— 2014 рік у нас минув в основному весь на Майданах – на площах міста Сімферополя. З центральної площі нас тоді витісняли постійно, під всілякими приводами. В основному наші акції проходили під пам'ятником Шевченку в Сімферополі. Тоді ще ніхто не розумів, наскільки це серйозно.

Ми чітко розуміли, що це військова інтервенція. Ми бачили озброєних людей. Я служив строкову службу і розумів, що таке автомат, що таке форма. Але всі до кінця ще не вірили – в голові спрацьовувала пропаганда: «православне братство», «росіянин на українця не піде», «два братні народи», «ніхто не буде окуповувати Крим».

На той момент, якщо пам'ятаєте, Путін зробив великі військові навчання «Кавказ 2014». Ми думали, що все, що відбувається – частина цих навчань і все узгоджено з нашим Міністерством оборони. Вірили: «Зараз, ці навчання закінчаться, і всі солдати підуть». Наївно сподівалися на якусь порядність, на Будапештський меморандум, на те, що і світ щось скаже, і Путін, підібгавши хвіст, втече з Криму. Все-таки XXI століття. Ми думали, зараз немає такого явища як захоплення земель. А виявилося, є. Яка б епоха не була – цифрова або ще якась – війни тривають.

У якийсь момент Андрій Степанович Щекун (лідер «Євромайдан-Крим») сказав: «Вельдар, якщо є можливість, вивозь сім'ю. Я так думаю, все це надовго». Під час так званого «референдуму» мене вже не було в Криму. Я на той момент влаштовував сім'ю у чудових людей в Чернівцях.

— Я залишив там (у Чернівцях – ред.) сім'ю, залишив настанови синові, дочкам, дружині. Всіх направив, сам сів у машину (тоді волонтери з Чернівців зібрали грошей мені на дорогу, на бензин), і приїхав назад до Криму. Боротьба моя тривала.

Саме в цей період був заарештований Олег Сенцов. Ми з Олегом, на жаль, не встигли попрацювати. Хоча починали. Причому в нас із ним доволі давнє знайомство. Ми закінчили один університет. Моя дружина – його одногрупниця. І один із колаборантів, активний учасник «русской вєсни» Рустам Теміргалієв – теж їхній одногрупник.

Сенцов привіз ідею Євромайдану з Києва. Ми зустрілися біля пам'ятника Шевченку на одній з акцій опору. Він із подивом мені тоді сказав: «Ти теж із нами?». Я кажу: «Олеже, що означає, "теж із вами"? Я те ж саме можу запитати, ти теж із нами?». Обнялися, усміхнулися.

— Пам'ятник Шевченку був об'єднуючим. Це була наша самоідентифікація. Пам'ятник Шевченку – відразу ж означало, що ти за Україну і маєш проукраїнські погляди. В жодному разі не розглядаєш приналежність Криму до когось, крім України. Це був у нас ніби негласний офіс. Всі розуміли, якщо, скажімо, призначити зустріч біля пам'ятника Шевченку, а співрозмовник починає заперечувати – значить, із ним зустрічатися вже не потрібно...

Всі розуміли, що за пам'ятником Шевченку триває постійне спостереження. Відеоспостереження і зовнішнє спостереження. Уже на той момент були і в наших лавах стукачі, які моментально повідомляли про якісь пересування.

— Так звісно. Все це переслідувалося.

Ми тоді намагалися зробити кілька культурних проєктів на території вже захопленого Криму. Уже після проведеного «референдуму». Утворили Український культурний центр у Криму.

— Ця ідея приїхала теж із Києва. З однієї з моїх поїздок сюди. Андрій Степанович (Щекун – ред.) тоді сказав: «Вельдар, вам потрібно якось об'єднуватися... Мілітаризуватися. Це однозначно. Вас на наступний день там переб'ють. Ви повторите історію Тимура Шаймарданова або інших нещасних людей, які безслідно зникли. Тому вам потрібно діяти розумно. І при цьому в рамках правового поля вже двох держав. У тому числі – Російської Федерації. Вам потрібно об'єднуватися навколо якихось культурних проєктів».

