звернутися і до Кримської правозахисної групи. Вони всі читають ці листи. Вони знають, що люди виходять на акції, для них це важливо. Дуже важко не зламатися там, зберегти в собі почуття гідності і боротися за своє звільнення. І якщо про людину говорять – це шанс, що її щонайменше не вб'ють. Бо коли про неї ніхто не говорить, її можуть просто закатувати, бо знають, що ніхто не шукатиме. Тому це допомагає захистити їх від катувань і смерті.

Третє – така підтримка буде впливати на те, що й інші держави включатимуться у допомогу і звільнення цих людей. Але щоби про них дізналися у Берліні та Парижі, потрібно, щоби всі українці спочатку про них знали.

— Говорити. Медійна складова дуже важлива. На сьогодні, на жаль, Крим – це декілька відсотків контенту українських медіа. Останнім часом про Крим говорять лише через воду. Але там є багато інших проблем і ситуацій, про які варто говорити.

Варто говорити не тільки про порушення, про те страшне, що там відбувається, але і про тих людей, які незважаючи на все те страшне, що там відбувається, залишаються там українцями. Моя мама там ходить у вишиванці на так званий «день Росії». Ми маємо знати про таких людей, бо саме через них Крим залишається українським. Не через декларації чи через те, що так написано в законі, хоча це і важливо. Але поки там є люди, для яких Крим є Україною, він буде завжди залишатися Україною. І нам цього не вистачає, щоб ми підтримували таких людей, розповідаючи їхні історії, згадуючи.

Наприклад, 9 березня ми запровадили щорічну акцію, в парку біля пам'ятника Тарасу Шевченку, на підтримку кримчан. Бо у 2014 році ми якраз виходили до пам'ятників Шевченку в Сімферополі, Ялті, в інших містах, бо ми були проти окупації. Зараз це наш обов'язок тут – тих, хто на вільній землі, вийти і підтримати. І це вже буде потужна підтримка кожного українця.