З можливих варіантів дій – вивчення мови, перш за все. Покладання в якісь пам'ятні дні квітів до пам'ятника Шевченку. Відвідування могили Віри Роїк. Культура, пісні, танці, вірші якось розвивати, може, конкурс малюнка організувати. Музеї починати робити.

Я приїхав, зібрав людей з проукраїнськими поглядами на той момент (і зараз там є люди, які такі, з коренем, проукраїнські, хоча вони глибоко-глибоко, змушені вже адаптуватися до нинішніх реалій, а частина з них вже виїхала)... Зібрав, сказав: «Хлопці, є ось така і така мета. Дещо дивно було б, якби керівником Українського культурного центру в Криму став татарин, тому давайте когось іншого».

Призначили Леоніда Кузьміна. Історик, учитель, інтелектуал. Об'єдналися, стали робити проєкти. Першим став «Дитячий малюнок». Про Україну. Зробили перші, другі, треті місця. Зібрали грошей. На той момент ще в Криму був патріотичний дух. Всі вірили, що це ну на рік, ну максимум на два. Були такі посили з України, з Києва на той момент.

— Ні. Активної підтримки взагалі не було. До кінця, до того моменту, коли я виїхав вже з Криму, жодної копійки з боку держави до нас так і не надійшло.

Саме тоді, на початку, було відчуття, що Україна сама не знає, що вона робить. Як маленька дитина, до якої великий чолов'яга з кийком підійшов і відібрав брязкальце. Ось начебто всі навколо знають, що це брязкальце ось цієї дитини, в тому числі і батьки знають, що брязкальце належить дитині. Але, що зробити з цим дядьком злим, ніхто не знає.

Всі вірили в розсудливість того дядька з кийком. Що він зараз пограється і поверне іграшку – буквально рік-два і поверне. Але розрахунок абсолютно не виправдався. Тому що у Російської Федерації на той момент, та, я думаю, і зараз, грошей – як піску морського. Благополучна нафтова, енергетична ера, коли нафта була по 120, а то і 130 доларів за барель, досі дає свої плоди. На жаль, ці гроші були реалізовані не на благо Російської Федерації, а для захоплення українських земель заради імперських проєктів Путіна.

— Ні. Він досі є. Але вже не в тому ключі. Він уже працює в дуже ручному режимі. Керується в ручному режимі. Якщо спочатку ми робили якісь збори, розповідали, наприклад, про першу Конституцію Пилипа Орлика, то зараз такого немає.

— Тоді ми акцію присвятили Дню Прапора України. На сам День Прапора України ми цього не могли зробити, тому що чітко розуміли, що саме в цей день окупант буде чекати якихось «провокацій». У 2015 році стали активно працювати над введенням смути в наші лави, над роздробленням єдності в наших лавах. У нашому житті з'явилися так звані «російські правозахисні структури».

Вони до нас влилися, покликали нас на зустріч. Якийсь будиночок у них в центрі міста, я вулицю вже не пам'ятаю. Там ресторан «Учан-Су» (вул. Гоголя, 22, Сімферополь, – ред.), і просто навпроти у них була штаб-квартира у приватному секторі. Приїхали туди. Один із них був високий, патлатий, брезклий... Представився як радник президента Російської Федерації з правозахисних питань. Сказав: «Безпосередньо я до президента вхожий, кажіть усі свої питання, зараз ми їх порішаємо».

Була там потім Вікторія Громова. Вона сюди потім кілька разів приїздила навіть із якимись заявами. Ще там була така жінка, не пам'ятаю її імені, огрядна, вічно фарбувала волосся – то в червоний, то в зелений, то в помаранчевий, то в ще якісь незвичайні кольори.

— Ні. Вони «допомогли» нам тільки тим, що врешті-решт розділили нас. Ввели в нашу структуру своїх людей, які теж нібито за Україну.

Ті, хто був слабшим і відчув страх, відразу від нас відійшли, буквально в перші дні окупації. Перестали на дзвінки відповідати. Перестали це робити після перших зникнень. Ті люди, які довше трохи протрималися, приходили, але вже жодної участі активної не брали. Кістяк, який залишився, ці люди спробували перекупити. Зрештою, «Український культурний центр» розділився на дві половини з людьми різних поглядів. Одні виїхали, інші – залишилися.

Я пам'ятаю, один раз нас зібрали, і цей «радник при президенті» став говорити: «Вам треба всім об'єднуватися під дахом одного дому. Давайте ми вам допоможемо зняти будинок, ви там створите кафе, і будете всі збиратися. Це буде ваш офіс. А ми вам допоможемо його «зібрати».

Начебто все добре. Я особисто тоді ще вірив, що на території Російської Федерації можливі ліберали і опозиція. Я тоді ще не знав, що вся опозиція РФ контрольована. У відповідь ми покивали, сказали, що порадимося. А коли ми залишилися тет-а-тет, нашою групкою довірених людей, одна людина мені сказала: «Слухай, Вельдаре, а навіщо вони нас усіх збирають? Може, це для того, щоб нас всіх просто зафіксувати, записати? Адже це їхній планований будинок».

— Так. Весь будинок просто нашпигувати прослушкою – і все. Що б ми там не робили, вони будуть про це знати.

— Ми просто від цієї пропозиції відмовилися. А доказ – те, що сталося далі. Те, що зараз відбувається з хлопцями, які нібито прихильники «Хізб ут-Тахрір». Їх же саме так всіх і перерахували по одному. Починалося все саме з того, що вони створили за допомогою колаборантів «Кримську солідарність». За активної участі тих же самих людей, які пропонували нам організуватися і збиратися безпосередньо в якихось офісних приміщеннях.

— Це просто гра в демократію. Зараз ніхто не може сказати, що на території Криму немає якоїсь незалежної організації.

— Ще до того, як це сталося, я ще пару разів заїжджав до Криму. Мені давали приписи про заборону в'їзду до Криму. Причому зачитували ці приписи на камеру. Після чого у мене відразу ж все відбирали і пускали на півострів.

Розуміння точки неповернення прийшло після щорічної акції вознесіння прапора на кримську гору Чатир-Даг в пам'ять про день депортації кримських татар. Тоді мене просто з дому забрали співробітники відділу з боротьби з екстремізмом. Сказали: «Або їдеш – ось тобі віконце в 7-10 днів – або потім вже починаємо все чітко: Воркута, Колима... вже розмовляти не будемо». Причому там зі мною досить серйозно так, переконливо поговорили.

— Фото було в 2015 році. А попередження про те, що мені пора виїжджати, це вже було в 2016 році. А фото з прапором України... Ми подумали, що потрібно його зробити. Дати посил, що все-таки Крим український.

Причому перший прапор України я підняв 18 травня 2014 року. Тоді централізовані пам'ятні заходи окупаційна влада вже заборонила. Але нам дозволили проводити цей захід в районі компактного проживання кримських татар. Є район у Сімферополі – Ак-Мечеть. Він далеко за містом, на такій великій-великій горі. Тобто не кожен туди дійде. Ось туди я прийшов з прапором України.

Дістав його, розгорнув. Тут же прибігли якісь люди в цивільному. Тут же прибігли жінки. Причому я здивувався, що це кримські татарки – вони однозначно були провокаторки. Стали на мене кричати, що я хочу смерті їхніх дітей, хочу бомби, хочу, щоб сюди прийшло НАТО. Що я кровожерливий виродок. Але я тримав прапор і відібрати його у мене ніхто не наважувався. Один із викладачів КІПУ тоді навіть встав на мій захист: «Що тут такого? Нехай тримає... Цей прапор визнаний міжнародною спільнотою, в тому числі і Російською Федерацією...».

— Я зрозумів, що іншого варіанту просто немає. Я з 2014 року намагався потрапити в один із добровольчих батальйонів. Підтримував зв'язок із батальйоном Миколи Коханівського, коли Микола ще сидів у наметі на Хрещатику. Андрій Степанович Щекун нас із ним познайомив. Він мені пообіцяв, записав мене і сказав: «Все, їдь, як буде набір – ми тебе відправляємо, все». І ось так він подзвонив.

Потім я подав документи в поліцейський батальйон «Київська Русь». Я вже пройшов медкомісію, вже був у них на базі. Мені тоді сказали: «Ми тобі зателефонуємо. Поки їдь до Криму». Усе. Я сидів з телефоном, чекав. Але не передзвонили.

Потім зустрічався з Ігорем Мазуром («Тополею») з ОУН. Він сказав «Так, так, братику, ми тобі зателефонуємо...». Але не склалося. У «Правий сектор» намагався зайти через Марлена Місіратова – досить відомого бійця. Той мені каже: «Вельдар, це тобі не потрібно, не думай». Ми з ним були знайомі ще по Сімферополю. Він чи то з поваги до мене, то чи через страх за мене так говорив. У 2014-2015 роках мене так і не взяли нікуди.

У мене було принципове рішення йти воювати офіційно. У 2016 році я вже чітко розумів, де у мене син вчиться, що з моїми дочками, де моя дружина. Два рази ходив до Шевченківського військкомату. Подавав заяви. Але обидва рази під якимись приводами мене цуралися – то я багатодітний, то я кримчанин...

Коли прийшов втретє, вже по дзвінку, мене прийняв офіцер військкомату. Запитав, куди хочу йти служити. Я сказав, що хочу в діючий бойовий батальйон, який перебуває безпосередньо на лінії зіткнення, який бере участь у бойових діях. Він запропонував, мовляв, давай в 56-у. Я кажу: «Я не знаю, що таке 56-а, але відправляйте». І відправився служити.

— Безпосередньо в зоні АТО був три з половиною роки. Красногорівка, Водяне, Дослідне, Піски. І все, вистачило.

— Кримчани були, так. Навіть хлопець із Бахчисараю був. Він кіборг. Безпосередній кіборг, учасник оборони аеропорту. Він зараз досі там служить. Позивний у нього, як не дивно, «Кіборг» теж. З кримських татар я на той момент був єдиний у бригаді.

Потім, коли ми стояли на Чонгарі, охороняли зону відповідальності – «кримсько-український кордон», там стояв батальйон імені Номана Челебіджихана. Він брав активну участь у процесах блокади Криму. Там були земляки, кримські татари. Ми там недалеко один від одного стояли, і як була вільна хвилина, якщо мене відпускало командування, заїжджав до них у гості. На чай, на плов. Вони активно допомагали нам.

— Я думаю, що він буде політичний. Сподіваюся на це. Я дуже вірю в те, що Путін не вічний. І вірю в розсудливість росіян після того, як він залишить посаду. Тому що російські військові насправді недостатньо потужні. Це доведено азербайджанською армією і Туреччиною.

Силовий варіант небажаний ще й тому, що за сім років окупації молодь Криму вкрай мілітаризована. Молодь вихована в ненависті до України, ненависті до всього українського. Їхні «юні загони Путіна» та інші «загони» підтримуються на державному рівні. Там виховують колаборантів. Які вже свято вірять, що їхня батьківщина – Росія. Вони завтра вже готові стати зі зброєю в руках. Нехай не 100%, нехай 50% тих дітей, яких ми зараз втратили там, готові взяти зброю в руки. В тому числі, думаю, 80% дорослих зроблять те ж саме.